Інтерв’ю з жертвами  

 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

 

Боротьба за кожен день 

 

Наступний акт драми, що відбувається «На сцені життя» - це зустріч з тими, хто найчастіше залишається в тіні. Найбільш скривджені, скалічені на тілі і душі, часто надто приголомшені, щоби шукати допомоги. Непомічені, зігноровані. 

 

Для більшості важливішим є злочинець, жахлива подія, що може перерости в нездорову сенсацію. Жертва залишається наодинці зі своїм терпінням, болем і страхом. Незрозуміла. Відкинена. Багато хто вважає, що про це не варто говорити, що жертви потрібно лікувати в закритих клініках, кваліфікованими спеціалістами. Вигляд їх терпіння болить, вражає, часто паралізує.  

З другого боку, це може статись з кожним. Ця історія може бути подією в житті близьких, знайомих, приятелів. В 2010 році Ośrodek Interwencji Kryzysowej в Кракові 200 разів уділяв помочі жертвам згвалтування. На тиждень всередньому трапляється чотири таких випадки. Це лише в самому Кракові. А в цілій країні? Можна допустити, що тисячі. А скільки осіб взагалі не шукає фахової помочі? Скільки осіб шукає її в Інтернеті, на порталах і форумах? Скільки близьких шукає помочі, пробуючи зрозуміти, що відбувається з їх сестрою, мамою, подругою, дружиною? Чому поводять себе по-іншому, чому не дозволяють до себе наблизитись, чому їх світ так змінився? 

Героїні другого акту «Сцени життя» хотіли залишитись анонімними. Не знаю, ким вони є і звідки походять. Імена вигадані. Але обидві дівчини підкреслюють одне й те ж. Треба жити далі,  незважаючи на весь тягар трагедії і болю. Терпіння може стати шансом до внутрішнього вдосконалення. Хоч спочатку це видається неможливим, потрібно пробувати надати сенсу і значення своїй трагедії. Це звучить банально, можливо, але приклад цих двох дівчат, Сильвії і Зузи, доказує те, про що говорив ще св.Августин: 

Всемогутній Бог ніколи не дозволив би існувати якому-небудь злу в Його ділах, якби не був так могутнім і добрим, що може сам випровадити добро навіть із зла. 

Сильвія пережила трагедію на минулих канікулах. Мала 16 років. 

- Це було на початку липня. Батьки виїхали до Лондону, я залишилася сама вдома. Мій друг організував імпрезу на закінчення шкільного року, куда я пішла разом зі своїм хлопцем. Спочатку все було добре – музика, трохи алкоголю. Більшість з нас були повнолітні. Того дня мене боліла голова, тому я нічого не пила. Весь час провела в товаристві мого хлопця, старшого від мене на рік. Майже весь, бо після кількох годин десь зник разом з кількома друзями. Я думала, що вийшли кудись покурити чи випити коктейлю. Через годину задзвонила. Не відповів, тому я розізлилась і повернулась додому. Поговорила з батьками, побажала їм доброї подорожі закордон. Через кілька хвилин прийшов мій хлопець. Був напідпитку і мабуть під впливом наркотиків. Підняв скандал, що повернулася сама, не дочекалася його. Потім попросив вибачення. Бачачи, що він не володів собою, я сказала йому, щоб він йшов додому. Почав мене цілувати. Я сказала ще раз, що повинен піти, інакше бути не може. Тоді це сталося. Згвалтував мене! Після всього пішов. Так просто мене залишив. Не знала, що мені робити. Мене все боліло. Не могла стримувати сліз.  

Не шукала помочі в спеціалістів, не сказала батькам. Чому? Важко сказати. Можливо, боялася, що будуть її звинувачувати. Можливо їй було соромно чи боялася. Подзвонила до подруги, котра для неї була як сестра. 

- Розказала їй усе і вона цілий тиждень була зі мною день у день.  

Із Зузою було по-іншому. Її скривдили два рази. Першого разу – «отруєна» наркотиками і згвалтована, також у віці 16 років. Для батьків була дитиною. Для злочинця – цілком привабливою жертвою. Ніхто не питався її думки, просто знищив життя, відчуття безпеки і власної вартості. Це все для того, щоби вилити злість, заспокоїти сексуальний потяг. Як сама визнає, не відчувала небезпеки.  

- Це сталося в барі, куди ходила помагати сестрі в праці. Там познайомилася з багатьма людьми, «злими» і «добрими». День перед тим посварилася з хлопцем, здавалося, нема чого плакати, «як не той, то інший». У барі теж була моя сестра і подруга. Був теж він, 19-річний хлопець, досить знаний в нашому районі. Я знала його раніше, але не звертала на нього особливої уваги. Я чемна дівчинка. Він – здеморалізований хлопець, місцевий дилер – про що тоді не мала поняття. Поставив мені і подрузі колу. Якби ж я знала, що там було… не торнулася б того. Підозрюю, що подруга про це знала, тому нічого не випила. Пішов за мною до туалету, ввійшов всередину, замкнув двері і сховав ключ. А я й далі думала, що нічого не відбувається, наркотик вже діяв, і він про це знав. Я не розуміюсь на наркотиках, але після таблетки згвалтування втрачаєш свідомість і жертва нічого не пам’ятає. Мені ж було все одно, я була втомлена, лише як мантру повторювала «прошу перестань». Хотіла кричати, плакати, але не могла… Не була собою. 

