СЕНС ІСТОРІЇ В СВІТЛІ ВІРИ  

 

на основі катехези о. Маріо, 2013 

 

Йоан Павло ІІ у 1991 р. в Ченстохові наголосив, що для християн пам’ять має фундаментальне значення. 

Християни покликані мати пророчий зір, щоб властиво інтерпретувати довколишню дійсність. Пам’ять у цьому відіграє велику роль. Історія світу – це історія спасіння, упродовж якої Бог постійно відкриває людству своє обличчя. Ми вчимося Божим замислам поступово, дорога, якою йде людство, це Дорога благодаті й гріха. Це саме стосується і Дороги Неокатехуменату, і дороги конкретної людини, дорога життя якої – це також Дорога благодаті й гріха. І дуже важливо, щоб ми поверталися до свого минулого, відкривали історію не як послідовність випадкових подій і фактів, а як Дорогу благодаті й гріха. Повертаючись систематично до свого минулого, ми повинні вчитися інтерпретувати його в світлі фундаментальних фрагментів Історії Спасіння, тоді ми зможемо свідомо включитися в Божу Історію Спасіння і, якщо говорити мовою св. Ігнатія Лойоли, відкривати Бога в усьому. 

 

ОБ’ЯВЛЕННЯ 

 

Сотворення світу, історія людства – це історія Спасіння, у якій кожна людина має своє місце і свою місію. Йосиф Єгипетський у якийсь момент свого життя це усвідомив і говорить своїм братам: «Бог послав мене перед вами, щоб зберегти на землі решту вас і врятувати життя ваше великим рятунком. Отож не ви мене сюди послали, а Бог» (Бт. 45, 7-8). Вчитаймося глибше: Йосиф у гріхові братів бачить Божу волю – це прочитання свого минулого в зовсім іншому світлі – над усіма подіями, людською свободою, рішеннями, вчинками і гріхами стоїть Бог, немає нічого випадкового. Йосиф знайшов Бога в історії свого життя і зрозумів вищий сенс того, що вважав кривдою, нещастям, бідою. Мовою св. Ігнатія Лойоли це означає знайти Бога в усьому, що він схематично виразив у спогляданні для здобуття любові: 

[236] Пункт третій. Розважити, як Бог діє і працює задля нас в усьому створеному на землі; себто, наче робітник, працює у небі, у стихіях, у рослинах, у плодах, у стадах і в усьому решта, даруючи всьому буття, оберігаючи, спонукаючи до зростання та відчуттів тощо. 

Чи ми розуміємо вищий сенс подій, які довкола нас відбуваються, чи бачимо, що над усім стоїть Бог і веде нас до спасіння, чи в нашому християнському світогляді Бога на землі нема, тут усім керує князь цього світу, зі слугами якого треба воювати все життя, нарікати на кривдників, тупо боротися за щось і проти чогось – так, ніби ми розуміємо те, що робимо. 

Образ Йосифа Єгипетського – це образ справжньої віри й повної довіри до Бога у всіх подіях життя, навіть найважчих, не бунтувати проти довколишньої дійсності, переживати її в глибокій молитві й довірі до Божого Провидіння, яке над усім чуває. А духовне розуміння, дар Бога, прийде з часом. 

«Якже сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення» (Гал. 4, 4-5)

Історія спасіння отримує більше світла через появу Ісуса Христа. Він – центр історії спасіння, усе було спрямоване до Нього. Історія спасіння набирає свій повний сенс і реалізується тільки у відношенні людини до Розп’ятого-Воскреслого Христа. Учні Христа зрозуміли, що вони стають новим Ізраїлем, і спасіння охоплює не тільки один вибраний народ, а все людство. 

 

ЦЕРКВА 

 

П’ятидесятниця – зіслання Святого Духа і народження Церкви, яка стає Містичним Тілом Христа і продовжує в часі дію Христа. Христос мав божественну і людську природу, таку саму природу має і Церква. Тільки людська природа Христа була без гріха, людська природа Церкви має гріх. І тому історія Церкви, так як історія вибраного народу, є історією не тільки благодаті, але й гріха. Це саме стосується і кожного християнина. І тому ми повинні постійно відновлювати свою пам’ять: індивідуальну та колективну, щоб щораз краще усвідомлювати Історію Спасіння як історію благодаті та гріха. 

