Частина ІІ  

 

Джерельні матеріали 

 

 

Про навчання і виховання  

у школах нашого згромадження 

 

Текст «Про навчання і виховання» написаний у 1863 році на початку педагогічної праці Згромадження Сестер Непорочного Зачаття ПДМ, коли було засновано його перший дім в Язлівці на Поділлі. У цьому документі М. Даровська окреслила освітню концепцію шкіл згромадження в цілому. 

 

1. Задля морального добра вихованок бажано, щоб їх було не більше 60-70-ти в одному домі, щоб наставниці не лише всіх, а й кожну зокрема могли огорнути особливою увагою та опікою, а настоятелька – своїм впливом. 

2. Ідея Згромадження: займаючись вихованням і навчанням дівчат, приготувати країні справжніх християнських, згідних з Божим духом жінок, доньок, дружин, матерів, а через них дати світові нове, християнське суспільство, з якого і священик, і мужі народні, й оборонці Церкви, у якому добро і багатство країни. 

3. Не йдеться тут про саме лишень навчання і знання для виховуваних у Згромадженні дівчаток. Мова йде передусім про принципи, про поняття, про чесноти. Навчання і знання є засобом впливу, а не його джерелом. Джерелом є Божий дух і благодать, а з них усі принципи, поняття і чесноти. Джерело необхідне, засоби потрібні. 

4. Отже, необхідне навчання. Навчання утверджує, всесторонньо вкорінює, доповнює. Знання збагачують, зміцнюють. 

5. Предмети у школах Згромадження викладатимуться якнайґрунтовніше і всі до одного мають бути підпорядковані тому, щоб на правду, Божу правду проливати нове світло, тобто відкривати її нові сторони, утверджувати її в переконаннях та все життя нею пронизувати.  

6. Релігія. Цю Божу правду подає наука релігії, яка є нашим фундаментом виховання. Релігія не може бути формальністю. Її правда закладе основи і розвине поняття, одним словом: просвітить розум, збагатить серце, зміцнить волю, вмотивує вчинок, сформує жінку. 

7. З цієї правди виникне потреба й обов’язок виконання волі Бога-Творця, Господа нашого. Кожна людина є частиною народу. Народ – це окрема Божа справа і частка великої Божої справи, якою є все створіння. В народі закладена окрема Божа думка, яка є частиною однієї великої думки Господа Всесвіту у всесвіті. Відповідно до цієї думки кожен народ має щодо себе Божий задум і своє завдання. Засобом їх виконання, як і виразом Божої думки про народ, є його національність, яку становлять мова, звичаї, властивий кожному народові тип і характер.  

Отже, щоб сповнити Божу волю, яку свята віра ставить нам за обов’язок, ми повинні виконати наше завдання, а єдиним засобом, який нам до цього може служити, бо даний Провидінням, є національність. Ми зобов'язані з усіх сил берегти у довіреному нам молодому поколінні мову і рідні звичаї, тип, надприродній характер, очищаючи його від усього, що є нашаруванням людського, що походить з витівок сатани. 

8. Рідна мова. Першим предметом після науки релігії для наших вихованок буде рідна мова, це дзеркало духу народу, вираз Божої в нім думки. Втрата батьківської мови, такої безперечно гарної і багатої, її заміна часто набагато слабшими іноземними мовами є доказом розумового занепаду народу, забуття Божої думки і незнання суспільних справ. Якщо довірені нам діточки зрозуміють Бога в Його ділах, якщо пізнають в усій красі та багатстві дану Богом мову, то полюблять її, а в майбутньому і вшанують. Отже, мають вивчити принципи розмовної та писемної мови і тоді не соромитися, а пишатися будуть величчю Божого дару, даного народові. Вони не лише пізнають історію вітчизняної літератури, а й зрозуміють, що впасти – це означає знищити в собі слід Божої думки і що лише такий занепад є ганьбою і приниженням. 

9. Іноземні мови. Також ґрунтовно і всесторонньо, теоретично та практично наші вихованки вивчатимуть іноземні мови, а особливо французьку – як європейську – і німецьку, як з огляду на багатство її літератури, так і тому, що володіння цією мовою часто буває великою необхідністю. А коли дозволятимуть обставини, то й англійську та італійську. 

Звичайно, при найґрунтовнішому знанні мовних основ необхідно дотримуватися чистоти вимови, і це не для того, щоб лестити смішній і ганебній слабкості нашого народу, який липне до чужоземщини, немудро хизуючись тим, що означає занепад, а тому що: 

по-перше, не годиться ані псувати, ані перекручувати жодної Божої справи; 

по-друге, все, чому ми навчаємося – бажано вміти якнайкраще, володіти ним якнайдосконаліше; 

по-третє, мови є ключем до знань і вмінь, а володіння ними – полегшенням найважливішої розумової праці; 

по-четверте, шляхи Провидіння невідомі – не можемо передбачити, куди нас заведе, де поставить і чи це знання мов не стане засобом виконання нашого завдання, від якого залежить і наше спасіння; 

по-п’яте, зрештою, обов’язок доброї громадянки – у колі свого товариства, у своєму домі, постійно і зі всіма берегти рідну мову. 

Коли б людина не володіла чужими мовами, тоді могла б стати жертвою поверхневих суджень, котрі, на жаль, завжди знайдуться в суспільстві, мовляв, саме з цієї причини вона усуває ці мови зі свого вжитку. Якщо ж навпаки, знаючи їх всесторонньо, однак не використовуючи, – збереженням рідної мови вона покаже свою принциповість, виявить публічну пошану батьківській мові та подасть сильний приклад. 

10. Історія. Як література є історією людської думки і її розумового розвитку, так історія є свідоцтвом Божої думки про народ і його завдання; історією визначених йому Провидінням шляхів і життєвих діянь, його вірності та зрад (…) Коли б світ був вірним Божій думці, то став немов би раєм, Божим Царством, квітучим полем заслуг, простою дорогою до неба; любов би судила, любов би вела, а людство, якщо не без праці та жертв, бо це належиться по гріху прабатьків, то принаймні без страшних воєн, без насильства, бездонного занепаду і пекельного розбою, що з Божої волі вершиться, дійшло би до воріт вічності. Отже, учительки вітчизняної та всесвітньої історії повинні розповідати ученицям не лише про самі події, а й про їх причини, наслідки і характер, щоб ті навчилися думати, розуміти й оцінювати, знати зло і його ненавидіти, цінувати добро і лучитися з ним воєдино. 

Рисою вчителя історії рідного краю має бути, з одного боку, неупередженість, а з іншого – справжня любов, наслідком якої є вірність і мудрість. Вона повинна розпалювати вихололе національне почуття, знайомити молоде покоління з духом нації, її законами і звичаями, з характером усіх верств суспільства, з владою, шляхтою, народом, а передусім з його героями; показувати помилки предків, що привели край до загибелі, причина якої була у занедбанні Божої думки і місії народу, моральному занепаді й ослабленні святої віри; висвітлювати чесноти, здатні його відновити і пробудити в дітях прагнення їх здобути 

11. Географія. Однією зі сторін історії є географія – образ тієї землі, на якій твориться історія народу. Тут необхідно звернути увагу дітей на те, що фізичне розташування кожної країни відповідає завданню цього народу, пов’язане із його характером і певною мірю затверджує у ньому Божу думку. Як усе рідне, так і батьківську землю наші вихованки повинні знати з особливою докладністю і точністю. Тому географії рідної землі, окремо взятій, відводиться ціле шкільне півріччя і вона викладатиметься найповніше та найретельніше. 

Завдання вчительки – запобігати сухості цього предмету, урізноманітнювати його і збагачувати розум дітей усілякими відомостями як щодо положення земної кулі, кожної частини світу та країни, так і клімату, рослинності, цивілізації й історичних пам’яток. Малювання карт полегшить дитині орієнтацію і запам’ятовування всіляких деталей. Навчаючи малих дітей уявно подорожувати по всіх частинах світу, звертаючи їх погляд на все, що є гідним уваги, ми вибірково знайомимо їх з тими краями. А це зацікавлює, не втомлює пам’яті та якнайкраще розвиває. Знайомство з усім творінням доповнить дитячі знання про Творця, впокорить перед Його всемогутністю, пробудить належну Йому пошану і вдячність. 

12. Природничі науки. Природничі науки висвітлюють різні грані творіння, а цим показують Бога в Його всемогутності, у Його любові. Все, що створене, – створене для людини, щоб їй служити, полегшувати її шлях, втішати серце, вчити возвеличувати і любити Бога. Природничі науки дають нам розуміння таємниць і явищ природи, відкривають її невичерпні багатства, живлять думку й укріплюють розум. Вони полегшують практичну життєву дорогу і жінці – помічниці чоловіка, і матері, яка плекає розумовий та фізичний розвиток своєї дитини, і господині дому. Саме тому вони так необхідні. Через викладання природничих наук ми повинні наближати своїх учнів до Бога, розвивати їх, відкриваючи багатства природи, заспокоювати серця любов’ю до Господа Всесвіту і Подателя всіх дарів, навчати бачити і читати спогляданням, вчити думати, розуміти, приносити користь і любити. 

13. Арифметика. Наука арифметики у цілій справі виховання людської істоти є тим, чим в дорогій, гарно вигаптуваній і оздобленій сукні є гачок і зав’язки. Без них сукня не втрималася б на людині. Арифметика розвиває механічну, так би мовити, сторону логічного мислення, а в житті, яке сплетене у потрійний вузол (духовного, розумового і матеріального) є конче необхідною; тому й у вихованні молодої дівчини вона не може занедбуватися. Рахування, якому служить арифметика, є життєвим скарбом: воно оцінює матеріальне становище, наводить порядок у справах, полегшує чесність, оберігає від матеріального зубожіння, що іноді призводить до моральної деградації людини й занепаду родини і є джерелом численних страждань та гріхів. 

Наші люди за своєю природою щедрі, благородні, жертовні. Вони не вміють економити, що частково є причиною занепаду добробуту країни та її деморалізації. Отже, наш обов’язок – увійти в цю слабку сторону національного характеру, запобігти її появі в молодому поколінні та прищепити принципи, які скерують розвиток у протилежному напрямку (…).  

14. Естетика і мистецтво. Естетика це ніби продовження або інший бік тієї історії людської думки і духу, вираженої у формі слів й у звуках мови і званої літературою. Тут, в естетиці формою думки і духу є мистецтво: музика, співи, рисунок, малярство, танець. 

Рисунок, хоча б найдосконаліший, не спроможний відбити, віддзеркалити відлуння тієї душі, тло якої в глибинах таємниці, у прірві вічності. Шедеври мистецтва є іскрами генія, геній є Божою іскрою в людині й дає можливість відкривати і возвеличувати Бога, безмежного в дарах любові до свого творіння. 

У відповідності до своїх здібностей наші вихованки вивчатимуть історію мистецтв і саме мистецтво, адже одне і друге прислужиться розвиткові в них розуміння та відчуття краси, що є важливою жіночою рисою (…). 

Посередність характерна для більшості людей і самостійно її ніхто не здолає. Та якщо ми, навчаючи наших учениць мистецтву, з одного боку, будемо чуйними, щоб вищі здібності не були викривлені або втрачені через брак відповідної роботи, то, з іншого боку, – не допускаймо марної праці, навчаючи музики, співу або малюнку тих дітей, які взагалі не мають до них здібностей. Це призведе до втрати часу або до дивних витворів, пародій на мистецтво. 

Танець дає добрі рухи, формує і вирівнює поставу, тому він необхідний для дитини, яка всесторонньо розвивається і формується. Він потрібен не для потурання марноті світу, а для того, щоб дитину не вражала і не гнітила ймовірна дисгармонія між зовнішністю та внутрішнім світом, які повинні бути у досконалій злагоді між собою. Жінка – це ангел спокою, квітка людства. Її вплив досягається не шляхом боротьби і насильства. Жінку супроводжують аромати чеснот, чарівність краси, що з її душі на зовнішність переходять. 

