Моніка Бьалковска

( доктор фундаментальної теології)  

 

Клерикалізм годує феміністок 

 

Святий Юзеф Пельчар на переломі ХІХ і ХХ століть написав Роздуми про священицьке життя. Серед різних тем дуже детально описав, як мають виглядати стосунки священика з жінками. Оскільки жінки «за природою слабкі та влюбливі», то їх потрібно вважати небезпечними, бо «серед них є такі, які з особливим бажанням горнуться до священиків і радо накидають на них свої сіті». Тому священик повинен уникати старших жінок (розчарованих у коханні або принижених), молодих вдів (замріяних), молодих заміжніх (розлучених або нещасливих у подружжі), чуттєвих, нервових та екзальтованих жінок, і особливо – «святенниць із істеричними нахилами». Священик не повинен придивлятися до жінок, а якщо запам’ятає якесь обличчя, то повинен собі уявити, як вона виглядатиме в труні. З жінками розмовляти лаконічно і суворо. Не пускати їх до свого помешкання («бо вже не раз траплялося, що безсоромна жінка скористалася такими обставинами, щоби спокусити священика до гріха і виманити в нього гроші»), не ходити до них в гості, уникати міцного вітання долонями, не приймати й не давати подарунків, бути чуйним навіть у сповідальниці, бо там диявол в особливий спосіб пробує спокусити священика. Для сучасного читача значущими є не напуття бути пильним, а факт, що священик – нещасне бідацтво, яке спокушають, а жінка – втілене зло, думає тільки проте, як би звести священика на манівці. 

З цих часів багато що змінилося і багато що залишилося без змін. Хоча церковне право і теологія рішуче доцінили жінку, але в ментальності багатьох людей ще далі закорінені давні вказівки. Таке напруження між правом і ментальністю призводить до того, що жінки ще відчувають необхідність боротися за свої права. Але ця боротьба, якщо неправильно оцінимо протилежності, несе з собою великий ризик. 

 

Ватикан вчиться 

 

У жовтні 2019 року засоби масової інформації показали фотографію з кафетерію під час синоду Амазонії. Папа стоїть у черзі за кавою разом із священиками в чорних рясах, єпископами і молодими дівчатами в коротких спідницях. Це ситуація, яка єпископові Пельчарові не могла би зміститися в голові, але не містилася також в головах єпископів через півстоліття, коли Йоан ХХІІІ скликав ІІ Ватиканський Собор. 

Ще перед собором під час німецької пресконференції головуючий, на запитання журналістки про присутність жінок на соборі, відповів, що таке буде можливим хіба що на ІІІ Ватиканському Соборі. 

Перша сесія пройшла без труднощів і без жінок. Під час другої сесії, у вересні 1963 року, один кардинал зауважив, що якщо жінки літають у космос (чотири місяці до того в космосі побувала Валентина Тєрєшкова) і складають половину людства, то їх відсутність на соборі дивна, і це слід виправити. До його заклику приєдналися такі авторитети, як Карл Ранер і Ів Конгар. Незважаючи на опір консерватистів, Павло VI вирішив запросити жінок на наступні сесії. Урочисто привітав їх у базиліці св. Петра у вересні 1964 року. Тільки там не було жодної жінки: запрошення вислали запізно. Першою з’явилася Марія Моне з Франції, через тиждень після привітання відсутніх жінок, і тільки тому, що в той час перебувала в Римі. Остаточно в двох останніх сесіях взяли участь 23 жінки і 29 світських мужчин як аудитори. 

Ватикан не був готовий приймати жінок. Не було жіночих туалетів. Кафетерій для жінок гвардія охороняла так, що туди не міг зайти жоден мужчина (один мужчина-аудитор не зміг туди зайти разом із своєю дружиною-аудитором). Барбара Вард, відома економістка і ревна католичка, приготувала реферат, але зачитати його не змогла, за неї це мусів зробити мужчина-аудитор. Жінки звертали увагу єпископам, яких це дуже дивувало, що бажають, аби їх не порівнювали з красивими квітами чи сонячним промінням, і щоби не називали «найкрасивішими аудиторами». Отці собору дивувалися, але про їх відкритість і готовність до змін свідчить факт, що всі ці епітети усунули з кінцевих документів собору. Мислення в дусі єпископа Пельчара, принаймні в теорії, в новітні часи починало втрачати свою актуальність. 