Акт прохання прощення Йоана Павла ІІ – це відновлення історичної пам’яті християн і усвідомлення історії своїх гріхів і гріхів Церкви, серед яких основними називають такі гріхи: 

Поділення християн, 

Насилля в ім’я істини, 

Християнський антисемітизм, 

Відповідальність християн за зло у світі. 

Ісус Христос послав нам Святого Духа, який буде нас потішати і нагадувати – відновляти нашу пам’ять. Святий Дух має в собі щось таїнственне: відкриває себе через свої дії, але не відкриває себе самого. Святий Дух підштовхує Церкву до постійних реформ і оновлень, щоб реалізовувати в історії Божий задум спасіння. «Святий Дух – новизна у світі. Без Нього Бог далеко, Христос – це минуле, Євангеліє – мертва буква, Церква – звичайна організація, авторитет – деспотизм, місія – пропаганда, культ – заклинання» (Хазім, митрополит Латакії). 

 

СЕНС ІСТОРІЇ 

 

Різні релігії та культури мають циклічність часу, все повторюється до безконечності, а не йде до якогось логічного завершення, питати про сенс часу й історії нема чого. Юдейська традиція приймає лінійний час: все виникло і йде не само собою і як попало. Все починається з сотворення, Бог усе сотворив, усе підтримує і усе спрямовує в потрібному напрямі до логічного кінця – спасіння. Бог – володар часу й історії. 

Епоха Просвітництва секуляризує лінійну християнську концепцію історії, ставлячи на місце Бога людський розум і дух. Іншою причиною втрати сенсу історії називають християнський індивідуалізм, який характеризував християнську духовність від Тридентського Собору до ІІ Ватиканського: надмірне акцентування індивідуального зв’язку християнина з Богом, індивідуального спасіння, нехтування почуттям колективної відповідальності та колективним існуванням людини. Ментальність, яка панувала серед духовенства, дуже ясно виражається у доповіді одного священика на міжнародному конгресі хворих та інвалідів: «Бог, створивши усе суще, залишає його діяти й жити за своїми законами, не вмішується в їхню діяльність, хіба що у виняткових випадках, тобто у випадку чуда. В історії діють лише закони природи та психології». Така ментальність і тепер притаманна людям Церкви. 

 

БОГ – ГОСПОДЬ ІСТОРІЇ 

 

29 червня 1941 – Друга світова війна. Пій XII пише: «Всі люди – майже як діти перед Богом… Вони оцінюють події з короткострокової перспективи часу… Бог дивиться на них з висоти і з непорушного центру вічності. У людей перед очима бідна панорама кількох років; перед Богом уся вселенська панорама століть. Люди зважують людські події по ближчих причинах і по безпосередніх наслідках; Бог бачить далекі причини і довгострокові наслідки». Папа закликає довіритися Божому Провидінню, без якого ніщо в світі не відбувається, вірити, що на землі існує Божа справедливість, яка надихається і керується любов’ю. 

Папа Павло VI говорить, що позитивізм, віра в людський науково-технічний прогрес робить людину гордою, самодостатньою, вона нехтує вірою і молитвою. 

Йоан Павло ІІ звертаючись до китайців, які втекли від переслідувань на Філіппіни, говорив: «Відкрийте свої очі та свій дух Богові, який у своєму Провидінні керує усіма подіями й здійснює свої наміри у всьому, що відбувається. Він плекає нові паростки навіть із страждань людини, і навіть з його слабкостей та помилок». Боже Провидіння охоплює також і людські злочини. Бог вміє використовувати їх і витягувати з них добро, невідоме нам, але відоме Йому. 

Пастирська конституція «Церква в сучасному світі» говорить про таїну людської Історії, яку можна пізнати тільки вірою, бо тут, на землі, земне місто і небесне місто взаємно проникають один одного. Небесне місто приховане в земному місті, так як божественність Христа була прихована в людській природі. 

 

МІСІЯ ХРИСТИЯН В СУЧАСНІЙ ІСТОРІЇ 

 

Час Церкви: час поступового розвитку й очікування на прихід Господа, так як гірчичне зерно виростає і стає великим деревом. 

Час Церкви: час місії, проголошення Доброї Новини. Це час Божого милосердя, яке дає людям час для навернення і прийняття спасіння. 