15. Каліграфія і декламація. Красиве письмо (каліграфія) і гарне читання поезії й прози (декламація) входить до мистецтва і не повинні занедбуватися в сукупності навчання, якого вимагає старанне виховання. Перше є ніби вступом до рисунку, друге – займає місце поміж музикою і поезією, бо голосом відображує відтінки їх думки і характеру, промовляє всю їхню правду (…) Божа іскра, про яку ми говорили, є рідкісним привілеєм, але вміння зрозуміти її в інших, відчути, оцінити – це риси істоти, створеної за образом і подобою Божою; відблиск у нас, хоча б найслабшим промінчиком, нашого початку – Бога-Творця; доказ існування у нас душі; доказ того, що ми призначені для Бога. Вбити в дитині почуття краси – почуття, яке хоча б слабко, проте обов’язково в ній закладене, – це означає скалічити в ній людину. Обов’язок і завдання виховання – розвинути почуття краси, відкрити йому дорогу і дати силу. А пройнята правдою людина, правди не обдурить, правду виголосить. 

Мазанина – це безлад, а безлад – це каліцтво, тому наші вихованки обов’язково навчаться достойно писати. Від перших же класів вони повинні бути привчені не калічити людську думку, адже, якщо псування Божого витвору є гріхом, то кривдою – псування результатів людської праці. 

16. Педагогіка. Викладанням педагогіки закінчуємо курс навчання в нашому Закладі; тобто, втіливши в життя систему нашого виховання, дійшовши до її останнього щабля, озираємося з дитиною на те, що ми зробили, на те, що вона з нами робила – і з практики нам постає ціла теорія виховання, через яку вона перейшла і яку ми їй зараз подаємо як інструмент на майбутнє. Педагогіка допомагає дівчині зрозуміти що саме і навіщо вона робила протягом усіх цих років; дає можливість зрозуміти себе і свою виховательку; готує в її особі матір новому поколінню – першу природну виховательку; навчає її як пізнавати і провадити малі істоти, які можуть бути їй довірені; дає поради в різних випадках і різних труднощах, що можуть виникнути на її шляху. Педагогіка свідчить: як з Богом велика справа виховання людської істоти розпочинається – так з Богом і повинна закінчуватися. Завжди та в усьому Бог є нашим початком, кінцем і нашою метою. Нехай через усе Він буде звеличений та уславиться все Його творіння. 

17. Ручна праця і господарство. Ручні роботи, від звичайних і простих до мистецьких і вишуканих, так само як заняття по господарству, повинні бути жінці знайомі. Спритність у них, вправність, винахідливість відповідають характерові її єства, є засобом виконання її обов’язків. Якщо чоловік у своїх руках тримає долю світу, країни, сім’ї, то жінка є його вірною супутницею, яка супроводжує його від колиски і до гробу. Як мати – вона підтримує його вихованням і любовно вщепленими в його серце принципами у здійсненні визначених Божою волею завдань. Як сестра – впливає на нього і залагоджує його молодечий запал. Як жінка – несе з ним його тягар, поділяє зусилля, пом’якшує клопоти, усуває з-під його ніг терни домашніх турбот, прикрашає все своєю винахідливістю, підносить дух, осяває все любов’ю і з нею творить йому рай на землі й через усе провадить до Бога. Виконуючи призначене їй завдання, жінка мусить оточити турботою цілий дім, утримувати в ньому порядок, навести лад у всіх роботах, бути душею усього. Отже, мусить бути знайома зі всіма працями по господарстві, вміти ними керувати. Проте одного зовнішнього порядку недостатньо, щоб дім став раєм. Цей зовнішній порядок не вдасться утримати без внутрішнього порядку, без моральної основи. Вчинки є змістом життя, виразом його нутра. Отже, щоб всередині все утримати в порядку, повинна бути строгість в обов’язках. І обов’язок господині дому – все своє сімейство запровадити до неба, спостерігаючи за його діяннями з усією строгістю і вмінням. 

Отже, наші дітки опановуватимуть ручні роботи і заняття по господарству, щоб й інших вміли навчити або їх працю проконтролювати, а при потребі й самі собі зарадили та служили, і, врешті, на щоденний хліб могли заробити. Вони навчаться в'язати на спицях і гачках, шити, латати й ремонтувати білизну, кроїти і шити сукні, гаптувати бавовняними і вовняними нитками і т. д., а також познайомляться з коморою, кухнею, пральнею, вирощуванням овочів, доглядом за квітами, рослинами, деревами та з іншою працею по господарству. І завжди з однією метою: щоб це їм послужило для виконання обов’язків свого стану, а в їхньому домі, як і в усьому їхньому житті, був прославлений Бог. 

18. Лише головна настоятелька в погодженні зі своєю Радою, наставницею алумнату і вчительками має право ввести зміни в Закладі, якщо вимоги часу, а також досвід, вкажуть на таку необхідність. Це стосується як викладання наук (предметів, об’єму і поглядів на факти), так і принципів виховання дітей та способу поведінки з ними. Настоятельки домів і виховательки пансіонатів не повинні порушувати прийнятого цілим Згромадженням порядку. 

Проте предмети в Закладі не стоятимуть на місці, а йтимуть в ногу з розвитком науки у світі. Не втрачатимуться згідні з вченням Церкви наукові відкриття, нові здобутки і вдосконалення. Наскільки дозволять кошти Згромадження і настоятелька визнає за потребу – вчительки будуть знайомитись із найновішими досягненнями науки. 

19. Найвищою владою над виховними Закладами цілого Згромадження є Генеральна настоятелька. Нею встановлюється допоміжна влада, немов відлуння її духу і постійно діюча рука її руки – вихователька пансіонату кожного дому. Вона повсякчас займається дітьми, пильнує їх і впроваджує в життя принципи Згромадження. Між нею і Головною настоятелькою перебуває настоятелька дому, котра, виконуючи свої обов’язки як щодо дому Згромадження, так і щодо його Закладу, своєю присутністю підтримує виховательку і пильнує, щоб та діями і духом відповідала своєму завданню і характеру.  

Найвищий порядок і строгість повинні непорушно дотримуватися в пансіонаті, а всілякий деспотизм, насильна влада, абсолютна карність і, як наслідок, сліпий дисциплінарний послух – ніколи не допускатимуться в ряди нашого Закладу й Згромадження. Керівною владою і перевагою є любов. Головна настоятелька, а у її відсутність настоятелька дому і виховательки пансіонату здобуватимуть довіру доручених їм дітей, розвиватимуть в них розуміння добра, переконуватимуть у його цінності, а красу кожної чесноти і вищої думки – мету кожного правила – так ясно їм представлятимуть, що дітки самі визначать їх ціну, переймуться ними і з власної волі забажають їх вірно дотримуватись. 

20. Покарання в Закладі неприйнятні. Необхідно лише відзначити дитину відповідно до її заслуг – після сесій, екзаменів – образком, книжкою тощо. У випадку ж незадовільної поведінки – віддаленими і менш сердечними стосунками. Лякаючи покаранням, яке пізніше не виконується (наприклад, усуненням від спілкування з товаришками, виключенням із Закладу і т.д.) – ми покажемо слабкість моральної влади. Такі заходи надзвичайно обережно повинні проводитись і у випадку, якщо дитина не виправилась – обов’язково мусять виконуватися, щоб кожне наше слово мало для неї вагу. 

21. Є загальні вади, спільні для цілого людства; є такі, що особливо характерні лише окремому народові, і, нарешті, такі, що властиві кожній особистості. До перших вад належать зарозумілість, самолюбство, похіть і різняться вони лише ступенем свого прояву. Їх усвідомлення є частиною знань про душу та необхідною умовою для вихованців, щоб цю душу відповідно, тобто мудро, згідно з Божою волею, а отже, з її добром могли провадити. 

Вади нашого народу: поспішність, сваволя, нестримність, анархічність, марнотратність, лінивство, непокірність, нелогічність. Від них у діях та стосунках з’являються незгода і хаос. Наших жінок характеризує брак ладу, ретельності, систематичності; при багатих природних здібностях вони на загал не навчені мислити. 

Протилежні цим вадам чесноти з особливою ретельністю повинні розвиватися, щоб майбутні покоління виправили помилки своїх предків, сплатили їх борги і притягнули Божу ласку на підняття із занепаду та виконання завдань. 

Два головні гріхи нашого народу: занедбання в минулому обов’язків щодо люду, відмова від братерства, яке б дало сили і Божу ласку, застерегло від руїни і нерозуміння святості Таїнства подружжя, а звідси – розлучення. Отже, нашою роботою буде прищеплення і вкорінення в наших вихованках принципів і понять, які б зробили з них справжніх Божих дітей, вірних помислам Отця небесного і законам його Церкви; матерів народу; незламних у своїх присягах дружин. 

На ще один бік ми повинні звернути особливу увагу. Хочемо сказати про уяву і серце, які є найдієвішими чинниками в жіночій істоті. 

Уява – це відблиск духу в почуттях: швидкий, піднесений, проникливий як дух, дволикий, з вістрям і вогнем, з поживою й отрутою – як почуття. 

Все, що Бог дав людині, все, що є справою Його думки і волі, повинно бути добрим в своїй основі або призначеним як засіб до добра. Вжите згідно з цією найсвятішою думкою і волею – не завдасть шкоди душі, а лише збагатить її блиском чи нової краси, чи нової заслуги. 

Якщо Ангел-Охоронець деколи послуговується уявою, щоб освітити душу красою завдання, у виконанні якого її спасіння, пробудити до нього запал, підняти дух її жертовності, то сатана стократ частіше використовує уяву як своє знаряддя супроти душі, притьмарюючи фальшивими блискітками її погляд на правду, розбурхуючи прагнення забороненого.  

Уява служить поезії, тому мусить бути присутня в жінці, яка сама наче поезія. Уява служить мистецтву, надаючи думці форми; полегшує працю з дітьми, бо є однією зі складових нашого внутрішнього світу, що найшвидше в нас прокидається. На жаль, правда не є нерозривно пов’язаною з нею чеснотою. Здебільшого уява має в своїй силі веселку барв, якою керує і розкидає, змінюючи обриси предметів. Тому вона є нашою небезпекою, яку треба знати та вміти з нею боротися. Зброєю є тверезість і розсудливість, тобто чистота розуму і серця. Вони непорушно, немов наріжний камінь будинку, повинні бути на сторожі дій і почуттів. 

Серце – це джерело скарбів. З нього походять багатства, з нього може прийти і смерть.

Серце є оселею любові. Любов є потребою істоти, створеної за образом і подобою Божою, бо Бог є любов’ю – так само вона потребує щастя, передчуваючи його призначення. Джерелом любові є Бог і Бог є її предметом в досконалому порядку природи нашої істоти. 

Любов є щастям, бо є спілкуванням з Богом, Найвищим добром і красою. Отже, людське серце потребує любові та щастя. І гнана цією потребою людина шукає любові, тягнеться до щастя. 

Найсильнішою рисою чоловіка відповідно до його завдання є розум. Сила жінки – серце. 

І дівчинка, яка ледь встає на ноги, відчуває в собі серце, відчуває його потреби. Але обережно… обережно, щоб оманлива уява, кинувши фальшиві барви на речі, не підняла орлят на їхні крила і, піднявши на гору ілюзії і шалу, не кинула в прірву розчарування, знеохочення і гіркоти, щоб не скалічила душу, метою якої є Бог, щоб не розбила життя, завданням якого є служити Господу з любов’ю і наблизити людям рай. Натхнена уявою любов, що не від Бога походить і не в Богові закорінена, є грою або пристрастю, чудасією і пародією Божого почуття; а гра і пристрасть в почуттях є гріхом, бо в результаті провадить до марнославства або легковажності. 

Мить пробудження серця дівчати, усвідомлення його потреб є дуже важливою і все у вихованні повинно готувати до неї, допомогти щасливо та врівноважено її пережити. Через усе, що є предметом науки, тверезо і просто висвітлюючи Бога, ми повинні, так би мовити, ввести і вплести Його в життя дівчини, звернути її серце до Нього, навчити у Ньому все любити. Бог є любов. Він любить і любов пробуджує і Його любов заспокоює серце. Якщо б цей час все-таки виразно настав, то необхідно з тверезістю і простотою викласти перед дівчиною людські завдання й обов’язки, базовані на чесній, християнській любові та залишити душі вільний вибір. 

Якщо Господь сам безпосередньо на неї спогляне, проникне її серце і вона зустрінеться з Ним віч-на-віч, то світ для неї зникне з усіма предметами його любові, а єдиним залишиться Господь. І життя стане немов початком благословенної вічності. 

Якщо ж Він тільки до серця її промовить, то вибере вона дар світу[1], але вибере його з Богом і Богові з ним буде служити, і Його Царство на землі поширюватиме. І Він прославиться, а вона не перестане бути щасливою та святою. Християнська любов є чесною, серйозною і вірною. Лише таку повинні розуміти і знати наші вихованки. 

