о. Кшиштоф Гживоч  

 

Інфантилізм і постава дитини 

 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

 

«Найбільше терпить той, хто не знайшов своєї душі» 

(Віктор Франкль) 

 

Немов дитя – душа моя у мене (Пс.131,2) 

 

Спробую у цій статті відрізнити інфантилізм від постави дитини. Ця спроба схожа на прогулянку вулицями старого міста, де кожен крок відслоняє нові вулички і закутки, що запрошують їх оглянути. Не все можна побачити за так короткий час, але мабуть залишиться бажання повернутися до цієї теми та прийдуть нові натхнення. Залишиться також безмовне переконання – межа між тим, що інфантильне, і тим, що зріло-дитяче, не пролягає тільки зовні, між людьми, але в глибині людини.  

У псалмі 131 знаходимо слова: немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене (Пс.131,2). В особі, що молиться тими словами, можна розрізнити ніби дві постаті: ту, котра говорить, і ту, про котру говориться – дитятко. Це антропологічне розрізнення (дорослий – дитя) вказує на внутрішній діалог людини, інтимні стосунки між дитиною та тим, хто повинен про неї піклуватись. Постать дитини знаходиться в глибині людини – в її душі («немов дитя – душа моя у мене»), постава дорослого (опікуна) – ніби зовні, і творить репрезентаційно-захисну заслону. Чим далі входимо в глибину людини, тим молодшою є ця метафорична дитина, аж до безпорадного новонародженого, до нікчемності. 

У першому розділі Євангелії від Івана є слова про Христа, Єдинородного Бога, що є в Отцевому лоні і Бога об’явив (пор. Ів.1:18). На лоні Отця є дитина – немовля, «назовні» – дорослий мужчина, готовий віддати життя. В житті і навчанні Христа неодноразово можна зауважити внутрішню структуру особи: дорослий-дитина. Християнська педагогіка опирається на це антропологічно-теологічне розрізнення. 

 

Дитина чи сирота? 

 

Різниця між інфантилізмом і поставою дитини бере початок у стосунках дитина – дорослий. У зрілій поставі дитини «внутрішнє немовля» отримує безустанну опіку, зацікавлення і турботу з боку «дорослого». То він молиться (пор. Пс.131) і ввіряє Богу свою внутрішню вразливість. Знає, що не є настільки зрілим, щоби повністю нести відповідальність за долю цього «немовля», і тому – аналогічно як Марія – приносить своє дитя до святині, аби віддати його Богу. 

Внутрішні стосунки «дорослий – дитина» є як родинний альбом з фотографіями, який ілюструє всю історію життя людини. Так, як людина була сприйнята батьками, опікунами, культурою – так сьогодні сприймає себе. Інфантилізм може бути спровокований браком любові, але інколи й її надміром, коли любов не дозволяє дорослішати: «будеш завжди нашою маленькою дитиною, не дозволимо тобі подорослішати, ніколи нас не покинеш». Понад міру турботлива любов є субтельною формою браку справжньої любові. А коли врешті «недозрілій дитині» вдається покинути дім, то вона почувається як сирота, оточена чужим світом. 

Інфантилізм зароджується з браку відповідальної турботи про дитину, він є тривалим воланням дитини: «Зверни на мене увагу, врешті полюби мене». Інфантильна особа робить все, щоби її зауважили, і невпинно очікує когось, хто її полюбить. Інфантилізм є незрілою, регресивною формою повернення до покинутої на роки сироти, почуття браку любові якої є настільки сильним, що не дозволяє розвинутись дорослій особі, постійно заглушує її зрілий розвиток. Доросла, любляча постать має спочатку прийти ззовні, щоби могла з’явитись у внутрішній структурі людини. Рівень зрілості внутрішнього опікуна є таким, яким був чи є у зовнішніх опікунів. 

У стосунках з Богом сирота є або покинута на саму себе, або мусить сподіватися на недозрілу розсудливість свого опікуна. Інфантильні особи легковірні і мало роздумують, хоч і здається інакше. Невловимо маніпулюють іншими, але перш за все ними самими можна легко маніпулювати. Духовні дороги не завжди потрапляють до мети. Скеровуються «теологічними» забобонами внутрішнього опікуна, котрий часто позбувається своєї внутрішньої дитини, годуючи її фанатично-сектантською їжею. Їхні палкі паломництва на завжди завершуються у властивих святинях, а сирітський голод натягує духовне життя між виснажливим «містицизмом» і дезінтегруючим знеохоченням. 

