[II] Ріст духовного життя через заслуги

 

#228. Ми розвиваємося у боротьбі з ворогами, але ще більше – через заслуговувані вчинки, які виконуємо кожного дня. Кожний добрий вчинок, вільно виконаний душею в стані благодаті та з надприродним наміром, має потрійну цінність для нашого духовного зросту: заслуговуючу (meritorious), задовільняючу (satisfactory) і благальну (impetratory). 

 

a) Заслуговуюча цінність означає збільшення освячуючої благодаті й відповідне право до більшого ступеня слави в небі. 

 

b) Задовільняюча цінність містить три елементи: 

1) примирення (propitiation), через яке розкаяним і покірним серцем ми повертаємо собі Божу прихильність до нас і схиляємо Його пробачити нам наші прогрішення; 

2) спокутування (expiation), тобто стирання провини через отримання благодаті; 

3) відшкодування (satisfaction), яке з огляду на елемент страждання, який супроводжує наші добрі вчинки, скасовує повністю або частково покарання за гріх. Це є не лише наслідком самих добрих учинків, але також, як вчить Тридентський Собор, добровільним прийняттям хвороб і страждань цього життя. Що може бути більш втішним, як здатність усі напади диявола направити на очищення душі та ближчу єдність з Богом?

 

c) Нарешті, ці самі вчинки, якщо містять у собі прохання до Божественного Милосердя про нові благодаті, мають також і благальну цінність. Як зауважив св. Фома, ми молимось не тільки тоді, коли безпосередньо звертаємося до Всемогутнього Бога, але й тоді, коли ми звертаємо свої серця до Нього або спрямовуємо до Нього будь-яку дію; таким чином наше життя стає постійною молитвою, якщо наша активність постійно спрямована до Бога. "Людина молиться тоді, коли свої думки, слова і вчинки спрямовує до Бога; звідси, життя є постійною молитвою, якщо повністю спрямоване до Бога" ("In Rom.," C. I, 9-10). Чи ж не є це ефективним способом отримати від Нього для себе й інших усе, що бажаємо?

 

Тепер ми розглянемо: 1) природу заслуги; 2) умови для збільшення заслуг наших добрих учинків. 

 

 

I. Природа заслуги 

 

Необхідно прояснити дві речі: (1) Що таке заслуга; (2) Що чинить наші дії заслуговуючими. 

 

(1) ЩО ТАКЕ ЗАСЛУГА 

 

#229. A) Заслуга в загальному є правом на винагороду. Звідси, надприродна заслуга, про яку ми тут говоримо, є правом на надприродну винагороду, правом брати участь у Божому житті, правом на благодать і славу. Оскільки Бог жодним чином не зобов’язаний розділяти з нами Своє життя, то має існувати Його обітниця, яка надає нам дійсне право до такої надприродної винагороди. Отож, заслугу можна окреслити так: право на надприродну винагороду, яке основується на надприродній праці, вільно виконаній для Бога, і на божественній обітниці отримати таку винагороду. 

 

#230. B) Існують два види заслуг: 

a) заслуга у властивому значенні (de condigno), отримана за законом справедливості, бо існує еквівалентність, дійсна пропорціональність між працею і винагородою. 

b) інший вид заслуги (de congruo), не оснований на справедливості у властивому значенні, лише на певній відповідності, бо винагорода набагато більша від виконаної праці. 

 

C) Тридентський Собор вчить, що вчинки справедливої людини справді заслуговують на збільшення благодаті, вічне життя і, якщо вона помре в такому стані, то осягне славу. 

 

#231. D) Ми коротко опишемо основні умови заслуги. 

a) Вчинок повинен бути вільним. Якщо людина діє під примусом чи з необхідності, то вона не відповідає за свої вчинки. 

b) Вчинок повинен бути добрим у надприродному плані – щоб бути пропорційним до винагороди. 

c) Якщо йдеться про заслугу у властивому значенні, то вчинок повинен бути зроблений у стані благодаті, бо саме через благодать Христос входить в наші душі й чинить їх здатними розділяти Його заслуги. 