 

Люди, які є жінками 

 

Важливим етапом поновного визначення місця жінки в Церкві було навчання Йоана Павла ІІ – для жінок не таке однозначне, як для мужчин. Писав про «геній жінки», дякував жінкам за те, що вони жінки. Але в перспективі того, що про геній мужчини ніхто не пише і ніхто не дякує їм за їхню мужчинність, то жінки сприймають слова Йоана Павла ІІ як переконування, що «жінка також є людиною». Допоки в цьому когось потрібно переконувати, доти проблема існує. І якщо жінки надалі відчувають себе в Церкві на другому плані, то частково тому, що хочуть, щоби їх сприймали як «людей, які є жінками», а не як «жінок, які також є людьми». 

Окрім закликів до побудови «нового фемінізму» Йоан Павло ІІ зробив один важливий крок: затвердив новий Кодекс Канонічного Права, який дав жінкам можливість працювати в церковних організаціях на рівні з мужчинами-мирянами. В Кодексі записано, між іншим, що жінки мають право брати участь у Вселенському Соборі, можуть бути експертами і аудиторами на єпископських синодах, консультантами при виборі місцевого єпископа, можуть брати участь у душпастирських радах дієцезії, бути дієцезіяльними економами, працювати в церковних судах. Під час літургії можуть виконувати послугу міністранта, лектора, коментатора, кантора, аніматора літургійних молитов, можуть хрестити, уділяти святе Причастя. Кодекс Канонічного Права не тільки признає їм право вивчати теологію і здобувати наукові звання, але й навчати її на різних рівнях. Може здаватися, що в юридичній площині жінки не мають найменших підстав почуватися відсунутими набік, можуть робити все те, що роблять мужчини-миряни. Чому ще воюють за свої права? В чому полягає суть проблеми, якщо ця проблема існує? 

 

Священики проти кого? 

 

У 1978-2005 роках (беремо до уваги, що це не найновіші дослідження) студентки складали 50% усіх студентів теології, але з 1633 докторатів жінкам належали 182, а з 368 габілітацій лише 8 отримали жінки. Першою жінкою – професором теології була сестра Єва Юзефа Єзьерска, уршулянка, яка отримала цей титул у 2004 році. Мирянки – професора теології, якщо не помиляюся, в Польщі ще не було. Ці дослідження також показують, що з 882 викладачів на теологічних факультетах була 71 жінка. Отож, можемо говорити, що жінки дискриміновані. Але побоююся, що якщо порівнювати присутність на теологічних факультетах священиків і мирян (як жінок, так і чоловіків), то статистика не була би більш оптимістичною. Священики і мужчини-миряни не ділили місця порівну. Священиків було набагато більше. Це говорить не про антифемінізм, а про клерикалізм у Церкві. 

 

Скляна стеля 

 

Священики, яких щораз менше в польському душпастирстві, все ще присутні там, де священицькі рукоположення не є необхідністю. Працюють економами, директорами музеїв, архівів та Карітас, працюють прес-секретарями і навіть дієцезіяльними журналістами. Священицьке рукоположення не потрібне для виконання цих завдань, але в багатьох місцях усе ще не можна уявити, щоби ці посади довірили комусь іншому. І хоча для багатьох феміністичних теологинь це може бути невигідно, але стверджую, що йдеться не про блокування жінок. Перша і найміцніша «скляна стеля», яку мусимо пробити, це стан мирянина. Якщо впораємося з цією проблемою (говорю про досвід багатьох жінок у Церкві), якщо якийсь єпископ переконається, що варто довіряти мирянам, то не буде проблемою, чи матиме справу з жінкою, чи з мужчиною. Якщо хтось має сумніви, то нехай спробує назвати в Церкві сфери, в яких вільно може діяти мирянин-мужчина, а не може мирянка-жінка. В принципі в польській дійсності справа розходиться виключно про стан надзвичайного служителя, і це справа виключно рішень єпископів, а не Кодексу Канонічного Права. Отож якщо не стать є причиною того, що частина вірних відсунута від відповідальності за Церкву, а відсутність священицького рукоположення, то маємо справу не з антифемінізмом, а з клерикалізмом. І потрібно цей діагноз поставити правильно, аби лікувати те, що вимагає зцілення. 

