Адольфо Ніколас ТІ,  

Генерал Ордену Єзуїтів 

 

Моє життя – процес 

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ 

 

1. Багато про те, ким я є, говорить моє дитинство. Я народився в квітні 1936 року, перед громадянською війною в Іспанії. У країні вже три роки було дуже неспокійно. Невдовзі після мого народження жителі сусіднього міста хотіли вбити мого батька. Він був лідером у селі й, як католик, супротивився сусідам, які допомагали комуністам. На щастя брат батька, який працював у тому місті, почув про замах і перестеріг його. Батько мусів утікати, а єдиним безпечним місцем виявилась армія. З того часу ми багато разів переїжджали. Спочатку до іншого села, потім на північ, де в Сантандер народився мій молодший брат, потім до Барселони, де я жив від четвертого до тринадцятого року життя. Саме там я дозрівав. Барселона й постійні переїздили мали великий вплив на моє життя. Від початку і до закінчення середньої школи я «зарахував» сім різних шкіл. Для дитини це був болісний досвід: тільки заведеш друзів, відразу мусиш їх залишити. З часом виявилось, що біль дитинства став благословенням для майбутнього. Коли я виїхав до Японії, то кожних шість місяців міняв спільноти. З дитинства я призвичаївся знайомитися з новими людьми і нав’язувати контакти. Цей досвід допоміг мені в місіонерському житті. Я мусів подорожувати по південно-східній Азії, їздити до різних країн і спільнот. 

Я походжу з католицької робітничої родини. Католицизм моїх батьків формувала ментальність кастильського села – він був міцним, незмінним і традиційним. Але факт, що вони повинні були часто переїжджати, спричинив, що батьки легко пристосовувались до нових умов. Моя мама через часті зміни місця проживання здобула стільки мудрості, що під кінець життя кожний питав в неї про пораду. Вона закінчила тільки початкову школу, а була порадницею майже всіх сусідів. Завжди була еластичною і відчиненою для людей. Її постава мала вплив і на мене. Тепер такий підхід до людей допомагає мені особливо тоді, коли зустрічаю нових людей, які походять з інших культур і мають цілком відмінний досвід. Намагаюся слухати не тільки самі слова, а й музику досвіду інших людей. 

Я народився в кастильському селі, яке навчило мене пошани до простоти. Люблю прості стосунки, просте життя і незакомплексованих людей. Простота села була для мене важливою навіть тоді, коли я жив у Барселоні чи Мадріді. У Кастилії, в її безхмарному небі та широкому горизонті є щось особливе. «Кастилія, де дороги прямують вгору, завжди вгору» - написав у вірші мій брат. У ній розквітали містики. Може завдяки саме безхмарному небові й широкому горизонту. Але Кастилія – це не тільки відкритий горизонт, це також і «відкрита мова». І тому не люблю приховувати правду, напівправду чи приховування справ. Волію говорити прямо. 

Великий вплив на мене мало також життя з трьома братами. Ми всі близькі один одному, хоч усі різні. Найстарший брат – інтелектуал, філософ. Живе в США. Другий – банківський клерк, людина здорового глузду, безпосередній, добрий і чесний. Наймолодший – людина з незалежним мисленням і уявою, психолог і вчитель. Найстарший брат був для мене великою допомогою, коли я розпочинав викладати теологію. Завдяки йому я відчинився на символізм і символічну мову, а це було дуже важливо тоді, коли я почав викладати есхатологію. Як можна говорити про есхатологію, якщо не символічно? 

Брати часто спускали мене на землю. Мій другий брат і його родина знають це «справжнє» життя, бо пережили в Іспанії багато труднощів. Їх постава для мене дуже цінна. Неохоче, приміром, говорю про чернече життя у надмірно духовний спосіб, ніби одухотворена мова може приховати браки, які існують у дійсності. Також не можу одухотворювати щось, що повинно мати свій початок у тілі, в конкретній дійсності. Я дуже вдячний за цей фундамент, який мені дала моя родина. 