22. Виховательки зобов'язані знати всі сторони і властивості людської істоти, знати загальні та національні недоліки і недоліки кожної окремої дитини; знати в кожній силу її волі, розуму і серця, схильності й характер, силу її добра з благодаті; взяти все це, так би мовити, в руки і так вміло ним покерувати, щоб добро було використане на подолання зла, труднощі принесли заслуги і все обернулося Божою славою. Дитину необхідно підвести до усвідомлення потреби саме такої праці. Щоб вона ясно побачила зло в собі й категорично його не схотіла, забажала виправитись, очиститися, захотіла добра та плечем до плеча стала б з вихователями супроти злого в собі, в порозумінні з ними й у благословенній спілці сприймала б те, що спасенне, добре, Боже.  

Таким чином довірені нам дівчатка – прийняті з усією теплотою, очищені від наслідків первородного гріха, виправлені в тому, де їх скривили чужі, не Божі впливи, розвинуті розумово і духовно, просвітлені наукою Церкви і нею утверджені в Божому законі та християнських принципах, доведені правдою до покори, зміцнені вірою, надією, любов’ю і волею Божою, яку приймуть за свою – стануть носіями благодаті. 

А благодать є джерелом усього добра, неоціненним скарбом без кінця і краю. 

Як Непорочне Зачаття Діви Марії приготувало світові прихід Спасителя і відкуплення гріхів, так само, вірмо, піднесення жінки приготує відновлення людства. 

То ж працюймо згідно з нашим покликанням, молитвою і ділом, щоб усунути перешкоди благодаті та щоб вона вільно могла об’явитись, а наше завдання, дай Боже, щоб було виконане. Амінь. 

 

КАРТКИ 

Частина 1, розділ ХІІ 

«Про стосунки з дітьми, яких ми виховуємо» 

 

«Картки» – це вказівки щодо внутрішньої формації згромадження. Назва походить від розрізнених аркушів паперу, на яких М. Даровська потягом багатьох років записувала свої роздуми. Розділ ХІІ «Про стосунки з дітьми, яких ми виховуємо» написаний в 1872 р. Він стосується педагогічної праці сестер і формулює принципи запровадженої в школах згромадження виховної системи. 

 

Ніщо на землі не викликає в моєму серці стільки почуттів, такого зворушення, стількох думок і бажань, як діти. 

 

Мій Боже, Джерело всіх дарів, всеобіймаюча Доброто, безмежна Всесильносте. Ось Твої створіння, Твої діла, пам’ятки на вічність – майбутнє світу, його доля – Твоя слава. 

Скільки ж в цих малих створіннячках багатств і надій. 

Скільки криється таємниць їм незнаних. 

Яке джерело ласки – яка прірва небезпек! 

Яка двоїстість дороги перед ними – яка довкола непевність! 

О, діти любові – і прокляття, 

істоти слави – й злиднів,  

щастя – і недолі. 

Чи знаєте, чи передчуваєте, що в собі несете? 

Чи розумієте, чого вам треба? 

Чи розпізнаєте вашу дорогу? 

Чи відчуваєте ваше призначення? 

Я вам коротко все окреслю: 

гріх і благодать – ваші засоби, 

праця і боротьба – завдання, 

терпіння і жертва – доля. 

Любов, а отже Бог, а отже щастя – вашим призначенням. 

Обережно, обережно, щоб ви з Ним не розминулись… 

Дайте себе вести вашому Ангелу Хоронителю, 

котрий оточує вас земними ангелами; 

дайте себе навчити любові – бо вона єдина є мудрістю. 

Відкиньте зло, яке вас собою накриває, 

полюбіть Невидимого, а всюди присутнього, 

Прихованого, а у всьому об’явленого.  

Хто вивів вас із темряви – щоб Себе дати, 

помер, щоб дорогу до неба вам відкрити. 

Котрий ранячи – лікує, вбиваючи – дає життя, 

кохаючи – крізь вогонь проводить, 

а у вогні небо відкриває. 

Дайте Йому вашу віру і любов, а Він стократ більше відплатить – і серед болю земного вигнання, серед гадюччя ви щасливо дійдете до пристані спокою і щастя – в Його обіймах спочнете навіки. 

 

Чи знаєте ви, Сестри і Брати мої, 

хто є тими земними ангелами? 

Це ви, ви Христом покликані пильнувати Його душі, освічувати їх, навчати, провадити паломницькою дорогою і довести до Нього. 

Це ви, посланці, співпрацівники Спасителя, Його вибрані. 

 

Вшануйте вашу місію! 

Полюбіть в ній Бога й Улюбленого – Господа і Брата вашого і, з Ним з’єднані у дорученій вам праці, дайте Йому в собі діяти, через себе благословляти, а через Нього любіть. 

Не рахуймо, не шукаймо для себе користі від дітей, а любімо дітей, тобто посвячуймо себе їхньому добру. Отже, і тут любов є основою стосунків. 

А любов нехай буде батьківською і материнською з усіма її властивостями. Чиста і безкорислива, а тому сильна; оперта на правді, а тому мудра. Любов і правда злиті воєдино, а плід їхній – мудрість.  

Всі, хто трудиться над дітьми, хай будуть між собою в такій злагоді, у такій єдності принципів, щоб через всі канали і через все навчання та роботу на дітей сходила одна правда. 

 

Перший принцип, на який, немов на колону, має опертися все виховання: Бог є всім – через усе до Бога. Він є метою, а все, що нам Ним дане – це дорога до неба. Ми є християнами, католиками. 

Другий принцип: Бог створив нас громадянами. Діти повинні усвідомити, які це накладає на них обов’язки; повинні зрозуміти завдання народу, Божу в ньому думку; пізнати, вшанувати і полюбити засоби, які Господь дав для їх виконання, а ними є країна, батьківщина, нація. Вони повинні знати, що віра в народі – це його благословення і сила; що без віри і вірності Церкві не було б здійснення в ньому Божої думки, а тому не було би сенсу його існування; що віра батьків, Церква є основою і духом, а не лише знаряддям в його людських намірах. 

Те, що є метою, початком і кінцем – не годиться, щоб ставало засобом і як засіб було вжите. Бог не терпить такої зневаги і людські розрахунки відкидає. Лише порядком і правдою – до порядку і справедливості можна дійти, а ними є моральне піднесення народу, уможливлення йому виконання Божої волі та свого завдання, і таким чином підняття його із занепаду і відновлення його становища серед інших народів. 

Дітки повинні знати, що кожен з них є часткою народу, що хто є доброчесним і вірним благодаті – той притягує Боже благословення на весь край, служить Батьківщині та є вірним її сином і донькою. 

Третій принцип: вірність обов’язкам стану, свого місця, яке є виразом Божої волі щодо кожного. Хто вірний в малому – не розчарує й у великому. 

Діти мають бути навчені вважати гріхом невиконання того, що їм належить, недотримання обіцянки, постанови, слова, яке чесну людину зобов’язує так, як це робить присяга. 

Обов’язки – це поруччя на життєвій дорозі. Хто їх не тримається і поза них виходить – обов’язково зійде з доброї дороги, не дійде до мети. Невірність обов’язкам є невірністю Господу, Його втратою. 

Четвертий принцип: Навчити дітей мислити й усвідомлювати те, що роблять, думають і говорять, щоб нічого без основи і без мети – нічого суперечливого не було. 

 

Невитривалість, легковажність є народними вадами – їм потрібно протистояти від самого початку праці з дітьми. Ті, хто береться до цієї праці, повинні добре знати характер і потреби, слабкості й помилки, поле праці та завдання народу, щоб довірені їм дітки були відповідно виховані й проваджені. Наш обов’язок: завести на дорогу Божої волі тих, що з неї зійшли, виправити помилки, спокутувати провину, виправити шкоду. Причиною цих останніх є самовільні дії, невизнання Божої волі. Виправленням – звернення до Неї і Її виконання. 

Зміст Божої думки в народі – це місія, яку йому призначив Бог, поле праці, яке йому надав. Формою, так би мовити, цієї думки є характер, здібності, мова, звичаї народу. Все строго застосоване до праці та призначеної місії. З усього, отже, необхідно видобути користь: одне відкопати, вийняти, відчистити, просвітити і збагатити, друге – утримати в чистоті або вище підняти, а виконається місія – Божа думка здійсниться. 

Ось що зрозуміти, до чого прагнути, що впроваджувати своєю працею є обов’язком вихователів молоді, цього майбутнього народу і країни – цих Божих посланців на виноградники світу. Так само і ми повинні його розуміти, перебуваючи у рідній чи чужій землі та виконуючи його, приготувати синів і доньок, здатних сприйняти і втілити в життя Божі вимоги та своє з них завдання. 

Треба, щоб діти бачили в нас своїх найкращих друзів і саме так на нас дивилися. Для цього потрібна постійна самовіддана турбота про їхнє добро і жодної, навіть найменшої власної користі. А користі не побачать, коли її взагалі не буде. Правда обов’язково об’явиться і переконає. Пошана є найкращим провідником до довіри, до серця, а знайшовши довіру і серця дітей – ми вже на півдорозі у праці з ними. 

Зроблю невеличке окреме зауваження тим, хто працює з дітьми, особливо монахиням, які фіртою[2] і способом життя відділені від світу. Чернече життя, в розумінні духовної краси, високе, безперечно найвище, бо найближче Богу, найбагатше і найширше, найпросторіше у своїх межах, бо скарби Божі є його скарбами, безкінечний дух є його межею. Але ззовні воно є тіснішим і більш одноманітним, аніж світське життя: адже його поле обмежене малою територією, події світу до нього не доходять. Отже, пильнуймо, найдорожчі Сестри, щоб ми жили духом, бо інакше здрібніємо, зійдемо на пародію, до цього ще значною мірою спричиняться наші стосунки з дітьми й обов’язок бути на їхньому рівні. Найменші дрібниці, яких світські люди навіть не зауважили б, стануть для нас важливими, змістом нашого життя. Наш звернений на дрібниці розум стиснеться, здитиніє – стиснеться і здрібніє серце, створене обіймати не цілий світ, а Творця Всесвіту. Воля без мудрості та сили зрівняє нас з малими дітьми і може статися, що супротивний Богові світ скаже, мовляв, монастирське виховання не здатне справитися з потребами людства, яке перебуває на щораз новішій стадії життя. 

Те, що призначене бути для світу носієм високого світла і надлюдської правди, знищувати темряву, виводити з бездоріжжя і піднімати із занепаду – обернулося б новим каменем, що до землі його прибиває, затягуючи, зрештою, до пекла. Обережно, обережно… 

Особливо необхідно старатися, засіваючи правду в душах дітей, бо хто є з правдою – той з Богом і лише правдою вдасться перемогти сатану, що фальшем провадить світ у прірву. Отже, будьмо самі завжди й у всьому в правді, а та атмосфера, в якій житиме дітвора, проникне в неї, зробить фальш для неї гидкою, поширить правду і зміцнить її в серцях. 

Зло потрібно показувати дітям таким, яким воно є: зло гріха або те, що веде до гріха – суворо і строго; зовнішню недосконалість, яка не загрожує душі, однак є неприємною в особі – без легковажності, але й без перебільшення. 

Маємо відокремити діткам їх зіпсовану, плодовиту на зло природу від їх осіб, щоб, бачачи їх окремо, вони легко признавалися до зла в собі. Необхідно дати їм зрозуміти, що, не погоджуючись зі злом в них, ми не їм, а злу в їхній природі оголосили війну, а до них відчуваємо цілковиту любов; необхідно їх заохочувати, щоб пліч-о-пліч стали супроти зла і працювали над його поваленням. Це один із основних принципів дитячого виховання, який незмірно полегшить працю з дітками і не розбурхає в них озлоблення щодо осіб, які працюють над викоріненням їхніх вад. 

Не можна карати дітей за їхні провини стосовно вихователя. Задля їхнього добра необхідно ці помилки щодо нас виявляти, але одночасно пробачити. 

