9. Впертий аскетизм  

 

Інша риса внутрішнього життя нашого святого: небуденні влиті дари до самої смерті співіснували в ньому з аскетикою, яку багато хто буде вважати потрібною лише початківцям. 

По-перше, застосування різних іспитів совісті аж до кінця життя. Ми вже чули свідчення Лайнеза в 1547 р. про те, що він турботливо порівнював «тиждень з тижнем, місяць з місяцем, день з днем, бажаючи кожного дня йти вперед». Рібаденейра уточнює: «Він завжди притримувався звички досліджувати свою совість кожну годину і дуже уважно питати себе, як пройшла ця година. Якщо ж через годину він згадував про більш важливу справу, то відкладав іспит совісті, але в першу вільну хвилину або наступної години згадував цю відстрочку». Потім приводиться наступне: ні з того, ні з сього святий питає у першого зустрічного отця, скільки разів він сьогодні зробив іспит совісті, коли той відповів, що сім, то відповідає: «Так мало?» – хоч день щойно почався. Гонзальвез да Камара підтверджує, що на протязі останніх років свого життя кожну годину дня і ночі, коли не спав, Ігнатій робив іспит совісті.

І цей іспит був не просто поглядом на те, як досконало чи недосконало він виконував свої справи, але також смиренним пошуком прогріхів, у які він впадав. Про цей свідчить Рібаданейра в замітці за 1554 р. Ігнатій настільки боявся навіть тіні гріха, що часто з великою турботою аналізував, чи не допустився якогось прогрішення в справах, де, здавалось би, не було і сліду провини: в спонтанній думці, в легкому потаканні волі чи інших дрібних деталях, в яких ми нічого не знайдемо навіть при мікроскопічному дослідженні. «Я взнав від нього самого, що якось він покликав свого духівника, щоб висповідатись з одного прогріху: що він відкрив трьом отцям ваду якогось отця, у той час для того, щоб спасти цього отця, вистарчило би сказати лише двом, а, між іншим, його вади вже були відомі цьому третьому отцеві, і ця розмова не могла погіршити його думку про цю людину». 

Якими були прогріхи, які Ігнатій так суворо витравлював, і які почуття у нього виникали, на деяких прикладах показує «Щоденник» за 1544 рік. 12 лютого читаємо заголовок: «Тим Особам, Які приховувались», і в перекресленому пасажі святий пише, що, віддаючи подяку Божественним Особам за отримані просвічення, він перервав молитву, щоби припинити шум в сусідній кімнаті; наступного дня, 13, він усвідомлює, що «сильно провинився, залишивши вчора Божественні Особи під час благодарення». Він також служить месу не Трійці, як збирався, а Пресвятій Діві, аби, взявши заступниками Її і Її Сина, вимолити прощення за цю провину. Наступні дні просякнуті живим відчуттям цієї вини разом з упованням на поновне отримання втраченого. 18 лютого він відчуває порив нетерпіння, тому що Бог зволікає дати йому підтвердження його рішення, про яке він просить, «а також, – каже він, – обурення на Пресвяту Трійцю». Наступного дня він відчуває свою провину, але слід відмітити, що це глибоке відчуття тяжкості дрібної провини проти Божественної Величі не заважає йому відчувати «глибоке, гаряче, світле, солодке благоговіння». 24 лютого він відчуває, що підтвердження, про яке просив, передано йому через Ісуса, і просить Його отримати для нього прощення, «примирення з трьома Божественними Особами». Його нетерпіння закінчилось, і він молиться тільки про узгодження своєї волі з волею Пресвятої Трійці тим шляхом, який Ісус для нього вибере». 2 березня Ігнатія знову тривожить шум довкола, і він відчуває спокусу не служити месу. 12 березня він відчуває подібні спокуси, знову, як здається, спричинені шумом і описані більш детально: «… він почувався повністю безпомічним, не міг знайти втіхи в жодному з Посередників, як і в Божественних Особах, але був настільки далекий і відлучений від цього, так, ніби ніколи не відчував нічого такого і ніколи не відчую знову. Навпаки, до голови приходили думки то проти Ісуса, то проти Іншого, і перемагали різні помисли: то втекти з дому і зняти кімнату, щоб не чути шуму, то нічого не їсти…». Потім, з почуттям полум’яної відданості Божій волі, «сутінки почали… поволі розходитись», потекли, все збільшуючись, сльози, і відбулось Божественне «навідання» з отриманням повної ясності. 

