1. Святі  

 

Виняткова важливість цієї групи пояснюється двома обставинами: ці святі несуть на собі безпосередній відбиток ігнатіанської формації, і Церква, канонізувавши їх, підтвердила їхню вірність божественному покликанню, яке привело їх в Товариство, дозволивши нам розглядати разом з яскравою особистістю засновника інших осіб, також дуже сильних і непересічних, які відзначалися різними особливостями і водночас були повністю вірними тому напрямку духовності, яке Бог подарував їхньому ордену. 

З цих святих два перших завершили свій земний шлях за життя Ігнатія: Фавр – у 1548 р. в Римі, а Ксаверій – у 1552 р. біля китайських берегів. Їхній шлях був коротким, оскільки священицьке служіння першого тривало менше дванадцяти років, другого – менше чотирнадцяти. 

Пьєро Фавр, який, за словами самого засновника, серед перших єзуїтів найкраще давав Вправи, не залишив по собі майже ніяких духовних праць: лише декілька карток, програму «християнського духовного життя», укладену в 1540 р. для «Пармської конгрегації імені Ісуса», пораду паризьким студентам-єзуїтам 1541 р., і «Деякі загальні питання стосовно мети і особистого розвитку кожного» у тому ж році, дуже ігнатіанські за назвою і за змістом з їх наполегливими заохоченнями до іспиту совісті і до роздумів про таїни життя Христа. 

Зате замітки «Меморіалу», які він робив, інколи щоденно, з 12 червня 1542 р. по 20 січня 1546 р., дозволяють нам глибоко проникнути в духовне життя блаженного. Вони показують нам дивну душу, яка, звичайно, пізнала духовні труднощі, сумніви, хитання і перебільшену недовіру до себе, але посвячувала себе служінню Богові з тою героїчною великодушністю, яку Фавр проявив під час Духовних вправ взимку 1534 р., про що розповів нам Ігнатій, і в постійних мандрівках по Європі, які здійснював за розпорядженням Папи чи свого настоятеля, поки не вмер, вичерпавши свої сили за кілька років. Це була людина, яка завдяки своїй доброті та святості мала на оточуючих неймовірний вплив, добивалась успіху в самих важких справах, але насправді жила однією лише молитвою, глибокою і щирою, наповненою радістю, надією і вдячністю, ніжним благоговінням перед Трійцею, Христом, Марією, святими і ангелами, молитвою, яка живилася літургійними формулами і службами, молитвою, якій він присвячував свої ночі та якій віддавався під час своїх постійних мандрівок. За характером він був містиком: «Меморіал» зовсім не подібний до коротким і уривчастих записок щоденника св. Ігнатія. Завдяки цьому ще цікавіше спостерігати за тим, як, повністю залишаючись собою, він досконало виконував програму апостольського служіння, намічену вчителем. 

Ксаверій, хоча і був, як Ігнатій і Фавр, містиком, наділеним великими дарами влитого споглядання, але, як і перший, залишався людиною дії, конкістадором, сміливим, що не боїться труднощів і водночас смиренним і послушним, готовим припинити свій шлях завойовника і повернутися до Європи на перший клич настоятеля. Він був суворим керівником, якщо цього вимагали обставини. Так, він без сумніву виключив з Товариства свого першого товариша Мансільяса, який був недостатньо послушним. І в той самий час його серце було переповнене любов’ю, коли він читав повні любові слова свого отця Ігнатія на закінчення листа. А дорікнувши доброму Сіпріану, недостатньо витривалому і покірному, закінчив свій лист так: «Ох, Сіпріано, як би ти знав, з якого любов’ю я пишу тобі про це, то згадував би мене вдень і вночі і, можливо, плакав би, згадуючи про велику любов, яку я до тебе відчуваю. Якщо би в цьому житті можна би було бачити людські серця, то гадаю, мій брат Сіпріано, ти ясно би бачив мою душу. Вірний тобі і не спроможний коли-небудь тебе забути». В останніх рядках він повторює ті самі слова, які змусили його багато плакати, коли він прочитав їх в листі свого отця Ігнатія. 

