2. Довірені св. Ігнатія  

 

Разом зі святими на особливу увагу заслуговують також довірені засновника, повірники його думок, ті, які були його вибраним і вірним знаряддям, давали новонародженому ордену необхідне керівництво, наповнювали його духом, окресленим Конституціями. 

Серед цих людей в першому ряді стоять Полянко і Надаль, а потім – Лайнез, Сальмерон, Мадрид, Рібаденейра, Манар, Доменеч… 

Діяльність Хуана де Полянко (народився в Бургосі в 1517 р., вчився в Парижу, прибув до Риму як апостольський писар, зробив Вправи в 1541 р. під керівництвом Лайнеза, вступив у Товариство, став секретарем Ігнатія в 1541 р., урочисті обіти склав у 1549 р., помер у 1576 р.) зливається з діяльністю Ігнатія і двох його наступників з 1547 по 1573 рік. Ми вже бачили, яку велику роль він відіграв у підготуванні і складенні Конституцій, а також у листуванні засновника. Значним був його вклад в офіційні «Директиви» до Вправ, одним із важливих джерел яких були настанови, укладені ним у 1573-1575 рр. Як показує його «Літопис» перших років Товариства, він писав легко і багато, але видав лише дві маленькі книжки, дві коротенькі «Інструкції», одну про сповідь, у 1554 р., другу – про духовну допомогу помираючим, у 1575 р. Перша ще до 1600 р. витримала більше двадцяти п’яти перевидань, не враховуючи перекладів. Ці твори, які відносяться скоріше до пастирського богослов’я, ніж до духовності, короткі, дуже змістовні, дуже практичні, конкретні й побожні, являють собою дуже характерні приклади видань такого виду, які єзуїти видавали найчастіше – майже завжди – в початковий період, який ми тут досліджуємо. Крім трактатів Про Блаженства і Про Смирення, Полянко написав Industriae для допомоги Товариству, аби воно краще виконувало свої задачі. Перша їхня серія співпадає з Конституціями. Друга серія містить всебічні настанови про те, «як повинні діяти ті члени Товариства, які трудяться разом з ближніми на більшу Божу славу і для добра душ»: разом з мудрими порадами стосовно служіння значне місце відводиться аскетизмові. 

Ієронім Надаль народився на Мальорці в 1507 р., вчився в Парижу, де в 1535 р. познайомився з Ігнатієм, повернувся додому і через декілька років нерішучості та сумнівів прибув у 1545 р. до Риму, виконав тут Вправи, вступив у Товариство, у 1552 р. склав урочисті обіти і отримав завдання обнародувати Конституції; у 1554 р. став помічником Ігнатія в керуванні Товариством; більшу частину життя був на посаді візитатора; помер у 1580 р. 

Вплив Ієроніма Надаля на духовний розвиток новопосталого Товариства був суттєвим і мав самобутній характер. Обнародувавши за дорученням Ігнатія Конституції в багатьох провінціях і прослуживши довгий час візитатором по всіх справах ордену, саме він, як ніхто інший, сприяв формуванню традиційного підходу до розуміння і дотримання Конституцій. Він роз’яснив їх у великій кількості «Настанов», які збереглися до наших днів, і прокоментував у цінних Scholia, які ІІ Генеральна конгрегація вибрала своїм орієнтиром, хоча і відмовилась надати їм якийсь офіційний характер. 

Як мені здається, суть цих вказівок Надаля дуже добре відбитий у духовній пам’ятці, яку він дав у 1581 р. провінціалу Португалії о. Г. Вашу: «Усе робити на більшу Божу славу. – Любити Товариство. – Любити ціль. – Досконалий послух. – Практична молитва, яка веде до дії. – Смирення. – Простота. – Любов до аскези. – Любити, коли нас зневажають. – Ревність у щоденних працях. – Ходити завжди перед Богом у Його присутності. – Здійснювати діла християнського благочестя, передовсім любові. – Привчати себе до вічно живої любові до Бога, щоб саме вона керувала нами в усіх наших ділах, в який проявляється наше благочестя, надаючи їм більшої гідності – гідності любові». 