Після цієї трагедії все змінилось. З усміхнених, радісних підлітків стали власними тінями. Перелякані, загублені, відчували себе винними у всьому. Ніби самі на себе спровадили нещастя. Ніби заслужили на те, що їх спіткало. Сильвія це пережила двократно, бо її скривдив близький друг, з яким приятелювала і якому довіряла. 

- У перші хвилини після цього я собі говорила: це твоя вина. Чому його спровокувала? Відчувала себе упокореною. Потрактував мене як першу ліпшу. Весь день сиділа в хаті. Не виходила, з ніким не розмовляла, не їла нічого. Замкнулася в собі. Він весь час до мене дзвонив, говорив, що не хотів того. Боялася з ним розмовляти, боялася його. Коли батьки повернулись, нічого їм не розказала. Мовчала. Пробувала в міру нормально жити. Боялася дотику мужчин. Боялася тата, дядька, друзів. Через півроку, хоч і далі боліло, але пробачила своєму хлопцеві. Знову ми стали парою, але лише на місяць. Далі його боялася. Боялася, що вип’є, і знову мене згвалтує. Коли хотів торкнутися мене, впадала в паніку. Аж до сьогодні, якщо хтось підійде ззаду і затулить мені рота для забави, або піднесе догори руку – панікую.  

Для Зузи то було як сон. Злий сон, про який так сильно хотіла забути. 

- Верталася додому і переконувала себе, що то був сон, злий сон, що я повинна обудитись. Ввечері, коли затуляла очі, мала це все перед собою. Зранку постановила щось в собі змінити, пішла в перукарню і дуже коротко підстриглась. Задзвонила до свого хлопця і сказала йому, що мені приснилось, що мене хтось згвалтував. Що дуже боюсь, що так станеться. Приїхав. Зауважив, що я вже не була собою. Здогадався, що це не був сон. Пізніше йому розповіла правду. Чулася жахливо – така винна, брудна. Всього боялась. До нині живу зі страхом, болем і ненавистю. 

Після жахливої події здається, ніби це кінець. Немає надії, рятунку, всі плани і мрії лягли в руїнах, над усім висить тінь трагедії. Смуток, страх, брак відчуття безпеки, часто – спроба відректись від того, що сталось. Не знають цього болю і терпіння. Не усвідомлюють, яке велике це упокорення. Як далі жити? Як функціонувати? Де шукати розради? Спочатку здається, що це неможливо, що далі жити нема чого, вже ніколи не буду щаслива. Однак Сильвія змогла змінити своє життя, надати йому нового сенсу. 

- Раніше я була розбещеною, незрілою шмаркачкою. Важливим було врода, розваги, знайомі, гроші. Жодної відповідальності і зобов’язань. Мої батьки мають кілька фірм в Польщі і одну в Лондоні. Часто подорожують, а свою відсутність компенсують грошима, новими гаджетами і дорогими подорожами. Зараз почала інакше дивитися на світ. Раніше була гнівливою, мстилася тим, хто мені переходив дорогу. Нині стараюсь не бути схожою на давню себе. Разом з подругою помагаємо в сиротинці. Прикро дивитися на тих дітей, хто нічого немає. Якби тільки могла, віддала б їм все, що маю. Шкода лише, що аби зрозуміти, яка є насправді і якою варто бути, мусіла пережити те, що сталося. 

Зуза має багато що розповісти іншим дівчатам, котрі пережили таку ж трагедію. 

- Безупинно би повторювала, яким прекрасним є життя, що вони не самі. Передусім не повинні піддаватись. Мусять шукати якої-небудь помочі, яка буде ефективною для них. Я віднайшла педагога, а потім – свій куток на певному форумі. 

«Життя є надто гарне, аби задовільняти того фраєра, який знищив наше життя. Людина, яка гвалтує, не є нормальна. Повинна лікуватись. Не можна кривдити іншу особу. Вони не мають права торкнутися нас пальцем, якщо ми цього не хочемо. МИ НІКОЛИ НЕ Є ВИНУВАТИМИ! Навіть якби ми стали нагими на вулиці, він не має права нас торкнутись, тому не вірте в казки, що це наша вина, бо ми спровокували» - це такі мої особисті слова розради, що помагають мені боротися і вам теж поможуть! 

Героїні «Сцен життя» не пробували шукати фахової помочі. Боялися поліції, реакції батьків, інших людей. Можна замислитись, чому. Можливо, тому, що згвалтування і надалі є невигідною темою табу, про яке, як дехто думає, не потрібно говорити. Молоді люди не вміють або бояться шукати помочі. Бояться відкинення, якоїсь іще більшої кривди. Набагато легше шукати підтримки в інтернеті, на форумах чи порталах. Там набагато легше знайти людей, скривджених подібним способом, що розуміють їх біль і ставлення до світу. Власне цього шукають жертви – зрозуміння, емпатії і співчуття. Не чергового відкинення, примусу до спеціалістичного лікування, вказівок, де є твоє місце, і куди тобі не треба. Кожне місце є добре, аби оказати повагу і розуміння, аби допомогти страждаючій людині. Навіть якщо це відбувається некваліфікованим спеціалістом, без років практики і досвіду. Важливим є вирозумілість і здатність розуміння світу, в якому живе людина, що терпить. Не треба багато.  

«Часом треба присісти поруч і чиюсь долоню замкнути в своїй долоні. Тоді навіть сльози будуть смакувати як щастя.» 

Вацлав Бурила 

 

Евеліна Дреля 

 http://www.tyniec.benedyktyni.pl/ps-po/?p=3615