Ксаверій залишив багато листів і декілька напуть товаришам по місії. Це документи першої ваги не лише тому, що показують нам почуття святого, але й тому, що при всій своїй лаконічності представляють принципи місіонерської духовності. В її основі лежить принцип, до якого Ксаверій постійно повертається: «Передовсім і понад усе спостерігайте за собою; впокорюйте себе духовно, наскільки це в ваших силах». Він відсилає Берсе до вказівок, які дав йому три роки тому, в 1549, коли посилав його в Ормуз, і які починаються подібним способом: «Не забувайте про себе; будьте в ладі з Богом, зі своєю душею і совістю; тоді ви зможете надати велику допомогу ближньому…». З особистою святістю, умовою всякого плідного апостольства, він поєднував покору, якої вимагав від усіх. Тому самому Бересе в 1552 р., коли вже відправлявся до Шанчуань, написав: «Ради любові до нашого Господа, ради всього, чим Ви зобов’язані нашому отцю Ігнатію і всьому Товариству Ісуса, заклинаю Вас раз, два, стільки, скільки можу: завжди практикуйтесь у смиренні. Якщо Ви цього не будете робити, то боюсь, що Ви загинете, як інші – Ви це бачили – гинуть через недостатнє смирення. Остерігайтеся стати одним із них». Зі смиренням він поєднував послух, в якому був непохитним, як і св. Ігнатій. Згадується Мансільяс, який був його товаришем у мандрівках і самовіддано працював серед хворих у Мозамбіку, розділяв його радощі і страждання на мисі Коморін, якому він присвятив у 1544-1545 рр. ряд чудових зауважень, які збереглися. Але в 1546 р. йому забракло мужності поїхати на Молукські острови, і святий вигнав його з Товариства. 

Зі справжнього смирення і повної недовіри до своїх сил народжується непохитна надія на Бога, так необхідна серед неймовірних труднощів і небезпек цих місій: до цієї теми він декілька разів повертається у листі за 1549 р. з Кагосіми, в якому закликає до японських місій. 

Зі смиренням і надією він поєднує великодушне служіння, любов до людей, бажання у всьому виконувати Божу волю. Як і Ігнатій, Ксаверій закінчує свої листи, які адресує йому, цією думкою про Божу волю, особливо останній лист, який посилає йому з Кочина 29 січня 1552 р., коли від’їжджав до Китаю: «Я молю Бога, беручи своїми заступниками на землі Вашу Милість і все Товариство, як і всю воюючу Церкву, а на Небі блаженних Товариства і всю прославлену Церкву, щоб Господь через їхні заслуги дарував мені ласку пізнавати в цьому житті Його святу волю, а з нею ласку добре і досконало її виконувати». 

Такими є загальні риси. Якщо ми зануримось у деталі, то знайдемо точне відлуння вказівок Ігнатія. Тому самому Берсе, відправляючи його підкоряти Ормуз, він пише: «Два рази в день або, принаймні, один раз виконуйте частковий іспит совісті; остерігайтесь занедбань у цьому; живіть, більше звертаючись до свого сумління, ніж до чужого, бо якщо хтось не є добрим для себе, то як він може бути добрим для інших?» Цю саму великодушність і благородність у простих і малих речах він проповідує і учням Коімбри: так вони приготують себе до небезпек і страждань місій. 

Фавр і Ксаверій увесь свій духовний вишкіл пройшли в Ігнатія, який безперестанку спрямовував їх на шляху святості. Франческо Боржіа, вибравши у 1539 р., після смерті імператриці Ізабелли, глибоко благочестиве життя, піддавався різним впливам, у тому числі францисканця Техеди і єзуїта Овьєди, і через вісім років піддався керівництву св. Ігнатія. Ця обставина разом з бажанням покаяння, яке йому навіювали спомини про катастрофічний моральний стан його родини, особливо його прадіда Александра VI, пояснює, чому деякий час він відчував потяг до суворого вмертвлення плоті, до довгих молитов, до самітництва, подібного до того, в якому він перебував в Оньяте після рукоположення в священицький сан. 20 вересня 1548 р. Ігнатій напише йому довгого листа, яким обмежить час його молитви і зменшить суворі вмертвлення. Ці схильності будуть ще помітні в його зверненні до Першої генеральної конгрегації 1558 р. Але отриманий ним досвід чернечого життя і, перш за все, покора, з якою він приймав поради Ігнатія і Надаля, поволі вели його до повного розуміння ігнатіанської концепції чернечого життя в Товаристві, і в листі, яким він звернувся у квітні 1570 р. до всього Ордену, про збереження істинного духа Товариства, він з повною вірністю думці отця-засновника повертається до всіх важливих тем вчення Ігнатія: про необхідність приймати в Товариство лише тих кандидатів, які дійсно здатні служити іншим, і виховувати в них глибоке самозречення, смирення і послух… 