 

Надія і сон 

 

Те, що найбільш виразно належить до світу дитини – це надія і довіра. Дитина спить, бо довіряє, що є в безпеці. Будиться зі сну і має надію, що буде люблена, що отримає достатньо любові для життя. Надія дитини є поза можливістю її свідомих думок. Є глибоко укрита, належить до істоти дитини. Надія дитини, її довіра є настільки велика, що можна сказати, що дитина і є надією, є «архетипом надії» (Фердинанд Ульріх). Дитина засинає, притулена до матері чи батька, оскільки колисання є запевненням, що все буде добре, що разом із сонцем її привітає зичливий світ. 

Найбільшою кривдою для дитини є топтання її надії. Інфантильні люди – це ті, надія і довіра котрих були покривджені. Зовні, при першому контакті, можуть здатися людьми з наївно-дитячою довірливістю. За цією маскою насправді криється песимізм, страх, брак довіри і ніби глибоко закорінений догмат: «Все одно тобі нічого не вдасться в житті, в кінці завжди чигає якась безнадійна катастрофа». Наївна довірливість, часто сильно показна зовні, повинна приховати внутрішній песимізм. Інфантильна особа в глибині є дуже нещаслива. Часто сама допроваджує до драми, яка служить підтвердженням закоріненої догми. Наївна довіра сама провокує ситуації, що закінчуються поразкою, аби показати безнадійність всякої надії і справедливість внутрішньої установки. Остаточно ніколи не є задоволена, розсіює внутрішній песимізм, є як дитина, якій «грали, а не танцювала, а коли чула жаль інших, на плакала» (пор. Мт.11:16-19). Щораз частіше її паралізує втома, оскільки не може заснути, а якщо і вдасться, то її будить страх і тихо оповідає про ілюзорні і правдиві кошмари, які на неї чекають. 

У духовному житті інфантильні особи свій брак надії передають Богу, часто ховаючись за маскою підозріло сильно показної дитинної довіри. Беруться за завдання, які переростають їхні можливості, мета яких є настільки міражна, що поразки часто неможливо уникнути. В результаті, найчастіше несвідомо, хочуть скомпрометувати Бога, котрому «безмежно довірились», а він не допоміг. У поставі Божої дитини «люблячий дорослий» знає свої можливості та обмеження, не женеться за тим, що перевищує його сили (Пс.131,1) і розпізнає в Бозі джерело всякої надії – надійсь, Ізраїлю, на Господа (Пс.131,3). 

 

Зацікавлення і дивування 

 

Дитина, що народжується, не має минулого. Для неї все нове, цікаве і незнане. З інтересом сприймає нові події: перший сніг, перша зустріч із сусідським котом, перша подорож на авто, перша зустріч з іншими дітьми. Її зачудовані очі споглядають довколишній світ значно раніше, ніж з’являються поняття, логічні міркування і висновки. Її дитинний погляд, довірливий і вільний поки що від усяких упереджень, можливо торкається самої істоти речі, вразливої на любов. Коли дитина отримує любов з боку дорослих, її зацікавлений погляд триває і нерозривно співпрацює з креативністю. Ті, хто можуть зацікавитись, самі стають об’єктами зацікавлення. Здатність до творчості, зацікавлення світом, відповідальна креативність є ознаками постави дитини. 

Коли дитина не отримує достатньо любові, тоді її поглядам передається інформація, що світ в своїй істоті не наповнений любов’ю, і тому не цікавий. Все довкола перестає цікавити, дивувати і вражати. Інфантильні люди часто виказують виняткове зацікавлення світом: «я фанат музики Маглера, картин Тиціана, поезії Целяна». Однак це роблять для того, щоби привернути до себе увагу. За тим зацікавленням криється переляканий крик сироти: «Подивись, яка я начитана, врешті зауваж і полюби мене». Десь вглибині страшно нудьгують, а якщо чимось і зацікавлені, то лише собою. Внутрішній брак зацікавленості і страх відбирають відвагу і прагнення до творчості. Інфантильні люди частіше за все відтворюють, а не творять реальність. Всілякі спроби креативності, що позбавлені зрілих міркувань внутрішнього опікуна, зазвичай приречені на поразку і насмішки з боку оточуючих. Найчастіше звинувачують тоді інших та від них узалежнюють свої наступні спроби. 

У духовному просторі постава дитини виражається через прагнення споглядальної молитви. Зачудований погляд, скерований на Божі справи, відчиняє дорогу до зрозуміння і діяльності. Відвага християнського вчинку, ризиковані та творчі спроби діяльності в Церкві і світі є плодом контемпляційної молитви. Інфантильні особи бояться самостійності та ризику приймання рішень. Тому часто відмовляються від свободи на користь «послуху» Богу. «Споглядаючи» свій власний образ Бога, з позиції «дітей Божих» очікують від Нього точних рішень і надуживають фразою «Бог мені сказав». 