d) Вчинок повинен бути здійснений у земному житті, бо Бог мудро постановив, що після періоду випробування, під час якого ми можемо заслуговувати або втрачати, ми дійдемо до фінішу і там назавжди залишимося у стані, в якому померли. Це умови з боку людини. З боку Бога до них додано обітницю дати нам справжнє право на вічне життя. Ап. Яків каже: "Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його"(Як 1, 12)

 

(2) ЩО ЧИНИТЬ НАШІ ДІЇ ЗАСЛУГОВУЮЧИМИ 

 

#232. На перший погляд здається, що важко зрозуміти, як дуже прості, звичайні й короткочасні вчинки можуть заслужити на вічне життя. Неймовірно важко було би це зрозуміти, якщо би ці вчинки були виключно нашими. Але вони є результатом співпраці Бога з людською волею. Це пояснює їхню ефективність. Божа воля вінчає наші заслуги, вінчає Свої дари, бо наші заслуги є Його працею. Щоб зрозуміти краще дієвість наших заслуговуючих вчинків, пояснимо спочатку роль Бога і роль людини в цій справі. 

 

A) Бог є першою і головною причиною наших заслуг: "Та благодаттю Божою я те, що є"(1 Кор 15, 10). Це Бог створив наші здатності, вдосконалює їх, підносить до надприродного стану за допомогою чеснот і дарів Святого Духа; Бог через актуальну благодать закликає нас виконувати добрі діла і допомагає нам в цьому. Він є першопричиною, яка збуджує нашу волю до дії і дає нові енергії, які надають нашим діям надприродний характер. 

 

#233. B) Наша свобідна воля, відповідаючи на запрошення Бога, діє під впливом благодаті й чеснот і таким чином стає другою, але дійсною і ефективною причиною наших заслуговуючих учинків, і тому дійсно співпрацює з Богом. Без вільної згоди не може бути заслуги. У небі ми не можемо збирати заслуг, а лише любити Бога, якого виразно бачимо як Безмежну Доброту і Джерело нашого блаженства. Окрім того, наша співпраця є надприродною. Звичайною благодаттю усе наше єство обожнюється; чеснотами і дарами Святого Духа наші здатності також обожнюються, актуальною благодаттю кожний наш стає Богоподібним. Якщо наші вчинки обожнюються, то існує дійсна пропорційність між нашими зусиллями і благодаттю, яка сама по собі є Богоподібним життям, а також між нашими вчинками і славою, яка є повним розвитком цього життя. Без сумніву, що самі вчинки проминаючі, а слава вічна; проте, як у нашому природному існуванні проминаючі дії впливають на стан душі, який є тривалим, так само вони створюють добро надприродного порядку, і ці доброчесні вчинки створюють схильність любити Бога й отримати за це нагороду. І насамкінець, оскільки наша душа безсмертна, то й нагорода повинна бути вічною. 

 

#234. C) Можна заперечити, що, незважаючи на цю пропорційність між учинком і нагородою, Бог жодним способом не примушений дати винагороду таку велику і таку тривалу як благодать і слава. Це дарунок, і ми знаємо, що Бог у своїй безмежній доброті винагороджує нас більше, ніж ми цього заслуговуємо. Звідси, Бог не був зобов’язаний дати нам можливість насолоджуватись блаженним спогляданням усю вічність, якщо би не пообіцяв цього. Але Він пообіцяв це самим лише фактом, що призначив нас до надприродного життя. Його обітниця неодноразово повторюється у Святому Письмі, де вічне життя представлене як нагорода, обіцяна справедливому і як увінчання справедливості: "Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив" (Як 1, 12; 2 Тим 4, 8). І тому Тридентський Собор заявив, що вічне життя є обіцяною Ісусом Христом благодаттю і винагородою, даною силою цієї обітниці за добрі діла і заслуги. 

 

#235. З факту, що заслуга основується на цій обітниці Бога, ми можемо дійти висновку, що заслуга є чимось особистим. Ми заслуговуємо благодать і вічне життя для себе, а не для інших, бо Божа обітниця не поширюється далі. Але не так у випадку Ісуса Христа, який був призначений моральним главою усього людського роду, і Його заслуги поширюються на кожного Його члена в буквальному розумінні цього слова. Ми можемо заслуговувати для інших, але не за принципом справедливості, а "de congruo", тобто, на певній відповідності. Цей факт є найбільш втішним, тому що Його заслуги з’єднуються з нашими і дають нам можливість співпрацювати в освяченні братів, освячуючи себе самих. 