Багато людей задавали собі питання, чи не пояснюють ці споглядальні схильності Боржі зміни, які він ввів в Конституції про умову молитву схоластиків Товариства. Вже за життя св. Ігнатія ясно виокремились дві тенденції: Іспанія і Португалія присвячували умовій молитві кілька годин на день як обов’язкові вправи для схоластиків; Італія і Париж відводили одну годину для умової молитви. В Гандії молитві присвячували три години щодня. Ігнатій, як ми вже бачили, був проти довгих молитов для тих, кому треба було берегти сили і час для навчання; він вважав, що однієї години молитви достатньо. Перші приписи щодо цього неоднакові. Часто вони залишаються туманними щодо того, чи ця година містить два іспити совісті і Ангел Господній. Але в 1553 р. в тексті Конституцій, даному Надалю для обнародування в різних провінціях, Ігнатій власною рукою виправляє попередню нечітку постанову і замінює її текстом, який стане остаточним: окрім щоденної меси «одна година буде присвячена Ангелу Господньому, іспиту совісті два рази на день і іншим молитвам, в залежності від вподобань кожного, щоб заповнити годину; все слід робити згідно з розпорядженнями і думкою настоятелів, яким вони підпорядковуються як Христу». Цей текст Ігнатій буде рішуче захищати до кінця своїх днів: Надалю, який захищав звичай довшої молитви, яку іспанці вважали необхідною для збереження внутрішнього духа, він дає сувору догану. А наступного дня повторює Гонзальвезу да Камарі: ніхто не змусить його відмовитися від думки, що тим, хто навчається, вистачить однієї години молитви, якщо вони добре навчені духовному вмертвленню своїх пристрастей, але при постанні труднощів можна дозволити довші молитви. Щодо ченців, які закінчили навчання, Конституції не містять жодних інструкцій відносно їхніх молитов і медитацій, окрім того, що їм підкаже розумна любов, духівник і настоятель. 

Після смерті святого питання про тривалість молитви ставиться перед генеральною конгрегацією 1558 р., яка в 97-ому декреті затвердила принцип вірності Конституціям, зібрала приписи стосовно різних категорій ченців і затвердила однакові умови молитви для всіх категорій; Лайнез наполягав на півгодинній молитві і двох іспитах совісті по п’ятнадцять хвилин. На конгрегації, яка в 1565 р. вибрала Боржіа, знову піднімається і довго обговорюється те саме питання, оскільки присутні дві протилежні тенденції; обговорення закінчується декретом 29, який наділяє нового генерала владою продовжувати час молитви, «наскільки він вважатиме це необхідним з огляду на людей, місця тощо». Конгрегація закінчилась 3 вересня; 5 вересня Боржіа додає різним провінціям годину молитви поза двома іспитами совісті. Як цей звичай став законом завдяки 5 декрету Конгрегації 1581 р., ми розкажемо пізніше. 

