КРАСА...   

 

Краса… Ось вона приголомшлива та надихаюча естетика людської особистості. «Невідомий бунтар» – так його охрестили згодом, але, мабуть, уже ніхто та ніколи не дізнається справжнього імені китайського студента, який 5 червня 1989 року протягом майже півгодини стримував своєю присутністю колону танків, що рухалась розлогими пекінськими вулицями в напрямку Тяньаньменського майдану. Пересічний громадянин з господарською торбиною в руках… 

 

Ось він - один із тих несподіваних і наперед непродуманих моментів людського життя, коли відсутність заздалегідь розробленої тактики та природна спонтанна творчість людського духу заставляють здійнятись над безбарвною стереотипністю буденного мислення й побачити світ по-іншому, спіймати мить, - ту єдину й зовсім неповторну мить конкретного людського існування, - імпровізовано та віртуозно здолати власні обмеження та знайти відповідь, таку необхідну саме в оцю мить. Один із тих, мабуть, моментів, коли благодать радикально торкається людської дійсності, визволяючи з глибин приспану життєвою монотонністю велич Божого творіння. Все відбувалось по-геніальному просто та без жодної хитромудрості, і саме тому дуже чисто, автентично, по-справжньому. Цього чоловіка можна було б навіть легко звинуватити у відсутності логіки в його діях, але в такі миті, як правило, людська логіка сама сконфужено ховається у власній тіні та звідтіля перелякано спостерігає за сяйвом якоїсь таємничої, їй незбагненної дійсності, що переможно виривається з людського нутра. 

 

Він стояв так впевнено і так щиро. Ніби самотній привид, що вирвався з кривавих обіймів смерті, в які напередодні на цьому місці безповоротно канули сотні людських життів; ніби їх посланець усім і усьому, що трапиться згодом; ніби відчайдушний свідок цієї жорстокої завершальної сцени кількамісячної епопеї, що налякала та змусила заворушитись жахливого левіафана, домашнього улюбленця народної республіки. А можливо, стояв він просто навіть як і той, хто вчора втратив надзвичайно багато: кохання, надію, людську гідність, майбутнє… Впевнений і прозорий, пересічний громадянин із господарською торбиною в руках… 

 

А йому назустріч – божевільна потуга переполоханої державної системи. Великий страх провокує велику агресію. Коли від страху тремтить держава, ллється кров громадян. Держава не здатна відчувати, вболівати, співчувати. Вона не має свого серця. Її серце – це серце окремого пересічного громадянина, серце не соціального статусу, а людської особи. Її гідність – це гідність окремої людини, що становить її обмежену, але невід’ємну часточку. Її мрії – це мрії того, хто живе й трудиться, страждає та радіє, творить і перетворює, сміється та плаче як людина. Позбавлена властивого їй значення, редукована до абстрактного ідеологічного поняття держава стає небезпечною потворою, здатною самознищитись у спровокованому страхом безумному пориві самозахисту. Держава, яка втрачає людяність, мимохіть трансформується в нестримний інстинктивний механізм самозбереження, і єдиною метою такого бездушного суспільного трансформера стає захист власних інститутів. Піднімаючи зброю проти своїх громадян, держава деградує, стає беззмістовною, безідейною та нелогічною дійсністю, що вимагатиме її подальшого перевтілення, смерті та відродження у новому форматі суспільних відносин, зміни фундаментальних принципів її функціонування. 

 

А тут – шедевр. На полі бою, де тільки іще вчора лунали божевільні крики поранених і ріками крізь темряву ночі лилась кров молодих громадян, від яких держава безжалісно захищала себе вогнем і металом, людська особа заглядає у грізний бронепогляд державної системи. Якою сильною почуває себе людина, тримаючи в руках потужну зброю, відчуваючи її металеву міць і свою впевненість, емоційно сягаючи поза будь-які власні обмеження, страхи, недоліки, виглядаючи з круговерті шаленого металево-технічного екстазу поза всю свою примітивність... Якою ж потужно прекрасною виглядає людина, стаючи перелякано але свідомо й вільно перед  кремезною, хоча й понівеченою моральною недугою військовою потугою держави, та власними грудьми захищаючи саму людяність! Без зброї… як оцей пересічний громадянин народної республіки, з господарською торбиною в руках... 

 

Задивляючись одна на одну, стоять людина, з її інстинктивно-трансцендентним прагненням істини та справедливості, й держава, закована в грізну броню й керована невгамовним потягом до самозбереження та водночас на якусь мить паралізована страхом перед присутністю цієї конкретної, але справжньої людини. Одна – істота, створена на «образ і подобу» Бога, обдарована безсмертним духовним началом і покликана до вічного щастя в Тому, хто породжує та обіймає всю дійсність. А інша? Звідки походить держава? Ким і до чого вона покликана? Чи пам’ятає вона про те, що її серце – це серце пересічного громадянина, конкретної людської особи, як того чолов’яги з господарською торбиною в руках, що своєю необтяжливою присутністю перед колоною танків заставив державу зупинитися на мить і заглянути в його зранену людяність?.. 

 

Цікаво, хто він – такий бунтівний і такий невідомий?..