 

II. Умови для збільшення заслуг 

 

#236. Ці умови явно виходять із різних причин, які поєднуються у створенні заслуговуючих дій: від Бога і від нас самих. Ми завжди можемо розраховувати на великодушність Бога, бо Він завжди щедрий у своїх дарах, і тому ми повинні зосереджувати свою увагу головно на своїх схильностях. Тепер розглянемо, що може покращити ці схильності як з боку суб’єкта, який чинить заслуговуючі акти, так і з боку самого заслуговуючого акту. 

 

(1) УМОВИ З БОКУ СУБ’ЄКТА 

 

#237. Існують чотири основні умови: ступінь звичайної благодаті чи любові, наша єдність з Господом, чистота нашого наміру, наша ревність. 

 

a) Ступінь освячуючої благодаті. Для того, щоб заслуговувати у властивому значенні слова, стан благодаті є необхідним. Звідси, чим більшу звичайну благодать ми осягнемо, тим більшими будуть наші сили для заслуговуючих учинків. Без сумніву, що багато богословів заперечують це, обґрунтовуючи тим, що кількість звичайної благодаті не завжди вливає на наші вчинки, щоб робити їх кращими, і що часами святі душі діють недбало і недосконало. Але вчення, яке ми підтримуємо, є загальною доктриною, основаною на наступних міркуваннях. 

 

1) Цінність учинку, навіть у людських справах, головним чином залежить від гідності особи, яка його виконує, і від ступеня поваги, яким вона тішиться у того, хто винагороджує цей учинок. Тим, що конституює гідність християнина і чинить його дорогим для Бога, є ступінь благодаті, тобто, божественне життя, до якого він піднесений. Ось чому святі в небі та святі на землі мають таку велику силу заступництва. Звідси, якщо ми маємо вищу ступінь благодаті, то тим самим ми маємо більшу цінність для Бога ніж ті, які мають її менше; ми подобаємося Йому більше, і тому наші вчинки є шляхетнішими і приємнішими Богові, і тому більш заслуговуючими. 

 

2) Окрім того, ступінь благодаті звичайним способом позитивно впливає на наші дії. Живучи повніше надприродним життям, люблячи Бога більш досконало, ми вдосконалюємо свої вчинки, вкладаємо в них більше любові, стаємо більш жертовними в своєму посвяченні. Кожний погодиться, що такі схильності збільшують наші заслуги. Неможливо не погодитися, що часом трапляється щось протилежне. Але це виняток, а не правило. Ми усвідомлюємо це, коли говоримо: всі інші речі рівні. 

Якою втішною є ця доктрина! Збільшенням заслуговуючих учинків ми щоденно збільшуємо запас благодаті. Цей запас благодаті дає нам можливість вкладати більше любові в свою працю і таким чином далі зростати в надприродному житті: "А праведний нехай ще чинить правду, а святий нехай ще освячується!" (Одк 22, 11)

 

#238. b) Наш ступінь єдності з Господом. Джерелом наших заслуг є Ісус Христос, Автор нашого освячення, головна похвальна причина всього надприродного добра, Глава містичного тіла, членами якого ми є. Чим ближче ми знаходимось біля джерела, тим більше отримуємо з його повноти; чим ближче ми знаходимось біля Глави, тим більше життя і активності Він нам уділяє. Чи не це саме говорить нам наш Господь в чудовій алегорії про виноград? "Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті. Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви. Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять"(Ів 15, 1-6). Ми з’єднані з Ісусом як галузка зі стовбуром, і тому чим більша наша звичайна й актуальна єдність із Ним, тим більше ми отримуємо від Нього вітальних сил. І тому всі палкі душі та всі, які бажають бути палкими, шукають більшої інтимної єдності з Господом. Ось чому Церква просить нас діяти через Нього, з Ним і в Ньому. Через Нього, бо: "До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Ів 14, 6); з Ним – діючи в єдності з Ним, бо Він погоджується допомагати нам; в Ньому – з допомогою притаманної Йому сили, і, понад усе, з Його намірами. Отець Фабер говорить: "Робити свої вчинки через Христа означає робити їх у залежності від Нього, як Він робив усе в залежності від Свого Отця і через порухи Святого Духа. Робити свої вчинки з Христом означає практикувати ті самі чесноти, що й наш Господь, мати ті самі схильності та наміри – згідно з нашими можливостями. Робити свої вчинки в Христі означає з’єднати їх з Його вчинками і жертвувати їх Богові разом з Його вчинками, і ради Нього вони будуть прийняті краще" ("Growth in Holiness," p. 467). 

