2. Ревний дієцезіяльний священик  

 

Після двох років навчання в Краківській Академії Петро отримав ступінь бакалавра на Факультеті Філософії. З вдячністю описував своє перебування в навчальному закладі і університетських професорів, які клали фундамент його освіти. У Життєписі св. Яна з Кент, доктора Краківської Академії, згадував їх з пошаною і сердечністю: 

«Преславна Краківська Академія, польських королів щаслива фундація, корони прикраса і св. католицької Церкви опора, як добре дерево, давала і дає багато добрих плодів у славних мужах, по яких залишається блаженна пам’ять. Які хвалебним життям, наукою і працею на Божій ниві та вихованні молоді проводили свої роки, і залишили нам приклади святих чеснот, корисних для спасіння. Мені радісно згадувати тих, які закарбувалися в пам’яті, у яких я з радістю вчився і в їхньому товаристві перебував – цих Бенедиктів, Козмінів, Шадкових, Себастьянів, Леополітів, Сильвюшів, Пільзнів, Гербестів, і королівських проповідників – Тарчинових, Соколовскіх, Клодавитів, яких матері у втісі народили і якими вже веселиться небо. Як можу забути тебе, чудовий ораторе Яне Леополіто, який під час похоронної проповіді впав, затруєний свічкою? І тебе, Соколовскі, який такими творами Божу Церкву просвітив? Ви були для мене свіжістю і спонукою чинити добро». 

Слід зазначити, що це писалося в часи зростаючих суперечок між Краківською Академією і єзуїтами, які старалися заснувати свої школи в Кракові і тим самим ліквідувати монополію на навчання, якою володів найстарший польський університет. Представники університету говорили про невдячність Ордену, дорікаючи, що Петро Скарга, Мартин Лятерна, Станіслав Гродзіцкі й багато інших, якими єзуїти гордилися, були студентами Академії. Відповідаючи на такі звинувачення перед королем Зигмунтом ІІІ, єзуїти наголошували, що не відмовилися від обов’язку вдячності. Але при цьому зазначали, що майже всіх учнів Академії, які стали єзуїтами, повинні були навчати богословських наук, а деяких – і філософських, бо їхні знання були недостатніми. 

Скарга закінчив Краківську Академію в червні 1555 року. Спочатку керував парафіяльною школою при колегіумі св. Йоана в Варшаві, потім став вихователем Яна Тенчинського, сина любельського воєводи Анджея, з яким у 1560 році виїхав до Відня. Через два роки повертається до краю, але вже без Тенчинського, який мандрує по Європі. Деякий час перебував на дворі куявського єпископа Якова Уханського, а пізніше, за протекцією Я. Тенчинського, потрапив в оточення львівського архієпископа Яна Тарли, який його рукоположив у священицький сан, як припускають, у 1564 році. Тепер його життєвий шлях прийняв окреслену форму. 

Ставши священиком, Скарга дуже швидко набув популярності, передовсім як кафедральний проповідник. Вже тоді вирізнявся великою душпастирською ревністю. В нагороду отримав цінні бенефіції. У вересні 1563 року він вже парох у Рогатині. Припускають, що парафію отримав уже в 1562 році від свого давнього учня Яна Тенчиньского, який був старостою в Рогатині. Це спричинило конфлікт зі священиком Яном Бейковскім, який отримав парафію від короля. Конфлікт тягнувся аж до 1565 року. Наступний конфлікт виник після того, як у 1564 році капітула Львівської кафедри надала йому титул каноніка, до якого претендував також священик Микола Ленчинський. Справа дійшла до суду примаса Й. Уханьського. Все вказує на те, що Ленчинський програв. У грудні 1564 року Скарга відмовився від Рогатинської парафії. 

У березні 1565 року Скарга став канцлером Львівської капітули. Цю посаду займав до травня 1566 року, потім переїхав на двір Яна Кшиштофа Тарновського до Горличини біля Переворська, де зайняв посаду капелана двору. Деякі біографи Скарги припускають, що Львів він залишив через конфлікт з каноніком Яном з Тшцяни, якому, як канцлер, дорікав за неморальний спосіб життя. Це правдоподібно, бо після смерті каноніка в березні 1567 року Скарга повернувся до Львова й почав виконувати його обов’язки як кафедральний проповідник. Капітула далі вважала його своїм членом, вимагаючи, аби взамін за регулярні бенефіції він в її імені в разі потреби їздив на різні синоди та сейми. Януш Тазбір, фахівець у цих питаннях, пише, що у Львові цінили не лише красномовство Скарги, але й знання риторики, якщо покликали його бути суддею в відомих дискусіях Бенедикта Гербеста з іншими філологами на тему стилю Ціцерона. 

Перед молодим Скаргою відчинялася дорога духовної кар’єри. Але він дійшов висновку, що більше зможе зробити в лавах Товариства Ісуса. З цим наміром у жовтні 1568 року поїхав до Відня, потім до Риму. Спочатку приховував справжню мету подорожі, пояснюючи, що хоче поглибити богословські знання. Але намір вступити до Товариства Ісус визрівав у ньому вже довший час. Можливо, що з’явився під час першого перебування у Відні. Взимку 1564 року розмовляв на цю тему з чеським єзуїтом Бальтазаром Гостоунскім, який перебував у Польщі. Остаточне рішення прийняв у Горличині. 

У загальному переконанні тамтих часів захист віри батьків був завданням ревних католиків. Цей обов’язок у особливий спосіб лежав на плечах освічених людей. Скарга поділяв думку, висловлену знаменитим богословом-полемістом і ректором Краківської Академії, активним учасником католицької контрреформації, Яковом Гурським (помер у 1585), що «захист віри – це властива професія гуманіста». І тому ще перед виїздом до Риму доклав немало зусиль, що навернути на католицизм Подільського воєводу і досвідченого гетьмана з часів Зигмунта Августа і Стефана Баторія Миколу Мелецького і його дружину Єлизавету. У шістдесятих роках Мелецькі захищали реформацію і боролися з католицькою вірою. Великою ворожістю до католицької Церкви відзначалася дружина Миколи – Єлизавета, дочка могутнього опікуна і захисника кальвінізму в Литві, князя Миколая Радзивила «Чорного». Вона була дуже освіченою, читала Святе Письмо латинською, грецькою і єврейською мовами, брала участь у релігійних диспутах. У релігійних пошуках з кальвінізму перейшла на аріанство, потім на юдаїзм, і врешті стала католичкою.