У цих роздумах я свідомо обминаю тему рукоположення жінок, бо не вважаю її аргументом у цій дискусії. Не можемо сказати, що «мужчини мають право прийняти свячення». Це «деякі, вибрані Богом, запрошені прийняти свячення». Жіночого священства вимагають в основному ті, які вважають, що жінки не мають достатнього впливу в Церкві, що їхній голос, їхня вразливість і таланти не використовують повністю, що вони не мають можливості збагачувати Церкву. Але при такому мисленні, яке маємо сьогодні, як практичне нехтування, а часто ізолювання мирян, такі вимоги – це входження в клерикальну логіку влади. Це не визволення Церкви з клерикалізму, а вимоги, щоби жінок допустили до клерикальної влади. Смію стверджувати, що якби потенціал мирян в Церкві відповідно визволили і реалізували згідно з Кодексом Канонічного Права, то велика частина голосів, які вимагають жіночого священства, замовкла би. 

 

Тягар минулого 

 

Клерикалізм стоїть на кількох стовпах. Перший – це справа грошей. Мирянам, які працюють у церковних закладах, треба платити принаймні мінімальну державну заробітну плату. Священик на цій посаді втрачений для душпастирської праці, але він може жити в курії, їсти в семінарії, матиме гроші за служіння мес. Якщо додати, що готівку отримує в руки, то його дешевше утримувати. 

Другий стовп – суттєвіший – підданство і послух. Єпископ завжди буде начальником священика у більш зобов’язуючій формі. Мирянин не шлюбує єпископові пошани й послуху. Мирянина не можна перенести на парафію, потрібно дотримуватися юридичних приписів. Мирянин може відмовитися виконати розпорядження і може звільнитися з роботи. У випадку священика це неможливо або набагато важче – для роботодавця він набагато вигідніший. 

Пишу про клерикалізм дуже обережно, бо знаю, як ці докори болять священикам. Нікого персонально не звинувачую. Навіть не знаю, чи назвала би клерикалізм персональним гріхом. Це скоріше ментальність, в якій усі, як миряни, так і священики, виростали в роки соціалізму і яка ще якийсь час ходитиме за нами як тінь. Це був період, коли мирянам не довіряли, бо кожний міг бути інформатором служби безпеки. Важливі справи вирішували «в своєму колі». З мирянами не радилися. Мирян не допускали до документів, а тим більше – до фінансів. Вони не мали доступу до жодної інформації, яка потенційно могла би загрожувати Церкві. Якщо були освіченими, розуміли Церкву й прагнули для неї працювати, то їх підозрівали в дволичності. 

 

Йдімо разом 

 

Не маю ліків. Надіюся, що на польський клерикалізм ліками буде час і мудрі миряни, які не втратять ревності й не припинять шукати для себе місце там, куди Церква нас запрошує своїм правом; миряни, які здобуватимуть довіру не галасом і демонстраціями, а компетентністю. Більше боюся за наслідки фемінізму. Якщо жінки не зрозуміють, що більше боротися повинні за своє місце як мирян, ніж як жінок, то напевно не виграють. Можливо, що за якийсь час (фантазую, не прагну!) отримають навіть паритети. Але чим більше вимагаємо своє «жіноче» місце в Церкві, тим більше звідти (і так будучи вже в більшості) випихаємо мужчин. Так, я переконана, що феміністичне волання жінок у Церкві починається часто з давніх осуджень, із почуття безпорадності й з браку реального впливу на світ, але миряни-мужчини також у цьому світі безпорадні. Якщо я би мала вибирати, то вибрала би йти з ними пліч-о-пліч за місце, яке належить мирянам, і тоді всі будемо на своїх місцях.