 

Якщо ми діємо в єдності з нашим Господом, то Він живе в нас, надихає наші думки, бажання і всі наші вчинки так, що ми можемо сказати разом з ап. Павлом: "Іживу вже не я, а Христос проживає в мені"(Гал 2, 20). Очевидно, що вчинки, здійснені під впливом Христової життєдайної дії та з допомогою Його всемогутності, мають набагато більше значення ніж ті, які здійснені нами самими – навіть з допомогою звичайної благодаті та лише зі звичайною єдністю з Христом за посередництвом освячуючої благодаті. Практично, нам слід часто з’єднуватися з нашим Господом, особливо на початку наших дій; ми повинні присвоювати Його досконалі наміри з повним розумінням своєї нездатності чинити щось добре від себе самих і з довірою в Його здатність подолати нашу слабкість. Таким чином ми намагаємося реалізувати пораду ап. Павла: "І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім'я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві"(Кол 3, 17) 

 

#239. c) Чистота наміру чи досконалість мотиву нашого акту. Для того, щоб наші вчинки були заслуговуючими, достатньо, за думкою багатьох богословів, щоб вони були навіяні будь-яким надприродним мотивом: страхом, надією чи любов’ю. Вірно, що св. Фома вимагає, щоб наші вчинки були хоч частково, але дійсно під впливом любові через попередній акт любові, вплив якого ще триває. Він додає, що ця вимога виконується усіма, хто здійснює будь-який правомірний вчинок у стані благодаті: "Для тих, що перебувають у стані благодаті кожний вчинок є заслуговуючим або ганьблячим" ("Quaes. disp.," de Malo. q. 2, a. 5, ad 7. Здається, що те, що св. Фома називає дійсним наміром, сучасні богослови називають звичайним). Фактично, кожний добрий вчинок випливає з якоїсь чесноти; але всі чесноти сходяться у любов, яка є Царицею чеснот, так як воля є Царицею здатностей душі. Постійно активна любов спрямовує всі наші добрі дії до Бога і оживляє всі наші чесноти. Але якщо ми хочемо, щоб наші вчинки були настільки заслуговуючими, наскільки це можливо, нам необхідно мати більш досконалий, більш актуальний намір. Намір є основним елементом наших учинків; він є оком, яке кидає на них світло і спрямовує їх до їхньої мети; він є душею, яка оживлює їх і надає їм вартості в Божих очах: "Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле" (Мт 6, 22). Є три елементи, які надають особливої вартості нашим намірам. 

 

#240. 1) оскільки любов є Царицею і душею усіх чеснот, то кожний навіяний нею вчинок є набагато заслуговуючим, ніж учинки, навіяні страхом чи надією. Отож важливо, щоб усі наші вчинки здійснювалися з любові до Бога і до ближнього. Таким чином навіть найзвичайніші вчинки, такі як прийняття їжі та відпочинок, стають актами любові й мають частку в заслугах цієї чесноти. Їсти, щоб відновити свої сили, є правомірним і заслуговуючим для християнина; але робити це для того, щоб працювати для Бога і для ближніх, означає діяти з мотивів любові, яка ушляхетнює наші вчинки і надає їм більшої заслуговуючої цінності.  