 

Прозора присутність 

 

У поставі дитини виразно вбачається вміння бути «тут і тепер» – зацікавлення навколишнім світом, довіра до того, що відбувається укорінюють в мить, що є тепер. Існує нерозривний зв'язок між досвідченням любові і відчуттям власної вартості: «мене люблять, мене цінують, маю право бути, не є зайвою річчю, яка лише займає місце в автобусі». Вміння бути «тут і тепер» є плодом переживання власної вартості і зачудування навколишнім світом. У цій поставі немає потреби доводити іншим, що я чогось вартий, через погоню за титулами і суспільну позицію – не женусь за тим, що велике (Пс.131,1). Внутрішнє переконання у своїй вартості проявляється через прості, однозначні слова, вчинки і почуття. 

Постава інфантильних людей не є прозора. Назовні занадто мила, лагідна, а в глибині – багато страху, агресії і егоцентризму, що провокує неспокій і агресію найближчих осіб. Сирота тужить, не переживає повноцінно теперішню мить і шукає кращого майбутнього у своїх мріях чи нудьгує за минулим. 

Дитяча, незрозуміла маска виконує захисну роль («дитину не б’ють») або є формою втечі від реальності, від відповідальності: «Мій чоловік, – говорить одна жінка, – то велика дитина, ні з чим не може впоратись». 

Цей брак прозорості проявляється також в духовному житті. «Часто думаю про Бога, але мало з Ним спілкуюсь» – ділився зі мною один чоловік. Невпевненість у своїй вартості пов’язане із невпевненістю у праві буття перед Богом «тут і тепер». Приховані відчуття, такі як страх, агресія, жаль, сягають також Бога. Це провокує ще більше почуття провини і виривання себе з часу, що є зараз. «Стану перед Богом тоді, коли буду доброю людиною, і тоді погляну Йому в очі». Очевидним є те, що людина, яка хоче стати перед Богом повністю без гріха і провини і все чекає на такий момент, цього моменту не дочекається. В основі духовного життя є запевнення Бога, котре Він весь час повторює: «Ти є моєю коханою дитиною, в тобі маю вподобання, ти маєш вартість в моїх очах» (пор. Лк. 3,22). 

 

Вразливість і спільнота 

 

Інфантильна людина є незвикло вразлива. Вразлива на свою власну особу. Ця вразливість дразнить ближніх. Найчастіше маємо справу із «замаскованим інфантилізмом» – спочатку інфантильна особа виказує себе як абсолютно безінтересовна, мила, зріла, компетентна в кожній справі людина, вразлива на потреби і нужди інших. Через деякий час виявляється, що вона це чинить тому, щоб отримати те саме, а коли так не стається, ображається і обриває контакти з людьми, яких обдаровувала. Інфантильні люди під час перших зустрічей проявляють себе як творці спільноти, «душа компанії». Однак коли трапляються труднощі, стикаються з інакшістю другої особи, її межами та очікуваннями – тратять грунт під ногами. Не вміють жити в партнерських зв’язках. Входять у криві зв’язки: мама – син або син – мама. Дитина хоче мати маму у своїй власності і вперто проголошує, що правдивого приятеля можна мати лише одного. Інфантилізм провадить до ізоляції, до «тиранії інтимності», поетапно розбиває кожен зв'язок. Інфантильне «я» не доросло ще до «ми». 

Постава дитини Божої характеризується прагненням і вмінням будування зв’язків – творення спільноти. Це торкається стосунків з людиною, але передусім стосунку з Богом, котрий, у випадку інфантильних осіб, приречений на короткотривалу, симбіотичну інтенсивність. У специфічному значенні ввіряється Богу «все» – як немовля. Але людина – це не тільки внутрішнє немовля. У ній існує ще той, хто говорить: «як дитя моя душа у мене». То власне він відгороджений від молитви, оскільки є надто слабким, щоб подати голос, або надто посварений з «дитиною» і з почуттям провини не хоче ставати перед Богом. Зв'язок з Богом, часто дуже інтенсивний, закінчується розчаруванням дитини або бунтом опікуна, котрий важко переносить ту внутрішню шизофренію.  

 

Дар і даремність 

 

Ознакою інфантильних людей є великий егоцентризм. Часто він приховується за маскою незвичайного і навіть нав’язливого бажання обдаровування інших. Ця готовність безінтересовного обдаровування зазвичай будить неспокій і навіть агресію, адже це прагнення часто є занадто нагле, не стукає до дверей і є формою маніпуляції, аби поставити в центрі уваги своє турботливе «я». Інфантильні люди більше обіцяють, ніж дають. Коли хтось дає себе ошукати їхньою «безінтересовністю», то дуже часто змінюється на безкомпромісного, невдячного і егоцентричного «споживача». Найчастіше дають себе ошукати інші інфантильні особи, що сильно прагнуть любові. 