Потрібно ніколи не заперечувати правду, а показувати все справжнім. Наприклад, не говорити гарній дівчинці, що вона погана, бо дзеркало, в якому рано чи пізно вона себе побачить, це заперечить. Не говорити здібному хлопцеві, нібито в нього тупа голова, бо він відчує фальшивість цих слів. Потрібно сказати все, що відповідає правді та переконати дитину, що врода, не будучи ані чеснотою, ані заслугою, а блиском, який якнайшвидше мине, не має жодної ціни; що великі здібності накладають на нас відповідальність і змарнувати їх – це гріх, який тлумачить євангельська притча про таланти. Що вони є полегшенням роботи, засобом, необхідним для виконання призначеного Богом завдання, але понад це не мають жодної вартості. Так виставлені в правдивому світлі речі перестануть бути для них небезпечними. 

Довіра – ушляхетнює, піднімає з упадку, недовіра ж принижує, збуджує підозри. Потрібно бути обачними з дітьми, але ставитися до них довірливо і приязно. Навіть якби виявилося, що дитина вигадує – чи то через незнання, чи то не відчуваючи в цю хвилину сил сказати правду – необхідно погодитися з тим, в чому нас запевняє, а у відповідний час кращого настрою довести її до істини і визнання помилки. 

Без шляхетності та великодушності не може існувати жодна чеснота, жодна наша власність[3] не дійде до визначеної їй Божою волею краси. 

Без шляхетності не буде правди, не буде покори, не настане підняття із занепаду. Не буде ані правдиво люблячого серця; ані розуму, здатного зрозуміти гарне, вище, піднесене; ані доброї волі, невід’ємної від самозречення, самопосвяти. Не зрозуміємо, не оцінимо людської вартості, а повзтимемо в егоїзмі, нікчемності, матеріалізмі та хтивості. 

Отже, від перших років життя в дітях потрібно старанно виховувати шляхетність, а дорогою до цього є приклад. Він освітить, дасть зрозуміти, потягне і навчить. А кому ж це легше зробити, як не монахиням, які померли для себе, а повністю віддані Богу. 

Не керуйте дітьми деспотично, силою влади і насильством, а здобувайте їх повагою, вірою, довір’ям. Нехай слухають наших порад і виконують настанови виходячи з переконань, щоб і пізніше, коли вже не будуть пильновані – чинили так само. 

Для цього не треба їм нічого нав’язувати, не пояснивши, не порозумівшись з ними, не переконавши їх. Зрозуміло, це не потрібно говорити малим діткам, а щодо старших – цього принципу необхідно дотримуватися відповідно до віку і розвитку. 

Коли дитина збуджена і роздратована – не робити зауважень, не картати. Ніколи публічно не принижувати, не випоминати визнаних і виправлених нею провин. Напоказ або задля інтересу не заохочувати дітей до добра. Не схвалювати навіть найдотепніших відмовок і дипломатії, підтримувати простоту.

У праці з малими, важкими, примхливими і впертими дітьми деколи корисно не помічати їхнього поганого настрою – зайняти чимось, забавити – і непомітно дитину від нього відволікти. Строго пильнувати моральність, пристойність, скромність. Оберігати від особливої і прихованої дружби, а найбільше від їхнього таємного спілкування і змовництва. Діти через свою недосвідченість не можуть мати здорового глузду і мимоволі здатні прийняти зло за добро, а єднання у злі є великою небезпекою. 

Знайомлячи дітей з різною їжею, потрібно старатися, щоб жодна не стала предметом їх жадоби, жодна не викликала протесту й уся добре переносилась. Уникати злого і бридкого, розвивати почуття порядку і краси, а через красу привчати до чистоти. Ставитися до здоров’я з належною шаною і недопускати м’якотілості. 

 

Гармонійно все вести: 

Розвивати – не напружуючи, 

збагачувати – не переобтяжуючи, 

підносити – не екзальтуючи, 

вчити практичності – не позбавляючи поезії, 

гартувати – уникаючи черствості, 

ушляхетнювати – застерігаючи від перебільшення, 

очищати, робити вразливішим сумління – не допускаючи надмірної педантичності, 

навчати любові – без сентиментальності, 

побожності – без дивацтва і сміховинності. 

Зближуватися до них в іграх не втрачаючи чернечої поваги, не дитиніючи, щоб пізніше залишатися у змозі піднести їх до висоти їхнього завдання. 

 

Я не в силі охопити всіх правил виховання і керування дітьми: скільки окремих особистостей – стільки й правил. Кожна душа, кожен характер поставить нові потреби і вимоги, а оскільки сам Бог їх створив, то Він один своєю благодаттю здатен влити в інших мудрість й силу відповідності цим потребам та вимогам і ведення цих Його істоток відповідною й окресленою кожній Божою волею доріжкою на одній великій дорозі Божих законів. 

Будьмо вірними Господу, а Він буде нам вірний у труднощах нашого завдання і довірені нашій руці молоді паростки стануть Божою раттю, яка виборюватиме Його Царство у світі панування особистої вигоди, розпусти та гріха, а там на небесах – сонмами святих, що Його повіки славитимуть.  

Сестри мої і Брати! Яке ж це щастя співпрацювати з Господом, допомагаючи Його душам. Відваги і благородства! Не шкодуймо труду, а якби було треба – крові та життя! 

Якою великою є наша відповідальність за доручених нам дітей! Чим була б кожна наша легковажність і занедбання, кожен приклад, кожна помилка, що зменшувала б нам ласку, а з нею доблесть нашої праці, Боже благословення на ній і плоди, які є вічними плодами або ж втратою безсмертних душ. 

 

Господи Боже, Сотворителю наш! Ісусе Христе, Відкупителю і Спасителю! Святий Духу, Сило наша! Ви покликали нас до Вашого винограднику. Благословіть нас в ньому і зміцніть, розмножте добре зерно під нашою рукою, виполіть кукіль нашої слабості, дайте вірність до смерті, а смерть для слави на вічність. Амінь. 

 

Устав 

Розділ ХVІІ  

«Про навчання і виховання» 

 

Устав Згромадження Сестер-непорочниць мати Марцеліна написала в 1872 році. У розділі ХVІІ «Про навчання і виховання» викладено основні принципи виховної місії згромадження. 

 

118. Нинішній світ потребує зміцнених Святим Письмом жінок. Не вистачить вести тихе і замкнуте в пасивній покірності життя, необхідно опиратися зіпсуттю і Божу правду вводити й утверджувати у своїх оселях. Сім’я – це колиска чоловіків, Божих чоловіків світу і Церкви, жінка ж є душею сім’ї. 

119. Щоб наші вихованки не спокусилися фальшивими принадами світу і в своєму колі вміли їх побороти правдою, потрібна їм мудрість; мудрість, в якій любов, а отже, і сила; мудрість, що випливає з віри. 

Тому основою усього виховання і формування довірених нам дітей буде наука релігії і – як й у всій вчительській професії Сестер – Бог буде усім: усім в них, щоб як усе міг бути поданий ними й іншим; Бог пізнаний і звеличений, улюблений в Христі та в Його Церкві. І так почують Апостола: Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом, бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества… у Ньому всі скарби премудрості й пізнання заховані (Кол 2:8-9,3). 

120. Бог є Господом знань (1 Цар 2:3), все від Бога походить і до Нього, як до свого початку має повернутися – тому Сестри намагатимуться так передавати усіляке вміння, щоб своїх учениць допровадити до джерела правди, яка єдина є добром і красою, і там їхні душі залишити назавжди. 

121. І тому, за Божою милістю, звернуть усі свої зусилля на таке облаштування предмету і способу навчання, щоб разом з наукою в молодих умах вкорінювалася християнська правда, щоб невимовна краса цієї Божої правди все їхнє серце пройняла і таким чином лише любов до християнського добра в них запанувала б. Сестри впливатимуть не на уяву, а йтимуть дорогою розуму, переконуючи своїх вихованок, а благодать – треба вірити – дасть відчути правду і впровадить її в душу. Просвітлені, розуміючі та глибоко переконані – вони не похитнуться. 

Сестри постійно повинні зважати на те, щоб у вихованні довірених їм дівчат формування розуму узгоджувалось із формуванням серця. Потрібно розвивати їх духовно, розумово і звичаєво, прищеплюючи вищі почуття, що йдуть від Бога, і разом з тим любов до усіх, хоч би і найдрібніших, обов’язків. Потрібно вести їх до правди, яка є основою всякого добра; до сили в благодаті, якій ніщо не страшне і ніщо не зможе протистояти; до поваги, яка збудить до них шану і дорогу до впливу їм приготує. Саме тоді вони виконають своє покликання і жінка стане товаришкою та помічницею чоловіка чи то в житті родинному чи то в апостольському, якщо до нього призначена, і не служитиме легковажності та марноті світу. 

122. Спільнота не перевантажуватиметься надто великою кількістю учениць: перевага повинна надаватися круглим сиротам або сиротам по матері, а також дітям тих батьків, які мають намір залишити своїх доньок в домах Спільноти на увесь час виховання. 

123. Для забезпечення єдності напрямку потрібно дбати про виховательок із власного чернечого грона. Якщо ж бракуватиме своїх – старатися замінити їх Сестрами з інших орденів а вже потім сповненими чеснот жінками. 

 

 

«ПРО ДУХ ЗГРОМАДЖЕННЯ І ЙОГО статут» 

Розділ ХV 

«Про дух наук і виховання»  

 

У 1887 році Марцеліна Даровська окреслила духовність Згромадження Сестер-непорочниць, особливістю якого є виховна робота. У розділі ХV «Про дух наук і виховання» мати повторила головні освітні положення непорочницьких шкіл, опрацьовані нею в уставі 1872 року. 

 

Сучасний світ потребує зміцнених Святим Письмом жінок. Не вистачить вести тихе і замкнуте в пасивній покірності життя, необхідно опиралися зіпсуттю і Божу правду вводити й утверджувати у своїх оселях.  

Сім’я – це колиска чоловіків, Божих чоловіків світу; жінка ж є душею сім’ї, вона готує синів Церкви. 

Щоб наші вихованки не дали себе спокусити фальшивим принадам світу і в оточенні своєму вміли їх побороти правдою, потрібно, щоб самі в ній були переконані, наскрізь нею в дусі й у серці прониклися. Потреба їм мудрості, храм якої – Христова наука. 

Отже, введення мудрості в глибину юних душ, її широкий і чистий розвиток та найглибше вкорінення є завданням Сестер і предметом їх особливої праці. 

Бог є Господом умінь (1 Цар). Все від Бога походить і до Нього, як до свого початку має повернутись. І тому, за Божою милістю, Сестри звернуть усі свої зусилля на облаштування предмету і способу навчання таким чином, щоб разом з наукою в молоді уми вкорінювалася християнська правда, щоб невимовна краса цієї Божої правди все їхнє серце пройняла і тим самим лише любов до християнського добра в них запанувала б.  

Сестри впливатимуть на переконання своїх вихованок силою розуму, а ті, так освічені, розуміючі та переконані, люблячі й утверджені в благодаті, з якою нічого не страшно – нічим не дадуть себе похитнути, дійдуть до поваги, яка збудить до них шану і дорогу до впливу їм приготує.  

Тоді вони виконають своє покликання: жінка стане товаришкою і помічницею чоловіка (Бут 2) чи то в житті родинному, чи то в апостольському, якщо до цього призначена, і не служитиме легковажності й марноті світу. 

 

ЛИСТИ 

 

Одним із важливих джерел пізнання виховної системи М. Даровської є її епістолярна спадщина. У листах засновниці до сестер, учениць та випускниць збереглося чимало педагогічних порад і настанов. 

Подаємо тут фрагменти листів до сестри Софії Устиянович й учениці з Нижнева Софії Мальчевської. Сестра Софія Устиянович (1875-1944) була вихованкою нижнівської школи, а потім багаторічною вихователькою пансіонату і настоятелькою цього ж дому. Збереглося 88 листів М. Даровської, адресованих сестрі Софії, починаючи від листів матері до восьмирічної учениці аж до смерті М. Даровської, коли одержувачка мала 35 років. 

 

Язловець, 20 жовтня 1901 р. 

 

Дорога, наймиліша моя Сестро Софіє! 

Дякую Тобі за лист із короткою інформацією про дітей. Не тривожся мимовільними зверненнями на себе – очищай наміри частими миттєвими внутрішніми актами і будь спокійною. Бажання полегшити та навіть зробити приємнішою роботу дітей є похвальним; тільки нехай це буде у справжній любові до них – без себе. Діти часто такі безпорадні – так легко занепадають духом і піддаються песимістичному настрою, що підняти його якимось позитивним промінчиком – означає додати ще один засіб до мети. 