Але тут постає питання, чи не відступив Боржіа від думки засновника, при чому в аспекті, якому він надавав величезне значення, чи не спрямував він своїм декретом молитовне життя Товариства шляхом, відмінним від того, якого рішуче притримувався Ігнатій. Гадаю, що ні: мені здається, що це просто трансформація основного принципу, який залишається незмінним, з деякими новими обставинами і висновками, зробленими на основі досвіду. Ігнатій рішуче противився тенденції, яка могла стати згубною для його справи і яка повністю зникне лише згодом, коли Аквавіва завершить працю по організації чернечого життя у новій формі, затвердженій Павлом ІІІ і описаній в Конституціях. В цій пристрасті до довгих молитов його найбільше турбувала не стільки небезпека для здоров’я (хоча він був дуже уважним до цього), скільки повернення до старих форм чернечого життя. Звідси його невблаганність, породжена гранично живим усвідомленням своєї ролі засновника, і не лише в цьому питанні, а й у подібних, наприклад, в питанні хору. Пізніше ті особливі потреби, які, за його словами, могли в деяких випадках вимагати довшої молитви, стануть актуальними для більшості схоластиків: Боржіа відмітить у своєму листі за 1569 р., що спочатку члени Товариства «діяли з більшою простотою і чистотою», приймали без нарікань напуття і картання. Таким чином, повне вмертвлення пристрастей, якого бажав Ігнатій, здійснювалось тепер не так ревно і старанно героїчною аскезою, яка була спочатку. Цей недолік треба було усунути розширенням тісних рамок Конституцій. Як справедливо відмічає П. Летурія, авторитет Конституцій закріпився, небезпека спотворення первісної концепції була мізерною, з другого боку, досвід говорив про необхідність уникнути другої небезпеки, не менш серйозної для такого ордену як Товариство, тої, з якою воно буде постійно боротися всю свою історію, а саме – подавлення духовного життя зовнішньою апостольською працею. 20 грудня 1565 р. Боржіа написав настоятелям Індії лист, сповнений любов’ю. Підбадьоривши місіонерів, він нагадав їм про принцип, про який Ксаверій, як ми бачили, постійно нагадував своїм соратникам: «Чим більше кожний шляхом молитви і чистої совісті наблизиться до Господа, від Якого сходить усе добро, тим більший плід принесе ближнім його служіння». Але якщо відчуття такої необхідності спонукає святого продовжувати час молитви, то вірність головній думці Ігнатія навіює йому суворість до тих, які хотіли би піти далі від загальної міри, і щедрість до настоятелів, яким він дає більше свободи в застосуванні цієї міри до потреб індивідів. 

Про те, як Франциск розумів звичай щоденної молитви, свідчить документ першої ваги, збір складених ним роздумів про щоденні читання Євангелія, іспанський текст якого був виданий щойно в XX ст. Цей текст повинен був допомогти молодим ченцям у щоденній молитві. Це ясно витікає з його листів і прологу, який пояснює, як користуватися цією працею точно і вільно, йдучи за літургійними приписами Церкви, потребами душі і порухами благодаті. Неодноразові згадки про ці роздуми, ще незакінчені, в Духовному щоденнику святого, представлення праці прокураторам провінцій, зібраних у 1568 р., все це говорить, що цим роздумам він надавав велике значення. 