На особливу увагу заслуговують різні «Настанови» Надаля про молитву і, в першу чергу, та, яку він дав в Іспанії під час свого першого візиту з метою обнародування Конституцій у 1553-1554 рр.: вона є відповіддю від імені Ігнатія на прохання іспанських єзуїтів про довгі молитви і на їхні побоювання, що про Товариство будуть говорити погано, якщо молитва буде обмежуватись мінімумом, закладеним у Конституціях. У цій відповіді він виходить з того, що єзуїти зробили Духовні вправи і за два звичайних роки новіціату послушники підготувались не лише до молитви, але й до інших благочестивих діл і осягнули найважливішу мету Товариства – «спасіння і вдосконалення своєї душі та ревне устремління до спасіння і вдосконалення ближнього на більшу Божу славу». І тому вони повинні, йдучи шляхом молитви, намагатися знаходити Бога у кожному служінні та праці, звикаючи зберігати внутрішній дух і благоговіння в усіх справах… Вони повинні уважно слідкувати за тим, щоб любов до молитви не відвертала їх від істинної мети їхнього покликання і від засобів, необхідних для її осягнення, – таких як освіта і досконалий послух. 

Цим пояснюється те, що Товариство не відводить більше молитовного часу своїм учням. По причині підготовки, яку вони отримують, і надміру дарів, якими Бог наділяє тих, які служать Йому всім серцем, «нам слід скоріше боятися того, як би легкість і солодкість молитви не відвернули тих, хто навчається, від навчання, а тих, хто працює, від служіння, а не того, що вони будуть відводити молитві мало часу; цьому вчить досвід наших отців, і особливо нашого отця Ігнатія». 

В іншому місці він ревно радить добиватися в молитві скоріше почуттів, ніж розумових рацій: в молитві слід позбутися усякої цікавості і пошуків себе самого і смиренно йти вслід за Божою благодаттю з твердим переконанням, що саме цим смиренням ми найкраще приготуємо себе до більш шляхетних дарів. Ті, які перед вступом до Товариства отримали іншу молитовну підготовку, нехай поміняють свій спосіб молитви і приймуть спосіб, притаманний Товариству, який «поширює молитву і споглядання на всі справи, які в ньому здійснюються, бо всі ці справи духовні: проповідь, пояснення Св. Письма, навчання християнському віровченню, Вправи, сповідь. У справах служіння Бога слід шукати зі смиренням, спокоєм і звертанням до внутрішньої людини, з ясністю, радістю і задоволенням, з ревністю і любов’ю до Бога, і так слід Його шукати в усіх інших справах служіння. Навіть зовнішніх…» Ці слова пояснюють, у якому значенні Надаль вимагав, щоб молитва єзуїта «поширювалась на практику, на справи»: самі ці справи повинні стати молитвою. 

Що стосується змісту молитви, то складений ним список дуже широкий: таїни життя Христа, таїни Трійці, Боже Провидіння, останні речі, присутність Бога в усьому (він ретельно наголошував на цьому аспекті, з якою всі можуть почерпнути велику користь), життя і досконалості Пресвятої Діви, житія святих, таїни і свята літургійного року, атрибути Бога, чесноти… «Можна роздумувати про те, що ми читаємо в Священному Письмі, у святих учителів, в «Наслідуванні» та в інших книжках. Можна також роздумувати про схоластичне богослов’я, якщо хтось здатний до таких роздумів». 

Два інших документи пояснюють ці поради Надаля стосовно молитви: уривки з його духовних записок дають нам уявлення про його особисту молитву. Він цікавився роздумами, укладеними Боржіа: до кінця життя він завершив аналогічну працю про євангельські читання щоденних богослужінь; праця була надрукована після його смерті в Антверпені, у 1594 р., з чудовими гравюрами (які з тих пір багато разів копіювалися і передруковувалися), які мали полегшити споглядання євангельських таїн. Роздуми Надаля – це коментар до тексту й пояснення відповідної гравюри з її різноманітними деталями; потім слідує молитва, дуже емоційна, найчастіше в формі бесіди з Ісусом. 

Останній твір, про який тут слід згадати, виданий щойно в наші дні, – широка апологія Вправ св. Ігнатія, написана Надалем у відповідь на нападки о. Педроче, – найважливіша з тих, які були породжені першими суперечками довкола книжки засновника: якщо врахували велику схожість думок цих двох людей, то ця апологія є дуже важливою працею для розуміння Вправ. 

Дієго Лайнез народився у Сігуенсі в 1512 р., закінчив відділення гуманітарних наук в Алькалі в 1532 р., приєднався до Ігнатія відразу після прибуття до Парижу в 1533 р., став генеральним вікарієм у 1556 р., генералом у 1558 р., помер 15 січня 1565 р. 