Від виснаженого зловживаннями, зматеріалізованого покоління з’являються на світ всесторонньо ослаблені діти і необхідна подвійна праця, щоб зробити з них людей. Це явище є загальним, хоч і дещо змінюється відповідно до місцевості. Язловець і Нижнів мають дуже бідних дітей; сондецьких добре не знаю; ярославські з королівства більш цивілізованого, частково з родин заможніших і більш християнських та виглядають найздібнішими. Протягом року ми мали в Язлівці кілька дітей зі всіх наших домів: весною дві наші найстарші нижнівчанки, зараз три дівчинки в VII, VIII і V класі з Ярослава, одна із Сонча. Усі три вражаюче відрізняються низьким рівнем розвитку з-поміж наших язлівецьких в тих самих класах – хоча за природою ті не є найздібнішими. Декілька наших сестер (найсвітліших) запропонували мені, щоб діти з усіх домів до VІІ і VІІІ класу прибували до Язлівця. 

Це створює майже нездоланні труднощі, особливо для VII класу. 

Та необхідно замислитися, що стало причиною цієї нерівності в розвитку дітей і попрацювати, наскільки Бог дасть можливості, щоб це усунути.  

Не хочу заглиблюватися в деталі цієї причини; не хочу писати про інші доми; хочу з вами, Сестри мої найдорожчі, – з сестрою Вавжиною і з Тобою, з настоятелькою і вихователькою, – поговорити про Нижнів. 

Діти Нижнівського пансіонату найчастіше походять від збаламучених суперечностями життя батьків, зі згорьованого і збідованого кола, занедбані в ранньому дитинстві, деколи недогодовані й фізично недоглянуті. Здебільшого вони прибувають до нас зі слабким здоров’ям, нерозвинені достатньо для свого віку ні розумово, ані фізично, зі слабкими здібностями, з песимістичним характером, замкнуті в собі, сумні. Потрібні роки, щоб їх одомашнити, відживити, розбудити в них все, що необхідне для подолання недоліків. Я назвала б це все вступною працею. Коли її старанно і з розумом провести – нижнівські діти приступають до наступного етапу роботи з цінними рисами, якими діти інших наших домів не володіють: вони є працьовитими, хочуть вчитися і вдячні за науку. Який же це добрий ґрунт! Все найкраще на ньому прийнялося б і дало би рясні плоди! Та чомусь їх так мало – бачимо особливо в останні роки… Мабуть, виникла помилка в керуванні працею. Яка була… немає часу… не хочу розбирати… Як уникати поганого в майбутньому… розгляньмо. 

Перша умова доброї праці з дітьми – добра праця над собою і молитва. 

Стань з Богом – дивись на дітей як на Його душі, в яких Він довірив нам (у спілці з Собою) виконання своєї справи. В усіх труднощах і проблемах звертайся до Нього, у Ньому шукай поради і допомоги. Себе витри зі своєї праці та вважай лише малим знаряддям у Божій руці (як пензель в руці художника, майстра). Це перше

Друге… Працюй над собою відповідно до своїх слабких сторін. Знищуй у своїй природі те, що в ній найрясніше родить нечисті продукти… (нехай кожна собі з’ясує). 

Керуйте дітьми чисто і сильно. Чистоту (йдеться про духовну) – вони не знайдуть у світі: самі на загал є уособленням слабкості. Розвиваючи їхнє серце, не пробуджуйте в них приземленого: шукання себе, потреби ділення і потіхи в любові – у змовництві й таємничості і т.д. (діти це дуже люблять).  

Розвиваючи розум, провадьте його просто – за основу давайте йому правду; не збуджуйте уяву – навчіть думати, думати логічно, базуючи висновки і судження не на гіпотезах, а на визнаних правдах, на підтвердженому досвіді; навчіть розмірковувати тверезо, уникаючи безкінечного і безрезультатного аналізу. Навчіть мати ідею, провідну думку в житті, у кожній праці й дії, щоб одне другому не суперечило, а все вело до однієї мети. Навчіть дітей цій фундаментальній правді: що людина сама по собі є нічим, крихка та слабка і, незважаючи на благодать, – здатна до розлому і що лише опираючись на Бога, вона стає сильною. 

Опора в Богу подолає пануючу тепер слабкість волі, супроти якої треба діяти, ведучи дітей до витривалості у їхніх постановах, до завершення того, що розпочали.  

Навчіть дітей безкорисливості, бо вона катастрофічно зникає зі світу. 

Навчіть дітей вдячності, бо вона є мірою чесності й сумлінності людини, без неї немає ні любові, ні справедливості, ні шляхетності – лише холод і пиха. (Тільки нічого не вимагайте для себе). 

Уся ваша праця нехай ведеться в ясній і чистій атмосфері, під погідним небом, опромінена сонцем віри, довір’я, надії і любові. Будьте з дітками добродушними і строгими (щоб навчити їх обов’язковості, яка є Божою волею і непорушним для нас законом), вільними, довірливими і веселими. Останнім словом кожної вашої з ними розмови нехай буде заохочення. Завжди пробачення і ніколи відштовхування. Ніколи дошкульно не ранити самолюбства, тримаючи всю правду нашої злиденності перед очима дитини, не принижувати її, не пригнічувати, а завжди підіймати, облагороджувати, зігрівати, ощасливлювати. 

Мушу закінчувати, бо у нас гості й незабаром мене покличуть. 

Поспішно переглядаю Твій лист, моя найдорожча Сестро Софіє, – може, щось вимагає окремої відповіді. 

Не заохочуй, щоб писали мені без особливої потреби – маю обмаль часу. 

Твоє описання дітей видається мені добрим: світлим і справедливим. Всюди повно слабкостей – видатних здібностей і можливостей мало, але ми є такими не без Божого відома – Він їх нам прислав! А молоді перед собою ще мають час і не мають злої волі – тож маймо віру! Поле для праці й можливості Бог Вам дає широкі – нехай Він буде благословенний! Щоб Ти тільки мала здоров’я! Переживаю за це… чини те, що допоможе Тобі його відновити. Не витрачай сил понад потребу: при цій необхідна одна лише благодать. Закінчую, бо мушу. Може, забагато часу Тобі забираю?… Віддаю Тебе Богу, доручаю Його особливій ласці. Сердечно обіймаю. Обійми від мене дітей. 

 

 

 Язловець, 13 грудня 1902 р. 

 

…Питаєш, як розвивати в дітях почуття обов’язку, точності, делікатності і т.д. Прикладом і доброзичливим трактуванням (у приязному порозумінні з ними) того, що саме хочеш в них бачити. Подяки для себе самих не вимагайте. У загальних бесідах, розглядаючи моральні та життєві проблеми, покажіть їм, що вдячність є ознакою порядності; що вона є мірилом людини – настільки людина є шляхетнішою і вищою, наскільки здатна до вдячності; що сатана, який щораз сильніше обіймає світ своєю владою, гасить сьогодні в людях це чесне почуття і вже майже не залишилося його розуміння: є страшна і темна невдячність до Бога, а з неї і для тих, хто є Його знаряддям у відносинах з людьми і т.д. Правда помалу входить в серця тих, хто наслухався кривих, фальшивих думок світу або має протилежні до неї риси; адже подана чисто, з Божою ласкою, вона пробивається і залишає на початку хоч мікроскопічні й невидимі, проте незгладимі сліди, які пізніше, через порівняння зі злом світу, більше цінуються і приносять плоди. 

Шкода мені Твоєї душі, Сестричко моя люба, яка у смутку і спустошенні перебуває. Мало Богу даючи молитвою, жертвуй Йому кожну свою дію, кожною – Його шукай, а належних молитов без особливої потреби не занедбуй. Твоє прагнення реколекцій є добрим знаком. Допоможи Тобі в них Боже. Від душі та серця обіймаю Тебе і ввіряю Господу Ісусу і Непорочній Матері. Любих діточок обійми від мене при нагоді. 

  

 

Язловець, 28 листопада 1905 р. 

 

Моя найдорожча Сестро Софіє! 

Бачу Тебе заклопотану вадами дітей, які, зібравшись в один оберемок на великій сесії, немов гора стали перед Тобою. Сприймаєш їх справжніми, без перебільшення, але надто драматично. Спокійно, з Божою ласкою чинімо все, що в наших силах. Діти іншими бути не можуть, бо це діти сучасного світу: незрозумілі для недосвідчених в егоїстичному й матеріалістичному шляхетних душ, без почуття делікатності і т. д. Від батьків бідні жертви в характерах мають зародки тих вад. Росли в їх атмосфері й прикладах – що ж дивного, що вони стали немов їх властивостями? Не страждай від цього. Не потрібно втрачати спокою і терпеливості. Далекоглядність і любов хай буде нашою рисою у ставленні до цих бідних дітей. Не одна з тих, про які ми переживаємо – розвинеться добре; інші пізніше зрозуміють й оцінять правду, що її подали в монастирі, а добро знайде свою частку. Та це справа Божого милосердя. 

 

 

Язловець, 4 лютого 1906 р. 

 

… Працюючи протягом усіх молодших класів над перемогою, доходимо до цього благословенного п’ятого класу, не втрачаючи надії, не марнуючи сил у їдкій боротьбі, не роз’ятрюючи серця розпачем

Адже, якщо серед цієї молодої юрби із затемненим поглядом, розбуялою природою виявляться одиниці з незвичайним запасом злого і великою вбогістю доброго, без серця, логіки в голові та без будь-якої сили волі, фальшиві, нечесні, поверхневі, легковажні й такі, що погано впливають на інших – цих, на мою думку, без вагань потрібно видаляти із Закладу, особливо, якщо вони готуються стати вчительками. 

Відсутність здібностей мене сьогодні, після років досвіду, дивує і вражає найменше. 

Я категорично проти систематичних деспотичних і наказових дій, що змушують підкорятися суворістю; їх я цілком виключаю із нашого закладу: це суперечить нашій ідеї, нашому духові, нашим принципам. Коли сьогодні вже частина світу починає входити в наші переконання, з якими ми виступили близько півстоліття тому, то чи ми повинні зійти з дороги, яку самі намітили і вторували? … Чи ми повинні нищити те, що з Божої волі звели, чим дихає наш устав, цей вираз Божих вимог відносно нас? Чи ми повинні руйнувати царство Боже, царство любові в дусі та дії, на яке Господь наше Згромадження покликав?!… Ні, моя Сестричко, свій лист Ти писала під якимось недобрим враженням, що обернулося Тобі в спокусу. Покинь це і повернись до того, чим ти завжди була і чим, безперечно, і сьогодні в глибині душі ти пройнята: повернись до віри у те, що з любов’ю, з Богом дійдемо до нашої мети – до засівання доброго, рясного плодами зерна. Однак потрібна непорушна стійкість

Знаю я жертовність любих Сестер (від Тебе починаючи) як і їхні негативні сторони. Ти, моя найдорожча, досить влучно їх вловлюєш. Але у судженнях про них, а швидше, про важливі потреби закладу Ти говориш так, немов вийшла з іншого світу. Я готова, наймиліша моя, дати вам найкращих, найзначніших вчительок, лише… Ти мені їх знайди: чи в габіті[4], чи навіть у світському вбранні. А тим часом, поки Господь нам їх не дає, спокійно користаймо з добрих намірів наших Сестер. 

 

 

Шиманів, 25 листопада 1908 р. 

 

Моя найдорожча Сестро Софіє ! 

Перший раз пишу до Тебе з нашої нової оселі, що стоїть мов на вулкані або на березі, який підмиває бурхлива вода, і вже дуже дорогої, оскільки є полем тяжкої, кривавої, зрошеної потом та слізьми і святої для нас праці. Святим бо є обов’язок рятування потопаючого. Невесело у нас в Галичині: матеріалізм, байдужість до віри, егоїзм і пустота горою; тут же гірше, бо переходить усілякі межі зіпсутості. Сьогодні під час обіднього відпочинку ми читали вступ з газети «Польське слово» Страшевича, під назвою: «Про порнографію» – і давно вже зболене серце затремтіло: летимо в прірву! Хоч би зцілити малу жменьку довірених нам душ і через них впроваджувати (принаймні à petitedose[5]) у світ відродження! 