Час Церкви: час Керигми – час євангелізації: «Ідіть і навчайте всі народи» (Мт. 28, 19)

 

ХРИСТИЯНСТВО І НЕХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЇ 

 

Сьогодні, внаслідок еміграції, перемішання культур і релігій, перед християнами постає питання: як ставитися до інших релігій? І завжди є спокуса впадати у крайнощі: 

Вважати нехристиянські релігії грубими забобонами або безплідними спекуляціями. «Китай з ученням Конфуція пропонує нам дивовижні правила мудрості у людських взаєминах. Індія подає приклад народу, який завжди бачив в аскезі та спогляданні самий шляхетний ідеал. Неможливо читати його вчителів, від автора «Бхагават-гіти» до Ауробіндо, не відчуваючи нереальність земних благ і вищу реальність невидимого світу. Можна зрозуміти, як на нашому сучасному Заході, який турбується лише про те, аби здобути енергію всесвіту, і якому марксизм передав ілюзію здатності преобразити людину, змінюючи матеріальні умови її життя, мудрість Індії захоплює душі, які прагнуть тиші й внутрішнього життя. Але все це закладає, що людина сама може досягнути Бога своїми силами. Це саме те, що християнство радикально відкидає» (Жан Данілю ТІ. Мудрець про таїну Історії). 

Всі релігії мають однакову вартість – затираються границі, які відділяють християнство від інших релігій. Інші бачать у християнстві етап релігійної еволюції людини, отож з часом християнство поступиться місцем іншій релігії. 

 

БОЖЕ МІСТО І ЗЕМНЕ МІСТО 

 

«Царство Небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю та й пішов. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки ж узявся кукіль? Він і відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. А слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо, його виполемо? Ні! - каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: Зберіть перше кукіль та зв'яжіть його в снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню» (Мт. 13, 24-30)

Св. Августин наголошував, що не достатньо навчитися розрізняти два міста та їх протистояння, необхідно також описати їх взаємовідношення, які дуже важкі, але видимі в історичному досвіді. Ця притча власне унаочнює тісне переплетення цих двох міст або тісне переплетення Історії Благодаті та Історії гріха. Сьогодні християнам ще притаманне маніхейське мислення: розділяють світ на добро і зло й безжалісно намагаються знищити зло, не турбуючись тим, що пшеницю нищать разом з куколем. 

 

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ 

 

Народження перших християнських спільнот характеризується активною присутністю Ісуса Христа. Перша єрусалимська спільнота й наступні піддаються гонінням, як і їх Господь. Гоніння розсіюють християн по всій Римській імперії й допомагають християнам переживати інтенсивні стосунки з Богом і між собою. 

У 313 р. імператор Константин дає Церкві свободу. Загроза цезаропапізму нависла над Церквою. За імператора Феодосія християнство стає державною релігією. 

Нікейський Собор 325 р. – проти єресі Арія, який стверджував, що Божий Син створений, має початок і походить з нічого. 

Константинопольський Собор 381 р. – визнання божества Святого Духа, Нікейсько-Константинопольське визнання віри. 

Ефезький Собор 432 р. – Марія – Богородиця. 

Халкідонський Собор 451 р. – Ісус Христос має дві природи: божественну і людську. 

До Церкви входять маси поган, яких вона намагається євангелізувати, виходячи з їхньої природної релігійності, з другого боку поганські звичаї та традиції входять у Церкву. Церква зростає в силі та багатстві, але морально занепадає. 

Побожні християни втікають від світу, так починає зароджуватися чернече життя в Палестині, Єгипті, пізніше в Європі. З часом самітницьке життя трансформується у спільнотне. Східні ченці майже повністю віддавалися молитві, святий Бенедикт, «Батько Європи», вводить девіз: молись і працюй. 

Західні монастирі розвинули солідну економіку, будували дороги, мости, розвивали сільське господарство, стали центрами культурного життя, навчали, створювали бібліотеки, займалися соціальною працею, будували лікарні, притулки. 

У VIII ст. відбувається з’єднання держави з Церквою. Папи та імператори відчували себе покликаними діяти разом в релігії та політиці. Між папами та імператорами виникали напруження, протистояння, непорозуміння. 

Абатство Клюні у Франції розпочало рух за повну свободу й незалежність Церкви від мирської влади. Згодом абатство Клюні стає великим центром культури і торгівлі, духовне життя ченців згасає. Бернард із Клерво з іншими юнаками засновує новий монастир у Сіно, відроджуючи євангельське вбозтво і місіонерську ревність. Монастирі цистерців, так називали цих ченців, швидко поширюються по Європі. 