Місце Лайнеза серед перших товаришів Ігнатія і довіру, яку мав до нього засновник, показує той факт, що після смерті святого римські єзуїти проголосували, щоб саме його призначити вікарієм до скликання конгрегації, яка вибере генерала нового ордену. І це сталося незважаючи на те, що в той час Лайнез був важко хворий, а до смерті засновника обов’язки вікарія виконував Надаль. Із залишених ним чисельних богословських праць, більшість з яких ще не видана, на тему духовності написано мало; щось є в серії настанов, про Загальний екзамен і Конституції, але найважливішим документом у цій царині, який ми маємо в своєму розпорядженні, є чудовий лист, написаний єзуїтам Індії 12 грудня 1558 р, через три місяці після закриття Конгрегації, яка вибрала його генералом. Тут слід відмітити, разом з любов’ю до місіонерів, твердження, таке ясне і важне для розуміння духовного життя єзуїтів, що для них місіонерське життя серед невірних – краща частка: «Великий дар і милість, улюблені браття, даруються усім тим, кого всевишній і благий Бог кличе в це Своє мале Товариство і кому дано йти шляхом його Інституту; між іншим особливий дар випадає на долю тих, хто має щастя служити Йому в тих краях – з огляду на важливість цієї праці та переваг, дарованих цим працівникам». Важливість праці: він закликає не лише захищати, але й завойовувати. Переваги працівників: саме їм випадає щастя «не лише здійснити багато добра, але також витерпіти багато зла і страждань ради Христа», наслідуючи Його Апостолів, живучи та вмираючи серед язичників. «Хоча в цій любові, якою ми любимо один одного, немає місця для заздрощів, багато з нас тут, в наших краях, плекають велике бажання стати разом з вами учасниками такої шляхетної місії; і якщо би всі отримували дар, якого бажають, то разом з вами його отримало би багато ваших співбратів». І услід за Ксаверієм він підкреслює велику чесноту, якої вимагає життя місіонера, і те, що в місії, ще більше, ніж будь-де, необхідно спершу освятити себе, аби потім зуміти спасти інших. 

Незважаючи на лаконічність, цей лист, написаний першим наступником Ігнатія в момент отримання посади, заслуговує на увагу як офіційне формулювання місіонерського аспекту духовності Товариства, і про який ми ще не раз будемо згадувати. 

Олів’є Манар народився у 1523 р., став священиком у 1546 р., виконав Вправи в Парижу разом з Меркуріаном, вступив у Товариство в 1550 р., вічні обіти склав у 1560 р., став вікарієм після смерті Меркуріана в 1581 р.; помер у Турні в 1614 р. 

З творів Манара в наші дні видано том Exhortationes domesticae про Інститут і Правила Товариства, написаний ним як візитатором у Німеччині і Бельгії при генералі Аквавіві: ці твори відносяться, таким чином, по часу постання і по стадії внутрішнього розвитку ордену, який вони відображають, уже до наступного періоду. Але про них слід згадати тут, оскільки вони містять свідчення людини, яка користувалась довірою Ігнатія як ректор Римського колегіуму і засновник колегіуму в Лоретто, і тому доносять до нас справжній відгомін перших поколінь. З цієї точки зору слід зупинитися на настановах про мету Товариства, про більшу Божу славу, про наслідування Ісуса Христа, про самозречення, про молитву. Манар описує шість етапів молитви: приготування (іспит совісті, чистота і зосередженість), читання, роздуми (з допомогою уяви та розуму), дію благодаті, приношення, прохання. У цьому можна впізнати традиційний середньовічний поділ молитви, який є, наприклад, у Луїса де Гранади. Манар зберігає цю класичну основу, зачерпнуту з авторів, найбільш читаних першими єзуїтами, але повністю надихається порадами св. Ігнатія. У роздумах він буде говорити про уявлення місця. Цікавий приклад еклектики, доволі поширений в цей перший період, але який майже не зустрічається в XVII ст. 

Серед близьких друзів св. Ігнатія особливе місце займає Педро де Рібаденейра, який народився в Толедо у 1526 р., вступив у Товариство в 1540р., помер у 1611 р. в Мадриді; його твори цінні як важливе джерело інформації про життя і вчення св. Ігнатія. 

Альфонс Сальмерон (народився в Толедо у 1515 р., приєднався до Ігнатія разом зі своїм товаришем Лайнезом, був разом з ним на Тридентському Соборі, помер у Неаполі в 1585 р.) піднімає низку цікавих питань духовності в своїх одинадцятитомних коментарях до Нового Завіту.