Тішусь, моя люба Сестро, що Ти спокійніше, поблажливіше дивишся на матеріал нашої праці: на бідних діток, невинних жертв цього нещасного світу, так убого всім наділених. Що ж вони у цьому винні? … Тому наша праця для них повинна бути не лише стараннішою, а навіть милішою і солодшою (бо жертовнішою). Часто зі звичайного матеріалу, нецінного самого по собі, з’являються шедеври, а досвід нам вже показав, що найпорядніші особи і найбільша втіха виходять не від найздібніших дітей. Найстрашнішими є погані вади характеру, але і їх діти не раз цілком виправляють, коли доходять до розуму. 

 

 

Шиманів, 8 лютого 1908 р. 

 

Сучасна культура зовсім не підіймає світ; суспільство занепадає, незважаючи на гарячково накопичувані однією частиною людства знання. Воно щоразу більше слабне морально, розумово, духовно і фізично. «Які гнізда – такі й птахи». Немає нічого дивного у тому, що це відбивається на молодому поколінні, що з кожним роком бідні діти, які нам дістаються, дедалі менше придатні для всесторонньої вищої освіти. Це боляче – боляче усьому людству – але нам залишається лише одне: чинити все, що тільки можемо, щоб йому служити, виховувати з цих бідних дітей людей. Чим діти важчі, впертіші, менш здібні – тим більшим повинен бути наш запал, ретельність, незламнішою витривалість. Лише тих, які погано впливають на інших, маємо право і навіть обов’язок виключати із закладу. Але облишмо цю справу до мого прибуття до Вас, спільного її розгляду й вирішення, а тим часом молімося, щоб добро, а не зло чинити.  

Найкраща вихователька ніколи не шкодить настоятельці, а допомагає в її роботі та завданнях. І твої побоювання, щоб добрими стосунками з дітьми не увійти на територію сестри Емілії, видаються дитячими, немов не розумієш, моя найдорожча, що наша праця є спільною, єдиною у всьому Згромадженні: всі ми до неї залучені, усі доповнюємо одна одну. 

 

Лист до учениці VIII класу нижнівської школи Зосі Мальчевської мати Марцеліна Даровська написала 29 лютого 1892 року. Він є найкоротшим і найповнішим окресленням рис доброї вчительки, вчительки-виховательки. 

Нижнів був третім навчальним закладом, який після Язлівця і Ярослава М. Даровська відкрила у 1883 році та призначила для дівчат із зубожілих після січневого повстання родин. Там безкоштовно навчалися майбутні вчительки. Рятуючи дівчат від біди, часом крайньої, таким чином їм забезпечувалося достойне самостійне життя, а країні – вкрай необхідні кадри вчительок. Сьогодні ми назвали б такий навчальний заклад вчительською семінарією або педагогічним ліцеєм. Лист був написаний до однієї з перших випускниць цієї незвичайної на той час школи, дуже молодої особи, яка ступала на дорогу самостійного життя.  

Перш за все у ньому вражає партнерське трактування адресатки. Зрілий вихователь ділиться своїм досвідом, своїми роздумами. У цьому тексті немає нічого від покровительського тону ані від ніжної розмови з дитиною – мати Марцеліна знає, що вже за пару тижнів або місяців життя вимагатиме від Зосі повної професійної зрілості. 

Все, що було сказано в цьому короткому тексті, сьогодні може бути використаним і є допомогою молодій вчительці, свідомій своїх виховних завдань, незважаючи на те, що саме їй доведеться навчати. 

Кожен із п’яти пунктів листа потребує сучасного коментаря. Однак, видається особливо важливим його третій пункт, в якому М.Даровська застерігає від бажанням бути успішним завдяки своїм учням: «не хизуйся сама чи своїми ученицями». Сучасне прагнення до всестороннього успіху, успіху за всяку ціну, як добре знаємо, прирікає на мовчання і самотність слабшу молодь, менш здібну й несміливу, а вчительці закриває дорогу до її навчання. 

Люба Зосю… 

Які якості особливо потрібні в педагогіці? 

1.У ширшому або вужчому обсязі – ґрунтовна освіта. Добрі моральні принципи. 

2.Любов до наукової праці для себе і з іншими. Добра голова. 

3.Правда – сумлінність. 

4.Любов – Витривалість – Терпеливість. Вилучення свого «Я» з життя. Посвята. 

5.Провідна думка у прагненнях і в праці. 

Придивімося до цього трохи ближче. 

 

1. Наука – це щось безконечне. Знань є більше або менше, але їх завжди мало в порівнянні з багатством таємниць природи, в порівнянні з незмірними глибинами правди, яка одна в Господі. Та якщо приступаємо до навчання якогось предмету в певному його обсязі, то цей предмет у зазначеному обсязі потрібно знати докладно і ґрунтовно. 

Навчаючи, вчитимешся сама: розширяться межі твоїх знань, розвинеться твоє вміння. Але з початком цих знань потрібно братися до праці з іншими. 

Працюючи з іншими, ти торкаєшся душ, заради яких Бог зійшов на землю, за які помер, яким приготував небо. Отже, нічого ціннішого за душу не існує. І ось тобі доручена та справа, в яку вкладена найвища Божа думка, яка стільки Богу коштувала. Визнач для себе (…), чи Христова наука – наука Бога-Творця і Відкупителя є тлом твого серця, духом твоєї душі, основою твого життя? Чи з неї випливають твої принципи? 

2. Ніщо не стоїть непорушно, все удосконалюється. Щоб розумово розвиватися, навчатися, розширювати свої знання, щоб передавати їх іншим, треба любити працю. Щоб не блукати манівцями науки, щоб вміти відрізнити правдиву науку від хибної, щоб вміти дати іншим те, що потрібно, щоб могти те, що потрібно, застосувати відповідно до розумових сил дітей – треба доброї голови.  

3. У праці з собою і з іншими, моя дорога дитино, треба правди і сумлінності. Не шукай ілюзій; не хизуйся сама чи своїми ученицями; бажай правди в усьому, будь сумлінною завжди і всюди, у меті та в обов’язках – в їх виконанні. 

4. Люби. Люби Бога і полюбиш свій край і кожну його душу, бо вона Йому належить, бо в ній Його думка й уподобання. Любов стане твоїм добродієм: вона дасть тобі непохитну витривалість, яка є запорукою досягнення мети і без котрої нічого немає. Вона дасть тобі терпеливість – того свого посланця, який притуплює терни і випромінює радість. Вона переможе твоє «я», яке псує серце і душу та створює бурю, підточує сили і нищить найкращі посіви, бо не дає Богу доступу до наших справ. 

«Я» – це індивідуалістичність, пиха, самолюбство, шукання себе. З ними вчителька буде нещасною і непотрібною істотою, бо не зреалізує довірену їй Божу думку. Любов, зрештою, навчить тебе посвяті й дасть тобі для неї сили і, як справжня чарівниця, посвяту чи жертву замінить тобі на розкіш і щастя.  

5. З дітьми треба бути малою; треба зійти до їхнього рівня. Необхідно пристосуватися до них в дрібних на перший погляд і не важливих речах, але не втратити, не відступити від провідної думки. Нею є велич подібної до Бога і для Бога створеної істоти, важливість життя, вічність з Богом і Божа слава. 

Добра вчителька – велике слово! Означає воно виховательку Божою милістю Божих істот, провідницю в їх розумовій і моральній праці (…) Моя дитино, завдання вчительки – орати, сіяти, знищувати бур’яни і збагачувати ґрунт, а сходи й урожай може дати лише Бог. Його про це благай! І протягом багатьох років чекай результату. Найретельніша і наймудріша вчителька свого, тобто того, що в ній є, не вкладе в ученицю. Нехай діє поступово, поволі розвиває, наполегливо кує і покірно довіриться Божій всесильності й милосердю. У праці з дітьми запорукою плодів є терпеливість і далекоглядність.  

Я, моя дорога, не є прихильницею дослівного заучування дітьми чого-небудь окрім слів Христа або фундаментальних наукових визначень, які не можуть бути змінені, бо стали б хибними. Доки дитина не зуміє висловити власну думку, нехай вчить чужі вирази дослівно. Коли ж розвинеться, навчиться говорити, не путай їй ніг, не в’яжи крил, облиш, нехай піде або злетить самостійно. Гарячковість в роботі з дітьми, у вимогах щодо них є не ретельністю, а людським самолюбством. Засмучення – незрілістю. Подивімося на себе: чи ми роками не працюємо над викоріненням якоїсь слабкості, а вона все ще в нас озивається?… Бог з нами та з іншими терпеливий, будьмо й ми до інших терплячі. 

 

 

28 серпня 1905 р. 

 

Людина, (…) щоб не відійти від своєї мети, не перетворитись у робочу машину, повинна кожен день мати вільні хвилини на духовне відновлення, тобто мати змогу подивитися в очі своєму Господу, а в них прочитати, якою перед Ним була її праця. Для підкріплення, роз’яснення і доповнення своєї думки, для поглиблення морального, духовного і навіть розумового боку в дорученій їй справі. У тій останній вона не повинна жити поданою чужим розумом наукою, а самостійно має охопити науку і знання силою власного розуму та на користь свого завдання обернути. Лише з Богом це мудро і плідно чиниться і лише це збагачує та всесторонньо підносить нашу істоту, бо зближує й уподібнює її з Богом. 

 

Реколекції, конференції 

 

У різносторонній діяльності Марцеліни Даровської особливе місце займають чернечі конференції та реколекції для сестер і вихованок, у тому числі й для дівчат, які готувалися до заміжжя. Матір неодноразово попередньо записувала свої реколекційні науки і конференції але найчастіше їх нотувала секретарка сестра Гертруда. 

Наведені нижче тексти є ілюстрацією висловлювань матері Марцеліни з приводу виховання і навчання. 

 

«Про наші принципи виховання»  

(16 жовтня 1898 р.) 

 

Мої найдорожчі! Хочу ще раз торкнутися справи виховання, оскільки розпочинаємо новий рік праці. Насправді все це для нас не нове, проте корисно поновити в пам’яті принципи й обов’язки, повторити правди нашого духу, якими живе Згромадження. 

Ідея Згромадження: займаючись вихованням і навчанням дівчат, приготувати країні справжніх християнських, згідно Божого духу жінок, доньок, дружин, матерів, а через них дати світові нове, християнське суспільство, з якого і священик, і мужі народні, й оборонці Церкви; у якому добро і багатство краю. 

Отже, це не поверхневе, а глибоке й оновлююче виховання… 

Не розійшлося ще Згромадження на широкий світ, тримається в одній малій частині краю і ми не знаємо, чи колись Бог поширить його на інші народи. Від самого початку я мала відчуття, що Господь хотів Згромадження для нашої країни. А якщо його хотів для країни, то ця країна повинна існувати! Мені здається, що ми згрішили б супроти неї, якби через недостатнє, поверхневе виховання не дали їй того, що Бог хоче дати через нас. 

Щороку в світ виходить нова жменька працівниць, нове гроно дітей і щороку завдяки ним розширюється сфера нашої діяльності в країні! І збільшується наша відповідальність… Отже, маємо святий обов’язок прямувати до порозуміння, до глибинного усвідомлення всіх сторін нашого духу, щоб ми всі, скільки нас є, розуміли, пильнували і діяли як одне ціле. 

Сестри мої! Коли сорок років тому ми прийшли сюди – в салонах говорили лише французькою мовою. Але ми, ні на що незважаючи, почали потихеньку впроваджувати свої принципи. Не кричали, не ставали зухвало, не засуджували пристрасно, а чинили спокійно, згідно переконання – з Божої волі. І сьогодні в товаристві запанувала рідна мова. Вона увійшла не лише в установи, а й у навчання. Більше того, коли ми тут з’явилися – всюди, по всіх школах не було усних відповідей, а задавали по книжці «звідси-доси» і дитина вчилася механічно. Ми почали вчити по-нашому, а сьогодні й це прийнялося та розповсюджується. Так буде, якщо Бог дасть, і з іншими нашими принципами. До цього часу ще майже всі заклади дотримуються системи покарань, сліпого послуху, кари! Згадаєте мої слова: і це відпаде! І навчатимуть дітей любов’ю, а не суворою дисципліною. Побачать люди, що це дике й нерозумне, що воно противиться тій шляхетності, котра уподібнює душу з Божим образом! Обдарована розумом людина має розуміти, що будучи наділена волею, вона потребує добровільно й самостійно прагнути добра. Я вам кажу: одне є влучне, одне є сильне, одне плідне, одне всесторонньо творить і перетворює – любов. 