У XII ст. на півдні Франції розпочалися бунти проти багатства Церкви під гаслами: «Повернення до Святого Письма, повернення до бідності Ісуса». Бунтівників називали альбігойцями та вальденсами. Рух ставав щораз радикальнішим, відкидав втілення Бога, воскресіння, чистилище, почитання святих, індульгенції, зростав фанатизм. Папа Інокентій ІІІ у 1209 р. об’явив хрестовий похід проти єретиків. Християни з неймовірною жорстокістю винищували цілі міста. 

Кінець XII ст. – Бог дає Церкві Франциска з Ассізі, розпочинається справжнє євангельське оновлення убозтва, місіонерського духу, відмова від насильства, першість особистого свідчення і прикладу перед проповіддю. 

Початок XIII ст. – Домінік чує Божий голос наслідувати апостолів, постає орден домініканців, які проповідь поєднують з освітою і навчанням. 

Відкриття Америки в кінці XV ст. дає імпульс до євангелізації нових земель. Іспанія та Португалія посилають кращих місіонерів. Водночас в Європі чернече життя занепадає. Тереза Авільська та Йоан від Хреста реформують кармелітський орден. 

Але в загальному Церква занепадає. 31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер проголошує свої 95 тез і розриває з Церквою. 

Реформа Лютера – це редукція католицької віри в модерному світлі, закріплення центральної ролі людського суб’єкта в собі самому, виключаючи з Церкви Христа. Для Лютера основною проблемою було – як окремий індивід може дійти до спокійної совісті й відчути себе спасенним. Церква – штучна конструкція між людиною і Богом, її слід відкинути. Стосунки індивіда з Христом реалізуються через безпосередній контакт з написаним Словом. 

Упродовж століть Святе Письмо не було упривілейованим знаряддям у стосунках з Христом, таким знаряддям було життя Божого Люду в Церкві, але Святе Письмо було відправною точкою для осягнення точного усвідомлення Христа. Лютер залишив тільки Святе Письмо. 

Згідно з традицією життя Церкви вписується в подію Христа через сакраментальну структуру. Реформація викинула Таїнства, історичний аспект Христа поставили на друге місце після Біблії, Христо вже не об’являє себе у Таїнствах, в яких ми беремо участь. Отож, сакраментальний аспект Церкви замінено безпосереднім зв’язком із Словом – Святим Письмом. Христос перебуває у світі не за посередництвом служіння Церкви, а за посередництвом написаного слова. 

Далі йде католицька контрреформація. Тридентський Собор 1545 р. зосередився на трьох темах: Писання і Традиція, Первородний гріх і виправдання, Вчення про Таїнства. Собор опублікував Визнання Віри, Катехизм, реформований бревіарій, месал, латинський переклад Біблії. Після Собору починають засновувати семінарії. 

У той час постає новий орден – Товариство Ісуса або єзуїти, заснований св. Ігнатієм Лойолою. Орден став «духовним воїнством на службі Церкви» на всіх фронтах, на яких Церква вела свої баталії. Новий орден швидко розвивався і вже з самого початку був покликаний виконувати найважливіші й найскладніші завдання як у Європі, так і в місійних країнах. 

 

ІІ ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР 

 

Папа Лев XIII відкриває архіви Ватикану, з появою рухів: історичного, біблійного, патристичного та літургічного відновлюється сенс історії в світлі віри завдяки поновному відкриттю християнських коренів у древньої Церкви і в Отців. ІІ Ватиканський Собор затвердив це відродження. 

Церква усвідомила фундаментальну роль, яку Історія займає по відношенню до Традиції, яка є органічною сукупністю, що йде разом з Історією і збагачується Історією. Традиція – не момент, не етап в Історії Церкви, а весь шлях Церкви. 

ІІ Ватиканський Собор розкриває Таїну Церкви у самому широкому контексті Історії Спасіння. За посередництвом Божого Духа, який наповнює всесвіт, ініціатива Бога включається в конкретну історію, бере її форму й обмеження. Історія світу та Історія Церкви охоплені Божим Духом і включені в Історію Спасіння. І тому Історія Спасіння залишає автономність інших історій, але приймає їх і пояснює їх у світлі віри, в світлі пасхальної таїни. 

Дух Христа дає Церкві різноманітні харизми, завдяки чому в різноманітності розвивається єдність і різноманітність служить єдності. 

Церква бере свій початок з місії Сина і з місії Святого Духа і продовжує цю місію в часі між першим і другим приходом Христа, отож вона по своїй природі місіонерська. 