 

#241. 2) оскільки вчинки чеснот, анімовані любов’ю, не втрачають нічого зі своєї вартості, то з цього слідує, що вчинок, здійснений з кількох мотивів, буде більш заслуговуючим. Отже, акт послуху настоятелям, здійснений як з пошани до їхнього авторитету, так і з любові до Бога, якого ми в них бачимо, має подвійну заслугу: послуху і любові. Таким чином один і той самий вчинок може мати потрійну і навіть чотирикратну вартість; наприклад, коли я відчуваю відразу до своїх гріхів, бо вони ображають Бога, я можу також відчувати бажання покутувати і впокорюватися. Отже, цей мій вчинок є заслуговуючим потрійно. І тому дуже корисно робити щось, надаючи цьому кілька надприродних мотивів. Але ми повинні остерігатися надмірності у помножу ванні мотивів, бо це може непокоїти душу. Розсудливо буде приймати ті наміри, які виникають спонтанно, і підпорядковувати їх божественній любові. Таким чином ми збільшуватимемо свої заслуги, не втрачаючи спокою душі. 

 

#242. 3) оскільки наша воля є мінливою, то ми повинні формувати і систематично відновлювати свої надприродні наміри. По-іншому, вчинки, які розпочалися ради Бога, можуть продовжуватися через цікавість, чуттєвість чи себелюбство, і таким чином втратити частину своєї вартості. Ми кажемо: частину, бо якщо ці вторинні мотиви не знищують перший повністю, то вчинки не перестають бути надприродними і заслуговуючими. Коли пароплав покидає Шербур і вирушає до Нью-Йорку, недостатньо направити його один раз до пункту призначення. Течії, вітри, стихії океану постійно змінюють його курс, і необхідно, щоб капітан постійно був біля штурвалу і вирівнював курс. Те саме і з волею. Недостатньо спрямувати її до Бога лише один раз чи принаймні раз в день. Людські пристрасті та зовнішній вплив швидко змінить її курс; і тому ми повинні ясними діями часто повертати її до Бога й любові. Ми повинні дбайливо вводити в життя те, що промовляємо на ранковій молитві: "Я віддаю Тобі, мій Господи, свої думки, слова, вчинки і терпіння цього дня; вчини, щоб вони служили Твоїй прославі та моєму спасінню". Ми повинні повторювати ці наміри перед кожною важливою подією дня. Якщо ми будемо вірно це робити, то Божа волю поступово даватиме нам здатність відновлювати цей намір навіть у часі виконання наших учинків, не позбавляючи нас необхідної уважності чинити все добре.

 

#243. d) Ревність або інтенсивність наших учинків. Навіть у виконанні добрих діл ми можемо бути недбайливими і легковажними; з другого боку, ми повинні діяти жваво, з усією енергією, яку маємо, використовуючи всю актуальну благодать, яка нам дана. Очевидно, що в різних випадках будуть різні результати. Якщо ми діємо без ентузіазму, то здобуваємо мало заслуг і часом грішимо повсякденними гріхами, які не нищать наших заслуг повністю. Якщо ж навпаки, ми молимося, діємо і віддаємо себе повністю, то кожний наш учинок здобуває добру частку в освячуючій благодаті. Не входячи у спірні питання, можемо сказати з упевненістю, що оскільки Бог стократно винагороджує працю ради Нього, то ревна душа щоденно зростає у благодаті та за короткий проміжок часу стає досконалою, згідно зі словами книги Мудрості: "Удосконалившись у короткий час, він сповнив довгі часи" (Муд 4, 13). Яка надзвичайна спонука до ревності! Дійсно, дуже варто постійно і рішуче відновляти свої зусилля. 

 

(2) УМОВИ З БОКУ ЗАСЛУГОВУЮЧОГО АКТУ 

 

#244. Не лише суб’єктивні схильності є умовами для збільшення заслуг; об’єктивні обставини також удосконалюють наші вчинки. Є чотири основні обставини: 

 

a) Користь об’єкта або самого акту. Існує ієрархія чеснот; теологальні чесноти вищі від моральних. Звідси, акти віри, надії та любові мають більшу цінність, ніж акти розсудливості, справедливості, мужності та стриманості. Але, як уже було сказано, моральні чесноти через намір суб’єкта також стають актами любові й таким чином отримують частину вартості, притаманної теологальним чеснотам. Подібним чином релігійні акти, спрямовані безпосередньо до Божої слави, є більш досконалими ніж ті, які спрямовані на освячення людини. 