Не змушувати, а переконувати; не забороняти, а показувати добро; не силувати, а закликати. І лише добротою одержимо справжнє добро. 

Мої Наймиліші! Ми живемо тим, що становить наш дух. Прищеплюймо це з глибини переконання. Що було нашим від Бога на початку, в тому Згромадження нехай перебуває довіку. 

(…) 

Найвищий порядок і строгість повинні непорушно дотримуватися в пансіонаті, а всілякий деспотизм, насильна влада, абсолютна карність і, як наслідок, сліпий дисциплінарний послух – ніколи не допускатимуться в ряди нашого Закладу й Згромадження. 

Наймиліші Мої! Не нав’язуйте доброго, не накладайте на дітей, а впливайте! Вплив – як та тиха і спокійна вода, що з часом найміцнішу скелю підмиває. 

 

«Про братню любов і любов до батьківщини» 

(24 червня 1869 р.) 

 

… Я вам, наймиліші Сестри, скажу, що спостерігаю між вами один непорядок. На рекреації, коли ведеться якась спільна розмова, двоє з вас починають собі бесідувати про щось стороннє. Сидячи далеко одна від одної і голосно розмовляючи, вони заважають іншим слухати загальну бесіду, бо говорять французькою! Бідолашні! Не подумали, що перешкоджати своїми голосами іншим – це ознака поганого виховання; розмовляти не всім зрозумілою чужою мовою – це ще гірше; а говорити чужою мовою до дітей приниженого й переслідуваного народу і користуватися нею у своєму колі, де без перешкод можна говорити саме тією нещасливою батьківською мовою – це вже найгірше. Може, не одна з вас здивовано гляне на мене й скаже: «То не треба говорити загальноприйнятою французькою мовою, якою все добре товариство частіше й охочіше послуговується, ніж своєю мовою? … а навіщо ж Мати наказує так старанно навчати дітей?… Чи можна зрозуміти цю її вимогу? Чи то не фантазія – ця сьогоднішня вимога Матері – або якесь упередження до французької мови, якесь дивацтво чи погано зрозумілий патріотизм?» – Я не тільки готова вам усе пояснити, а передусім прагну викласти мою думку і порозумітися з вами, злучитися воєдино, в один принцип. 

Мої найдорожчі, ми приймаємо загальновизнану річ, якщо це загальновизнане є слушним, добрим і мудрим. Але якщо воно є безпідставним, хибним та шкідливим, то через цю його загальновизнаність – сильніше ставаймо супроти нього. Не маю упередження до французької мови, навіть дуже її люблю, бо вона є милою для вух, легкою, гнучкою для передачі думки й звикли ми до неї. Можливо, ви не уявляєте собі, до якої міри кожну мову, як частку народу, ціную й шаную і на жодну не посміла б замахнутися. 

Що таке добре товариство? … Це те, в якому панує Бог, де Його воля сповняється. А подивімося, якою є Божа воля відносно національності та чи товариство, в якому прийнятні лише чужі мови, є добрим. Докладаємо зусиль, щоб довірені нам діти добре знали і добре говорили чужими мовами, але не внаслідок цього загального засилля чужоземщини, ані також для потішання бідного, хворого народу, а лише щоб цьому протистояти. По-перше, сумління вимагає, щоб кожну нашу працю з дітьми ми вели найстрогіше, найдокладніше і якнайґрунтовніше; по-друге, краще кожну річ вміти добре, найкраще, аніж слабо; по-третє, знання мов є не лише ключем до науки і полегшенням здобуття знань, воно багатьом буде потрібним, бо хто ж відгадає своє майбутнє, обставини, які на його дорозі можуть з’явитися? І, врешті, є дещо, найважливіше для мене понад усе: добре володіння мовами видається мені засобом досягнення певної мети. Завдяки їм самим маю надію очистити суспільство від їх надуживання. Коли б діти виходили від нас не володіючи ними, то були б визнані погано вихованими і нікому не спало б на думку, що їх виховання було глибоко обґрунтованим, таким, яке давало кожній науці відповідне місце, що було мудрим, правдивим, згідним з Божою думкою. Кожен твердив би, що не говорять ними лише тому, що не вміють – бо інакше вживали б, якби володіли. Та якщо ними, як своїми власними, вільно володітимуть, однак збережуть у своїх салонах рідну мову і без особливої потреби ніколи іншою не відізвуться, то помалу настане вилучення чужих мов з наших товариств силою справжньої і мудрої любові до країни і його народу. Чи розумієте мене, Сестри мої найдорожчі? Бачите, отже, що дітки слушно і якнайретельніше повинні бути навчені мов. 

Залишається розглянути останню сторону цього питання. Чому я противлюсь розповсюдженню і пануванню чужих мов в нашій країні? Чи в цьому є якась шкода, якесь зло? 

Не буду вас питати, найдорожчі Сестри, чи ви любите батьківщину, бо таке запитання стало б не лише зайвим, а й образливим. Хто мав би у цьому сумнівався? Але дозволю собі запитати: 

Що таке любов до батьківщини? Що під нею і під батьківщиною розумієте? 

Я зізнаюсь вам, що у всьому потребую правди. Потребую знати, що таке батьківщина, що означає її любити. Потребую чітко бачити, чи насправді в мені є любов до неї? 

Батьківщина – це моя країна і нероздільна з нею її національність. Земля, місцевість – це фізична, матеріальна, а національність – моральна й духовна сторона моєї вітчизни. Особливо з’єднані одна з одною як в Божому задумі, так і в його виконанні, вони творять одну цілісність – мою батьківщину. 

Моя батьківська земля – це земля, на якій Бог призначив, щоб здійснилася Його думка відносно мого народу, сповнилося завдання народу. Це місце приходу на світ і місце праці моїх батьків і прабатьків, не один раз окроплене їх кров’ю й потом, місце Божої волі для нас, дорога нашого спасіння. Отже, батьківська земля для нас свята. Національність моєї Батьківщини – це віра, Божа правда, мова і література, особливий характер народу, звичаї. Віра – це душа народу, це Бог в народі; мова і література – це його дух, духовність; звичаї – це моральний і зовнішній бік: дія й форма. Все це разом досконало поміж собою з'єднується, творить довершену цілісність і до думки Божої, до нашої мети застосоване – все є найнадійнішим засобом, єдиним для неї. Знищити мову і народні звичаї – це знищити в народі Божу думку, засобом здійснення якої вони були. З іншого боку, це теж саме, що й перше, бо завжди є невизнанням Бога, бунтом проти Його найсвятішої волі, єдиномудрої і такої, що може і хоче нас ощасливити. Не шанування національності є прикрим занепадом, приниженням, заплямуванням себе і слушно йде за цим погорда людьми інших націй, моральний та матеріальний занепад, смерть народу. А зараз, чи ви бачите, мої Сестри, впровадження і розповсюдження в нас іноземщини, яка стирає національність. Розумієте, що чинять ті, хто цілі роки проводять за кордоном, занедбуючи свої обов’язки щодо своєї Вітчизни, країни і людей, мешканців і синів її і братів своїх: просиджують за кордоном не для того, щоб набути корисну інформацію і нею збагатити свою країну, їй служити, а лише щоб дістати насолоду для себе, блага, які їм Провидіння через країну їх і для країни дало, і повертаються із легковажністю, з охололим серцем до всього, що вітчизняне, зі зламаною мовою – з чужим звичаєм, без любові в серці до того, що їм Бог призначив і подав як засіб, щоб прийти до Нього. Отруєні, вони самі поширюють отруту там, де повинні працювати на освячення себе і своїх! Розумієте, що роблять матері, які часто з пелюшок довіряють своїх дітей виключно іноземним боннам і вчителькам, допускаючи, що ті майбутні сини вітчизни, майбутнє батьківщини, ростуть і розвиваються під чужим доглядом, під чужою рукою, яка їх не навчить ходити по рідній землі, тільки під подихом чужого, часто неприязного (а щонайменше такого, який не розуміє місії та потреб народу) духу і замість життя смерть приймають? 

О мої Сестри, ворог, який би він не був, хоч би мав дикість усіх диких звірів, хоч би в ньому було ціле пекло, не вб’є нас, ми самі не вб’ємо себе, якщо ми з Богом, якщо ми Йому вірні й житимемо повним благодаті життям. Усі ці спроби відіб’ються від нас, як хвиля від скелі й вийдемо лише чистішими з цієї купелі випробувань. Чужоземщина – це найстрашніша спокуса проти Божої волі для нашого народу, це найстрашніший неприятель, бо гладкий і люб’язний, в шати друга зодягнений і легше йому до нас підступити там, де кровожерливі вороги нас не здолали. Сатана (там також сатана, його справа) в ній страшніший, аніж в цих останніх. Любі мої Сестри, тут у Божому домі я не шукаю земної, людської політики піднесення Батьківщини. Не допускайте такої думки про мене. Я щира і правдива черниця, далека від людських цілей слугиня Божа, а завданням слуги є чинити волю мого Господа. Якщо, живучи з Богом, згідно нашого завдання і мети даватимемо Бога молодим душам нашої країни, яка з волі Господа є місцем нашої праці, то впадуть усі безумства: проясниться Божа думка, запанує Божа воля і, як наслідок, край наш стане краєм. Шукайте ж найперше Царства Божого і Його правди, а все інше вам додасться. Але шукайте згідно Божої волі – засобами, які нам Бог призначив і подає, бо лише вони добрі й можуть довести до мети.  

Знаєте, чому так багато людей, які вже зрозуміли Божу думку, прагнуть її здійснення і взяли собі її за основу, не доходять до цієї мети? Бо не йдуть до неї найпростішою, Богом вказаною дорогою і засобами, які Господь на це призначив, а людським розумом та власною розважливістю інше вибирають і втрачають Божу допомогу, самі себе звалюють, падаючи в нездоланних труднощах, що собі примножили. 

Ми, мої найдорожчі Сестри, зрозуміли, що таке батьківщина, зрозуміли, що любити її – означає шанувати в ній Божу думку, берегти свічу її національності та все, що її становить, а не легковажно, як нічні метелики, які самі летять у вогонь, втрачати свою ідентичність. То ж на кожному кроці бережімо засоби, які нам подає Божа воля, бо лише вони мудрі та певні. 

Отже, тримаймося єдності, бо в єдності сила або, інакше і ясніше кажучи, де єдність і згода – там правда, де правда – там Бог, де Бог – там і сила, а її треба багато, щоб сьогодні, коли немов ціле пекло настало на землі, сповняти Божу волю. Навчаймо наших діточок чужих мов, ставлячи ці науки в правдивому світлі, а самі між собою вживаймо лише рідну мову, щоб це створене за вищою волею Згромадження, мало належні йому згідно Божого задуму риси. Щоб ми жили відповідно до того, ким себе визнаємо і що говоримо і говорили відповідно до того, що робимо. І так в правді діючи і промовляючи, ми станемо правдивим виразом, уособленням Божої думки і лише тоді зможемо стверджувати, що любимо батьківщину. Що дай нам, Боже! 

 

ПРАКТИЧНІ ВИХОВНІ ПОРАДИ БЛ.М.ДАРОВСЬКОЇ 

(із листів, конференцій, реколекцій та інших документів) 

 

У впливі на інших я вірю лише в добро, любов, святість. 

 

У вихованні дивною та чудодійною є сила любові… 

Вона зрозуміє і пристосується, схилить і підійме, 

проникне і пригорне, збудить жаль і відновить, 

застереже й укріпить, стримає та підштовхне, 

і завжди любить

 

В дітях пробуджуй, розвивай любов із серця, а не тільки з розуму. 

 

Треба, щоб дитина себе пізнала, побачила правду і захотіла працювати над собою… Для цього необхідно, щоб дитина сама вийшла з нами супроти злого в собі, треба зігріти їй душу любов’ю, ніколи не сполохати…, щоб сама запрагнула добра. 

 

Недовіра до дітей деморалізує їх… відбирає віру та веде до замикання в собі. Відкриваймо їх серця і душі любов’ю. 

 

Хто тільки захоплюється – той бере, хто любить – той дає. 

 

Якщо буде вимогливість без любові – вони збунтуються, 

а якщо любов без вимогливості – висміють.

 

* * * 

 

Вчіть дітей безкорисливості, бо вона катастрофічно зникає зі світу. 