Чітко дотримуючись ігнатіанської формули, вони включають вступ, євангельський текст, короткі роздуми, поради для практичного застосування і кінцеву бесіду. Це ті ж самі роздуми про таїни другого тижня Вправ, але з меншим наголосом на уяву. Характерною для Боржіа і дуже помітною є опора на літургію. Євангельські тексти – це фрагменти щоденних мес. Третє введення – прохання про плід медитації – є літургійною молитвою дня. Дуже часто, у випадку літургії якогось святого, думки, підказані євангельськими текстами, доповнюються деталями з другої частини утрені. У введенні передбачається, що на протязі тижня молільник буде повертатися в повторних медитаціях до недільного Євангелія або празників чи святих, які випадають на цю неділю. У той час, коли Боржіа писав свої роздуми, звернення до літургійної основи, таке звичне для нас, було новизною: чисельні книжки з роздумами, які друкувалися до того часу, завжди притримувались або систематичної основи (часто в виді «седмиць», роздумів на кожний день тижня, і з класичним поділом на три шляхи), або історичної – життя Христа. Так робили Сіснерос, Луїс де Гаранада, Тітельман, а до них – Псевдо-Бонавентура, Лудольф Картузіанець, Торквемада, Симон Кашийський… Наш святий, наскільки я знаю, був першим, кому прийшла гадка закріпити звичай, вже древній, щоденної умової молитви, вказівками, які нам дає Церква в літургії. Бажаючи, згідно з пропозиціями Ігнатія у Вправах, живити душі своїх синів євангельськими настановами, він зупиняється на текстах, які Церква каже нам читати щодня на богослужіннях, тому що, відмічає він, «ця істинна і розумна Мати вірно вибрала їжу, саму корисну для своїх синів», і тому «саму надійну» для молільника. Таким підходом він прагнув ґрунтовно навчити ченців методу молитви св. Ігнатія, чиї уроки повинні були, як він вважав, стати загальною точкою відліку для всіх, які стали на цей духовний шлях. Дійсно, 28 квітня 1570 р. він писав Кордесесу, тоді провінціалу Арагону: «Я розумію, що Ви пропонуєте своїм підопічним завжди здійснювати в своїй молитві діла любові і бажає їх всіх вести цим шляхом. Я схвалюю Вашу ревність і благі наміри, бо це дійсно краща і шляхетніша духовна вправа. Але попереджую Вас, мій отче, що не всі створені для таких вправ і не всі їх розуміють чи здатні їх робити. Аби навчити їх молитися, Господь дав нам добрий засіб – «Духовні вправи» Товариства. Тому одні продовжують молитися цим способом, другі вибирають інші; і якщо вони добрі, то їх слід дозволити; бо різні порухи Святого Духа і різні характери і уми людей». 

Друга характерна риса «Роздумів» Боржіа полягає в тому, що вони відкривають нам глибинну суть його духовного життя: думки, які він тут висловлює, почуття, якими він наповнює свої бесіди, – це ті думки і почуття, якими він сам жив, і враження, яке вони викликають, бездоганно узгоджується з тим, яке залишається в нас після уважного читання його «Духовного щоденника», другого важливого свідчення його внутрішнього життя, не менш цікавого і майже такого ж незвичайного, як і Духовний щоденник Ігнатія. Читання роздумів, як і «Щоденника», вражає тим, яке важливе місце в душі цього великого містика займають пережиття розкаяння, постійного жалю за свої гріхи, страхи, щоб його власна нікчемність і бездарність не помішали Божій справі: його підпис «Франциск, грішник» відображає глибоке переконання або, краще сказати, дароване Богом знання про гріх, його осудження, його покарання, його відкуплення. Зрештою, легко зрозуміти, чому саме такий шлях був визначений святому, якому треба було спокутувати гріхи сім’ї Боржіа. Ще одна дивовижна риса «Щоденника» містика, щедро наділеного високими влитими дарами, це ретельна і точна форма його безустанної молитви: у своїх замітках він на кожному кроці у всіх деталях викладає наміри, з якими збирається молитися і яким хоче присвятити кожну з 24 годин дня, наміри дуже широкі (як потреби Церкви), які тут перераховані повністю і зі скрупулярністю, яка не залишає місця неясностям. Усе це, в духу бідності, написане на зворотній стороні листів і пересипане скороченнями, які нагадують йому, як і святому Ігнатію, про отримані від Бога дари. Перерваний 5 вересня 1568 р., «Щоденник» закінчується декількома рядками, добавленими 7 лютого 1570 р., які закінчуються словами: «Бажання пролити свою кров задля любові до Нього; а поки берегти її для Нього ніби в сховищі, до моменту, коли служіння Йому її вимагатиме». 