 

b) Стосовно деяких учинків, то кількість впливає на заслуги. При подібних обставинах дарунок у 1000 доларів має більшу заслугу, ніж у 100 доларів. Але у цій матерії кількість є відносним атрибутом. Скромний дар убогої вдови має більшу моральну вартість, ніж царственний дар багача, який дає невеличку частину зі свого величезного маєтку. 

 

c) Тривалість учинку також впливає на його цінність. Молитися чи страждати одну годину заслуговує більше, ніж п’ять хвилин; бо довші молитви і страждання вимагають більше зусиль і любові. 

 

#245. d) Труднощі у виконанні акту також збільшують заслугу, але не самі труднощі, а напружені та тривалі зусилля й більша любов, які вимагаються для його виконання. Наприклад, протидія більшій спокусі має більшу заслугу, ніж меншій; практикувати лагідність холерику, якого інші часто провокують, важче, ніж людині з м’яким характером, яка перебуває у дружньому середовищі. Але не слід думати, що легкість, набута систематичним повторенням чеснот, неодмінно зменшує наші заслуги. Така здатність, якщо її використовувати для підтримання і підсилення надприродних зусиль, збільшує інтенсивність чи ревність акту і таким чином збільшує наші заслуги, як ми вже пояснювали. Як працьовитий робітник набирає досвід, уміло виконує свою працю, не марнує часу, матеріалів та енергії, і таким чином більше заробляє при менших затратах, так і християнин, який ефективно використовує засоби для освячення, економить час і зусилля, то з меншими проблемами здобуває більші заслуги. Оскільки святі практикуванням чеснот акти покори, послуху тощо виконують легше, то здобувають не менші заслуги; навпаки, оскільки вони чинять акти любові до Бога з легкістю і постійно. До того ж, вони продовжують чинити зусилля і жертви тоді, коли це є необхідно. Коротко, трудність збільшує заслугу, але не як перешкода, яку треба подолати, а тому що вимагає більше енергії і любові. 

 

Ми повинні додати, що ці об’єктивні причини реально впливають на заслуги лише тоді, коли ми їх вільно приймаємо і вони діють наші внутрішні схильності. 

 

ЗАКІНЧЕННЯ 

 

#246. Логічний висновок з цього: необхідно освячувати всі свої дії, навіть самі звичайні. Ми вже говорили, що всі наші вчинки можуть стати джерелом заслуг, якщо ми їх виконуємо з огляду на надприродну мету і в єдності з нашим Господом, який навіть під час укритого життя в Назареті не переставав заслуговувати для нас. Який поступ ми можемо зробити лише за один день! З моменту пробудження і до моменту засинання ми можемо вчинити багато заслуговуючи актів, якщо будемо зосередженими і великодушними. Справді, Богоподібне життя благодаті в наших душах зростає не тільки завдяки кожному вчинкові, але й завдяки кожному зусиллю, яке вдосконалює конкретний вчинок; завдяки кожному зусиллю, яким ми усуваємо розсіяння на молитві, спрямовуємо свій ум до завдання, яке повинні виконати, остерігаємося недоброго слова, допомагаємо іншим. Більш того, кожне слово, натхнене любов’ю, кожна добра думка або будь-який порух душі, керований свобідною волею до добра, збільшує заслуги. 

 

#247. Можна сказати у всій правді, що немає засобів для освячення більш ефективних, більш практичних, ніж надання надприродного значення простим діям; і ці засоби має кожна людина. І цього буде достатньо, що підняти душу до вищого ступеня святості за короткий проміжок часу. Кожний вчинок стає зерном благодаті та слави, бо збільшує освячуючу благодать і дає право до вищого ступеня блаженства в небі.

 

#248. Практичний шлях такого перетворення учинків у заслуги – зосередитися перед тим, як ми їх почнемо робити, виразно відкинути всі погані чи невпорядковані наміри, з’єднати себе з нашим Господом, нашим взірцем і Посередником з ясним усвідомленням своєї слабкості, та жертвувати через Нього кожний вчинок на Божу славу і добро душ. У такому розумінні постійне відновлення жертвування своїх учинків Богові є актом самозречення, смирення, любові до Господа і до ближнього. Це справді скорочений шлях до досконалості.