Існує міцний зв'язок між даром і даремністю. Дарувальник приймає, що його дар може виявитися даремним. Приймає, що те, що дарує, можуть не взяти і викинути. Жертвуючи дар, жертвує разом з ним його даремність. В інфантильних осіб ситуація даремності провокує знеохочення, претензії, жаль і агресію. Часто сумніваються у подальшій необхідності дарування. 

Цей зв'язок дар – даремність стосується також прийняття дару. Погоджуюся з тим, що подарунок, який приймаю, може бути прийнятий надаремно, просто так. Ця, часто несвідома, думка будить в інфантильних осіб страх прийняття дару. Тоді з’являється незрозуміла для оточуючих суперечність між величезним прагненням бути обдаровуваним і страхом прийняти дар, або бажанням продемонструвати свою самодостатність. Страх перед даремністю є страхом перед відкиненням. Можливо тоді краще не прийняти, ніж розчарувати дарувальника. Переляканий опікун не дозволяє «внутрішній дитині» приймати, щоб оберегти його від передбачуваної кривди. Дитина тоді повинна викрадати, маніпулювати – наприклад під приводом безінтересовної служби годувати свої власні потреби. Один монах розповідав про хлопчика і його батька, який не дозволяв йому жодних задоволень. Одного дня хлопець вліз в приміщення будинку, де переховувались цукерки. Коли батько дізнався, запитав: «Що тобі говорив Господь, коли ти крав цукерка?». Хлопець відповів: «Бог сказав: Ми самі, візьми два!». 

Це помутніння традиції любові (прийняття – давання) унаочнюється в стосунках з Богом. Його дари приймаються вибірково і зі страхом. Можна тішитися подарунком квітки на лузі і співом птаха, а не зауважити дару покликання. Мужчина може захоплюватися «небесною органною музикою», а не помітити дару свого сина. Усі дари Бога, скеровані в бік «дорослого», є для нього загрозою, тому часто ховається перед Ним. Шукає Бога, але і є задоволений, коли Його не знаходить. 

 

Батьківство і материнство 

 

Постава дитини Божої об’являється через здатність до батьківства і материнства. Любляча турбота про дитину, що закорінена в батьківстві Бога, провадить до народження батьківства і материнства. Внутрішня постава дитини, що захищається поставою дорослого і віддається ним у руки Бога, зберігає життєдайний зв'язок з «лоном Отця» і в кінцевому підсумку проявляється через світіння Батьківства. 

Інфантильність безплідна і провадить до смерті. Самотня, незрозуміла собі та іншим дитина не хоче стати батьком чи мамою, бо вона ще не заспокоїла свої власні потреби. Затримує народження батьківства і материнства, оскільки не знає правдивої відповідальності, не зазнала мудрого піклування, не досвідчила материнства і батьківства. Боїться, бо не знає, що повинна жертвувати. «Треба бути уважним із фразою, що люди не хочуть любити, – говорила одна жінка, – часто просто не можуть». Інфантилізм – це втеча від відповідальності життя, а в кінцевому підсумку (часто в масці побожності) – від Бога, Містерії Батьківства і Материнства. 

 

Метафора двох світів у людині («немов дитя моя душа у мене»), їх присутність, взаємостосунки і зрілість є ключовими у розрізненні інфантилізму і постави дитини. Треба багато відваги, покори і мужності, щоби побачити і прийняти в собі безмежну слабкість, що граничить з нікчемністю. Потрібно людської і нелюдської сили, аби винирнуло укрите в глибині єства «немовля», яке нічого не може робити, якщо воно обдароване лише людською опікою (пор. Ів.15,5). Знаком найбільшої зрілості людини є жертвування – у зрілих, сильних людських долонях – внутрішньої вразливості, жертвування її Богу і ховання і глибині Його «лона». Лише ті, хто досвідчили Божого дитинства, можуть бути мужніми, відважно ангажуватися в світі, оскільки знають, що «їх життя поховане з Христом у Бозі» (пор. Кол.3,3). 

І ще одне важливе зауваження. Запитання «дитина чи сирота?» постало навмисно провокаційно. Сирота є дитиною. Ніхто не народжується з бажанням бути інфантильним, за цим криється часто нелюдська кривда, перед котрою вразливі люди схиляють голову. Я переконаний, що Бог особливо любить своїх інфантильних дітей і не узалежнює своєї любові від перебігу фахової психотерапії. Любить їх пусті, безпорадні долоні, що пахнуть хлібом жертводавців. І так, як колись здивував учнів розмноженням хліба, так часто і сьогодні дивує, коли перемінює запах долонь своїх безпорадних сиріт в неочікувані дари.