 

Треба, щоб діти бачили в нас своїх найкращих друзів і саме так на нас дивилися. Для цього потрібна постійна самовіддана турбота про їхнє добро. 

 

Уся ваша праця нехай ведеться в ясній і чистій атмосфері, під погідним небом, опромінена сонцем віри, довір’я, надії і любові. Силою серця є чистота.

 

* * * 

 

Не керуйте дітьми деспотично, силою влади і насиллям, а здобувайте їх повагою, вірою, довір’ям. Нехай вони слухають наших порад і виконують настанови виходячи з переконань, щоб і пізніше, коли вже не будуть пильновані, чинили так само. 

 

Утиски дітей – це пригнічення їх чи то задовгими уроками, чи надмірними вимогами.  

Суворість є нерозумна і гнітюча, а строгість – необхідна. 

 

Дітей потрібно виховувати прикладом і впливом, а не матеріальною силою. 

Необхідно змінювати, а не обмежувати. 

 

Не змушуйте дітей до добра, а показуйте його. Якщо вони його полюблять, то запрагнуть самі. 

 

Якнайменше забороняйте дітям, щоб не дратувати їхню волю подвійними спокусами. 

Краще вказувати, що вони мають робити, аніж чого повинні уникати. 

 

Ніколи не змушувати дітей до сповіді та молитви… 

Необхідно лише представити їм усе в правді, щоб її запрагнули – правда притягує. 

 

Коли дитина збуджена і роздратована – не робити зауважень, не картати… Ніколи публічно не принижувати.

 

* * * 

 

Вихованням хочемо підняти родину й очистити суспільство. 

 

Як відновити родину?… Мабуть, через дівчаток – майбутніх матерів. 

 

Необхідно… навчати дівчинку ощадливості, показувати їй стан країни, … виховувати обов’язок зменшення усіляких видатків. 

Тільки розсудливі, господарні й ощадливі жінки зможуть вплинути на поверхневих, бездумних, зматеріалізованих та ослаблених духом чоловіків. 

 

Що означає вийти заміж? 

Це взяти на себе відповідальність за щастя іншої людини; а щоб щастя дати – необхідно його мати. 

 

Якщо дасте дітям більше розваг, відпочинку, більше руху та повітря і мудро до них прилаштуєтесь, то не сумніваюсь, що з кожним роком вони нормально розвиватимуться, зміцнюватимуться розумово й фізично. 

 

Нехай же ці діти матимуть у нас щасливе дитинство, щоб таким чином ми підготували їм надійне майбутнє, стійке супроти усіляких труднощів і болю, які неуникненно траплятимуться на їхній життєвій дорозі. 

 

Постійною критикою не відбирайте у дітей відваги. 

 

Діти – це віск, з якого можна виліпити все. Піклуймося про них з обережністю. 

 

На одну лише річ зверніть увагу: не вживайте крайніх, нетактовних висловів, бо діти їх схоплюють… і дуже невідповідно використовують. Вина ж падає на нас. 

 

Берімося до пташенят з усіх гніздечок: годуймо, пильнуймо і, можливо, з них виростуть велети!

 

* * * 

 

Щоб дітей добре розвивати – їх треба знати, тобто відчувати і розуміти в них думку Бога-Творця і відповідно до Його вимог вести їх та навчати, щоб ту Божу думку в собі не затратили, а доповнили і підтвердили життям. І тому майже гріхом є шаблонно їх формувати, а натомість обов’язком – дотримуватися цих Божих вимог. 

 

Не оминаймо зла, звертаймо на нього дитячу увагу і терпеливо пильнуймо. 

Котра з нас змінилася після першої же постанови? Отже, ставмося до них зі зрозумінням – допомагаймо, але не сіпаймо. 

 

Одна дитина потребує лагідності, іншу ж ніжність дратує; одну треба заохочувати, а з другою пожартувати, третю тримати міцно, з четвертою порозумітися – до кожної підбирати засоби, що найбільш відповідають її особі, її потребам. 

 

Ми встановили межі прийняття (вихованок до школи), щоб сприяти святому обов’язку оточення кожної дівчинки такою опікою, наче вона єдина учениця

 

Ми виховуємо дітей не для того, щоб навчити їх історії, музики і т.д., а для того, щоб розвинути в них надприродне життя, а разом з цим дати їм розумовий розвиток. 

Якщо б Згромадження уподібнилося до наукових інституцій – зникла б мета його існування. 

 

Наша турбота – протягом тих кількох проведених у нас років подати дітям ключі до знань, до кожної з наук…, щоб набралися любові до подальшої праці й до постійного самовдосконалення в житті. 

 

Предмети у школах Згромадження викладатимуться якнайґрунтовніше. 

 

Наука релігії є основою нашого виховання. 

Наука релігії повинна так викладатися, щоб була для дітей не важкою, а жаданою і наймилішою. 

 

Першим предметом після науки релігії для наших вихованок буде рідна мова, це дзеркало духу народу, вираз Божої в нім думки. 

 

Ґрунтовно і всесторонньо, теоретично та практично наші вихованки вивчатимуть іноземні мови. 

 

Вчительки історії… повинні розпалювати вихололе національне почуття, знайомити молоде покоління з духом нації, її законами, звичаями, з характером усіх верств суспільства… а передусім з її героями; показувати помилки предків, що привели край до загибелі… висвітлювати чесноти, які здатні його відновити і пробудити в дітях прагнення їх здобути. 

 

Вчительки історії, як вітчизняної так і світової, повинні розповідати ученицям не лише про самі події, а й про їх причини, наслідки і характер, щоб ті навчилися думати, розуміти й оцінювати, знати зло і його ненавидіти, цінувати добро і лучитися з ним воєдино. 

 

Географія є однією зі сторін історії... Як усе рідне, так і батьківську землю наші вихованки повинні знати з особливою докладністю і точністю. 

 

Викладанням педагогіки ми закінчуємо курс наук в нашому Закладі. Провівши дитину через усю систему нашого виховання… разом з нею озираємося на те, що ми зробили. 

 

Щораз глибші знання вчительок повинні відображатися у вдосконаленні лекції, а не в її розмірі. 

 

Виховання – це справа любові. Викладати може кожен професор, але навчить і вплине лише той, хто любить. 

 

Урок передусім повинен виховувати. Будь уважною до важливих запитань дітей. 

 

Треба навчити дітей мислити і вчитися. 

 

Не можна завчати напам’ять незрозумілі речі, бо від цього тупіє розум. 

 

Добра вчителька – велике слово! Означає воно виховательку Божою милістю Божих істот, провідницю в їх розумовій і моральній праці. 

 

Завдання вчительки – орати, сіяти, знищувати бур’яни і збагачувати ґрунт, а сходи й урожай може дати лише Бог. Його про це благай! І протягом багатьох років чекай результату. 

Найретельніша і наймудріша вчителька свого (тобто того, що в ній є) не вкладе в ученицю. Нехай діє поступово, поволі розвиває, наполегливо кує і покірно довіриться Божій всесильності та милосердю.

 

* * *

 

В історії людства, а головне в історії народу, треба бачити красу: не відкидаючи злих сторін підносити і показувати красу. 

 

Не кидаймо каміння на минуле народу, а думаймо про сьогодення, щоб, виправляючи його вади, приготувати краще майбутнє. 

 

Над кожним тяжіє частка суспільної відповідальності. 

 

Польку треба виховувати полькою, німкеню – німкенею, а француженку – француженкою. 

 

Навчіть дітей любити свою країну, народ, збагачену заслугами предків і зрошену мученицькою кров’ю батьківську землю, яка призначена вам дорогою до неба. 

 

Даймо дітям зрозуміти красу й цінність закону… 

Учімо дітей любити закон Божий, народний, суспільний (якщо останній чесний і відповідає першому). 

 

Дорогі мої, ви є громадянками краю і повинні бути віддані йому серцем і душею, цілим вашим життям. 

Навіщо ж вас ця земля тримає, якщо не служитимете їй!? 

 

Правда має свою силу і, як крапля за краплею пробиває скелю – так вона через усі перешкоди продереться й переможе. 

 

Живи правдою – завжди, всюди, у всьому, на кожному кроці, незважаючи ні на що. 

 

У роботі з дітьми будь надзвичайно уважною, особливо коли йдеться про правду, про сумлінність. Скеровуй їх строго і рішуче, а щоденні справи стануть тобі у пригоді. 

 

Правда з собою – це бачення своїх почуттів, своїх прагнень, своїх вчинків такими, якими вони є насправді: без егоїзму, без виправдань не лише перед іншими, а й перед самим собою, без перекладання на інших власної провини.

 

* * * 

Вдячність – це мірило душі. 

 

Навчіть дітей вдячності, бо вона є мірою чесності та сумлінності людини, без неї немає ні любові, ні справедливості, ні шляхетності – лише холод і пиха. 

 

Установіть лише конче необхідні правила і нехай вони строго виконуються. 

 

Прошу вас, не привчайте дітей до того, щоб все за них робилось і готовим давалось до рук… 

Вимагайте, щоб те, що діти роблять, було зроблене добре, щоб вони дотримувалися слова і з вами, і в товариських стосунках і щоб були сумлінними й обов’язковими у всьому. 

 

Вимагати потрібно якнайстрогіше, а подавати цю вимогу в довільній формі. 

 

Дріб’язкове дотримання приписів у малесеньких деталях обмежує дітей, навіть часом отуплює, принижує або дратує, робить зухвалими. 

Таке обмеження їх необов’язковими настановами є цілковито непедагогічним. Тут потрібна велика порція здорового глузду. 

 

Необхідно знати, що є важливим, а що не особливо…, щоб діти не звикали до нагадувань, бо тоді застосування суворих заходів, які дуже рідко мають добрий вплив – стане неминучим. 

 

Ніколи не обтяжувати, не знеохочувати дитину. Це складно. Потрібна велика любов, а з неї колосальна присвята, забуття себе. 

* * * 

Довіряють тому, кого шанують… 

Коли вихователь чинитиме так, щоб діти кожної хвилини його шанували – впливати на них стане легше. 

 

Довіра – ушляхетнює, піднімає з упадку, недовіра ж принижує

Потрібно бути обачними з дітьми, але ставитися до них довірливо і приязно. 

 

Ніколи не вимагай до себе довіри, а покірно працюй, щоб її удостоїтись. 

 

Заохочуймо, а не знеохочуймо! 

 

Не лаяти дітей за дрібні помилки немов за великі, уникати погроз, шукати переконання і порозуміння.  

Завжди закінчувати заохоченням. 

 

Потрібно завжди підтримувати дитячий дух.  

 

Довіряймо і будьмо уважними в наших стосунках з дітьми. Спростовуймо, але завжди додаваймо відваги і заохочуймо… і маймо чуйне й уважне око. 

 

Останнім словом кожної нашої з ними розмови нехай буде заохочення. Завжди пробачення і ніколи відштовхування. 

 

Необхідно довести дитину до трьох речей: 

1)           щоб побачила своє зло; 

2)           захотіла працювати; 

3)           не відступила перед труднощами. 

 

Впливати на серце любов’ю, 

на розум – переконаннями, 

заспокоювати своїм спокоєм. 

 

Найнікчемнішим стимулом або гальмом є страх, бо він псує характер, веде до фальші, до підступу, підлабузництва, а іноді навіть до зради… Тому у вихованні не можна впливати на дітей за допомогою страху. 

 

Приклад навчає, пояснює, переконує.

 

* * *

 

Людина є тим, чим є її воля, тому на волю… маємо звертати особливу, найтурботливішу і найприскіпливішу увагу. 

 

Яке гніздо – такі птахи… 

Чим діти важчі, впертіші, менш здібні – тим більшим повинен бути наш запал, ретельність, тим більш незламною повинна бути витривалість. 

 

Залиши плоди (праці) Богові – вони нам не належать. Зі свого боку ти роби все, що можеш. Освіжаючу росу дає лише Він. 

 

Прошу вас, не відступайте перед труднощами – вони повинні бути. Уповайте на Бога! 



[1] Тут: обере подружнє життя. – Прим. ред. 

[2] Монастирська фірта – вхід в монастир, символічний кордон між чернечим та світським життям. – Прим. ред. 

[3] Тут: розум, воля, уява, увага та інші складові внутрішнього світу людини. – Прим. ред. 

[4] Габіт – монаший одяг. – Прим. ред. 

[5] A petite dose (фр.) – невелика кількість. – Прим. ред.