Як було справедливо помічено, «серед перших членів новопосталого Товариства, можливо, саме Канізій найбільш гармонійно втілив той ідеал молитви, знання і дії, який полонив думку Ігнатія як ідеал істинного сопричасника Ісуса». Найкраще це доводить нестримність, з якою Канізій, який народився у Неймегені в 1521 р. і був прийнятий в Товариство Фавром у Майнці в 1543 р., склав урочисті обіти перед засновником у Римі 4 вересня 1549 р., маючи за своїми плечима не одну важливу місію. Коли в свої 22 роки цей майбутній учитель Церкви здійснював Вправи під керівництвом Фавра, він вже отримав ґрунтовне духовне приготування: в Кельні він перебував під керівництвом Миколи Есхіуса, який передав йому духовну традицію Харфіуса, і насолоджувався, як сам говорив, картезіанським містиком Ланспергіусом. Він мав дружні стосунки з майбутнім картузом Лаврентієм Сурієм, якого, як здається, допоміг повернути в лоно католицизму і який пізніше стане знаменитим перекладачем німецьких і голландських містиків. І тому нема нічого дивного в тому, що молодий богослов, знайшовши добрий рукопис Проповідей Таулера, вирішив його опублікувати: книжка вийшла в червні 1543 р., через місяць після його вступу в Товариство. Але цікаво відмітити, як, повністю зберігаючи відбиток перших уроків, отриманих в такому жвавому оточенні картузів Кельну, Канізій так глибоко і швидко вникнув в думку ігнатіанських Вправ. 

Серед багатьох опублікованих ним праць слід відмітити збірку молитов, які постійно перевидаються, перекладаються і адаптуються аж до наших днів: таким чином він розпочинає довгий ряд такого виду праць, які займають важливе місце в духовній літературі Товариства. 

У квітні 1556 р., через кілька місяців по смерті св. Ігнатія, в Інгольштадті з’явились Lectiones et precationes ecclesiasticae, які стануть у 1566 р. Instructiones et exercitamenta christianae pietatis. Вони містять разом з латинським «Малим катехизмом», що вийшов у 1559 р., справжній літургійний рік, який подає молитви і недільні і празничні читання з Послань і Євангелій з резюме, які їх уточнюють і витягують з них деякі духовні уроки. У 1560 р. до німецького видання того самого катехизму приєднується «Істинний і католицький спосіб молитви»; у 1569 р. з’являється окремо «Мала книжка про сповідь і причастя»; у 1587 р. виходить «Католицький молитовний посібник», і тут Вправи IX, X, XI складають короткий літургійний рік, а частина інших молитов і літаній запозичені з офіційної молитви Церкви. Наприкінці життя Канізій публікує два грубих томи «Замітки до євангельських читань»: тут коментує Євангелія, розповідає про святих, яким присвячені свята, і підказує відповідні молитви. Ці «Замітки» не мають енергії «Роздумів» Боржіа; вони довші, часом багатослівні і перевантажені цитатами зі Святого Письма і зі Святих отців; але вони більше радують зображеною в них ніжною любов’ю до Господа, бадьорим і відважним упованням на служіння Богові. В цьому значенні вони є відгомоном знаменитого видіння Серця Ісуса, яке святий бачив у соборі св. Петра в Римі в день своїх обітів у 1549 р., і ніби відлунням його вчителя, з яким він бачився недавно в Кельні, тим, кого називали благочестивим Ланспергіусом. Обидва єзуїти, Боржіа і Канізій, згідні між собою в своєму бажанні живити християнське благочестя літургійними джерелами, спираючись на Церковну основу. 

Хоча в величезному листуванні Канізія різноманітні справи займають набагато більше місця, то і тут багато що дозволяє заглянути в глибину його власної душі і щоб мати уявлення про те духовне приготування, яке він давав своїм співбратам у німецьких провінціях. Ще одним цікавим документом на цю тему є його релігійні настанови, які були опубліковані в 1876 р. Нас дивує відсутність риторичних фігур, життєвий і конкретний тон, і водночас ніжна любов, яка присутня в його книжках про благочестя. 

Інших святих того часу, св. Станіслава, що помер 15 серпня 1568 р. в новіціаті та блаженного Ігнатія де Асеведо, вбитого разом з тридцятьма дев’ятьма товаришами 15 липня 1570 р., слід згадати, віддаючи данину впливові, який мав на новіціати приклад їхнього життя: мужнє благородство, уповання і радість, синівське віддання Марії, ангельська чистота і устремління до небесних благ, мученицька смерть. Героїчна відданість покликанню і ревність в освяченні короткого шляху Станіслава; думка про вищу жертву любові, яку людина передбачає, про яку молить Бога, до якої ревно йде і яка дає їй мужність у повсякденних ділах – ось важливі елементи духовного життя багатьох єзуїтів.