 

НЕОКАТЕХУМЕНАЛЬНА ДОРОГА 

 

Мета цієї катехези на закінчення року – підтвердити в світлі Святого Письма, Традиції та Учительського Уряду Церкви все те, що Бог подарував нам за посередництвом Неокатехуменальної дороги. 

Ступаючи на цей шлях, ми отримували від єпископа Біблію, тим самим зобов’язуючись поставити своє життя під світло Божого Слова. Наші катехити, говорячи нам, що Авраам – це ми, що Вихід говорить про наше життя, давали нам ключ до інтерпретації Божого Слова. Нас вводили в біблійну мову – історичну, а не моралізаторську, під час богослужінь ми відчували, що Боже Слово допомагає нам розпізнавати Божу волю в своєму житті. Ми поглиблювали знання різних етапів Історії Спасіння. Потім нас вчили розуміти основні біблійні фігури у їх відношенні до Христа. Ми вчилися довіряти Божому Провидінню у всіх негараздах нашого життя і відкривати Божу любов і милосердя. 

 

ОДКРОВЕННЯ СВ. ЙОАНА 

 

Одкровення св. Йоана дає нам інтерпретаційні ключі для розуміння часу до другого пришестя Христа, коли відбувається боротьба між драконом і Агнцем, яка відбувається також і всередині кожного з нас. 

Здається, що світ рухається в поганому напрямку і що піде у ще гіршому. Це випробування Церкви. ККЦ так про це говорить: 

«Останнє випробовування Церкви 

675 Перед приходом Христа Церква має пройти через останнє випробування, яке захитає віру багатьох віруючих (Пор, Лк. 18, 8; Мт. 24, 12.). Переслідування, яке супроводжує її земну мандрівку (Пор, Лк. 21, 12; Iв. 15, 19-20.), розкриє «таїнство беззаконня» у вигляді псевдорелігії, що принесе людям уявне вирішення їх проблем ціною відступництва від правди. Найбільший релігійний обман - це обман антихриста, тобто обман псевдомесіанізму, коли людина прославляє себе саму замість Бога і Його Месії, який прийшов у тілі (Пор. 2 Сол. 2, 4-12; 1 Сол. 5, 2-3; 2 Iв. 7; 1 Iв. 2, 18.22.). 

676 Цей обман з боку антихриста вже виявляється у світі кожного разу, коли хтось задумує сповнити в історії месіанську надію, яка може завершитися лише поза історією через есхатологічний суд: Церква відкидає цю фальсифікацію прийдешнього Царства, навіть у пом'якшеному вигляді, названому міленаризмом (Пор. Конгрегація віровчення, Декрет « De Millenarismo »: DS 3839.), а передовсім під політичною формою світського месіанізму, який «у своїй суті є спотворений» (Пор. Пій XI, Енц. « Divini Redemptoris », що засуджує «фальшивий містицизм» такої «підробки спасіння знедолених»; II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes », 20-21.). 

677 Церква увійде в славу Царства Божого тільки через цю останню Пасху, у якій вона піде за Своїм Господом у Його смерті і Його Воскресінні (Пор. Од. 19, 1-9.). Отже, Царство здійсниться не через історичний тріумф Церкви (Пор. Од. 13, 8.), згідно з поступовим розвитком, а через перемогу Бога над кінцевим наступом зла (Пoр. Од. 20, 7-10.), перемогу, .внаслідок якої з неба зійде Його Наречена (Пор. Од. 21, 2-4.). Тріумф Бога у подоланні зла набере форми Страшного Суду (Пор. Од. 20, 12.) після остаточного космічного потрясіння цього минущого світу (Пор. 2 Пт. 3, 12-13.).». 

Одкровення – це книга надії, променисте бачення нового Єрусалима, розуміння майбутнього і людського в Божому світлі. Великою вісткою Євангелія є те, що ми вже маємо вічне життя. У світлі віри ми вже істоти, наповнені Божою славою. 144 тисячі позначених печаттю йдуть за Агнцем. Вони – це ми в майбутньому і ми вже сьогодні. Ми цей народ, який у дорозі й водночас уже дійшов до кінця. Це християнський парадокс, таїна, яку носимо в собі. І це послання дане християнам, які зазнають гонінь, переслідувань, бід і нещасть. Але в нас є благодать, усвідомлення дійсної присутності Ісуса Христа. Ми маємо світло, і наш обов’язок – нести це світло, надію у світ. Це дар, яким треба ділитися, це наша відповідальність перед Богом і перед світом.