2. Коли я ріс у Барселоні, мій старший брат вступив до Товариства Ісуса. Пізніше поїхав до Індії. Але врешті залишив орден. Саме завдяки йому я познайомився з єзуїтами. Спочатку я ходив до школи шкільних братів. Мені подобалась їхня праця, їх дружнє ставлення, і я хотів бути таким як вони. Але коли брат вступив до єзуїтів, то моє мислення змінилося. І коли ми переїхали до Мадриду, я пішов до єзуїтської школи. Закінчуючи середню школу, під час реколекцій я вирішив вступити до єзуїтів. 

Під час юніорату генерал Ж.-Б. Янсенс написав лист до всього Товариства, просячи волонтерів для емісійної праці. Думаю, що це був добрий намір, і тепер, коли я вже генерал, може напишу подібний. У листі о. Янсенс писав, що отримує багато листів з проханням прислати місіонерів. Я подумав: «Їм потрібна допомога, а я єзуїт». Бути єзуїтом для мене означало універсальне покликання. Я написав до отця генерала і згодився їхати. Через місяць мене викликав провінціал і сказав, що я ще можу відповісти «ні». Провінціал мав на мене інші плани. Я відповів, що поїду до Японії. 

Це був виклик. Я зрозумів, що виїзд до Японії означає вчитися до кінця життя. Я уявляв собі Японію як країну високої культури і важкої мови. І не помилився. Повинен був учитися упродовж усього життя. Я закінчив філософію і упродовж наступної формації готувався до праці в Японії. Думаю, що це був добрий вибір, бо я відразу добре підходив для цієї країни. Я почувався добре з японцями, мені подобався їхній стиль життя. Я не подібний до спонтанних і запальних іспанців, а спокійний, тому в Японії мені було добре. 

3. Часом задумуюсь – я ще європеєць чи вже азіат? Люди теж задають мені такі запитання. Моя щира відповідь: «Ані європейцем, ані азіатом». В Азії я не почуваю себе азіатом і не можу претендувати бути ним. Бути європейцем чи азіатом означає ввійти дуже глибоко в дійсність цього континенту. А я в Азії розумію, що я європеєць, але в Європі усвідомлюю, що я не європеєць. І не тільки тому, що дуже довго перебував поза Європою і не спостерігав проникливо за європейськими подіями. Думаю, що змінився також мій спосіб відчування. Отож, ким я є? Моє життя – це процес: становлення. Надіюся і далі зростати і відчувати, що постійно вчуся. В Японії я вчився від японців, в Кореї – від корейців, на Філіппінах – від філліпінців… Відчуваю, що моя тотожність стає вільною. 

В Азії я зустрічав європейців, які мали проблеми з тотожністю. Для мене це ніколи не було проблемою. Для мене не має значення ким бути: іспанцем, французом чи японцем. Я є тим, ким є. Якщо мене любите, то станемо друзями, якщо ні – шукайте когось іншого. Моя тотожність – це мій спосіб спілкування з людьми, з конкретною ситуацією. І тому добре повернутися до Риму, але я також добре почував себе на Філіппінах і в Японії. Також знаю, що ніколи не стану римлянином. Незалежно від того, як довго десь перебуваєш, існують глибини, до яких ніколи не дістанешся. І тому я добре почуваюся просто в якійсь течії, всередині якогось процесу. І надіюся, що й далі буду вчитися і зростати. 

4. Найважливіше жити, відірвавшись від прив’язань. Я кілька разів переживав кризу, пов’язану у значній мірі з почуттям браку акцептації. І зрозумів, що це була нагода стати вільнішим. Усвідомив, що моєю метою у житті не є задовольняти інших. Не мушу цього робити. Якщо все йде добре, то легко й приємно. Якщо щось діється не так, і з’являється якесь терпіння чи трудність – це нагода ставати вільнішим. А здобування простору свободи завжди буде благословенням. 

Після вибору на генерала Товариства Ісуса я згадав третій ступінь покори Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли. Це чудові справи, в серці яких ми перебуваємо. У цьому є великий спокій духу: Хто може відібрати в тебе радість, якщо вона не залежить ані від успіху, ані від думки про тебе інших людей? Але цю свободу завжди здобуваємо в труднощах, вона не приходить легко. Але щиро мушу визнати, що я ніколи не переживав надзвичайних труднощів. Отож не можу похвалитися героїчними ділами…