Немає необхідності підкреслювати цікавість Ігнатія до тих труднощів і спокуси настільки буденні, що породжувались легеньким ослабленням волі на фоні небувалих дарів, які рясно отримує святий: деякі тексти, я гадаю, можуть нам дати краще розуміння тих хаотичних схильностей і невеликих проявів слабкості, від яких навіть найбільші святі, як нам відомо з богослов’я, ніколи не звільняються повністю. Але ці приклади дозволяють нам краще розуміти сенс і мотиви таких частих іспитів совісті, які робив Ігнатій. 

Іспит совісті тісно поєднаний з рисою, яку часто відмічають свідки: «У всіх його зовнішніх учинках відчуваються попередні роздуми». 21 лютого 1555 р. він говорить Гонзальвезу да Камарі, що «він ніколи ні за що не береться відразу, навіть якщо для цього є всі причини, не звернувшись спочатку до Бога», що нагадує міністрові звичну фразу настоятеля, коли, після наради, він збирався помолитись, перш ніж прийняти рішення. 

Це застосування усіх здібностей людського розуму разом зі звертанням до Бога зустрічається у сорокаденних роздумах, які складають першу частину щоденника за 1544 р. Ми бачили, як наполегливо він просив Бога відкрити йому Свою волю за посередництвом внутрішніх порухів благодаті. Але, як би він не очікував отримати повну ясність зверху, як би ясно не усвідомлював незвичайну дію Бога в своїй душі, він, водночас, не нехтує тим, що у Вправах (177) називає «Третім часом» доброго вибору, продовженим дослідженням доказів за і проти згідно з принципами віри: 8 лютого він присвячує півтори години вранці і стільки ж увечері проходженню по виборах, щоби переглянути і знову зважити всі докази, які збереглися, записані його рукою на двох картках. 16 лютого після меси він знову присвячує одну годину тій самій справі, а вночі знову витягує «папери». 

З тими самими звичками, без сумніву, поєднані сумлінні записи отриманих просвічень і благодатей, особливо чудний перелік сліз у 1544 р., пролитих до меси, на ній і після неї. Тим самим, наприкінці життя Ігнатія ми знаходимо рису, цілком справедливо відмічену як один з важливих факторів його навернення, цю дивну силу роздумування про себе самого, внутрішній контроль, який, за винятком кризи в Манресі, ніколи не мав нічого спільного з докорами сумління або з обмеженим, егоїстичним самокопанням. 

Плодом такого суворого внутрішнього аскетизму стало його повне володіння своїми пристрастями, сила і постійність в діях, яке охоче згадують усі свідки і яке їх чарувало. Слово «чарування» знову виходить з-під пера Гонзальвеза, коли він бачить, як ця людина при бажанні стає настільки грізною, що такі люди, як Лайнез, тремтять перед ним як маленькі, але, як тільки двері зачиняються, він знову повністю спокійний, ніби нічого не сталось і не було. Те саме чарування він відчуває, бачачи, як Ігнатій непереможно реалізує зріло складені плани всупереч усім бурям, труднощам і перешкодам. І разом з цією силою в ньому було тепло, глибина, ніжність почуттів до тих, кого він вводив у тремтіння, так, що пізніше, в їхніх споминах, на гадку їм передовсім спадала любов, яку він вмів їм навіяти, любов, яка далеко на Сході заставляла Ксаверія плакати над його листами.