5. Вершина  

 

В житті нашого святого дуже важливим був період з 1540 по 1556 р.; по суті, він знаменує повну зрілість святого, вершину його сходження до Бога, повне усвідомлення своєї місії засновника і виконання цієї місії. Все попереднє було лише початком і приготуванням. 

Повна зрілість: це час, коли божій благодаті залишається лише добавити останні штрихи до благодатного лику, який вона терпеливо і владно творила двадцять років. Тому що ніхто не вважатиме, що внутрішнє життя Ігнатія вже с самого початку, з часів Манреси, володіло повнотою і глибиною, яка буде їй притаманна в римські роки. В 1547 р. Лайнез говорить, що він «так піклується своїм сумлінням, що кожний день порівнює тиждень з тижнем, місяць з місяцем, день з днем, шукаючи поступу». Важко припустити, що у внутрішньому житті душі, настільки вірної і ревної в устремлінні краще служити Богові, проходив якийсь розвиток, інший від постійного примноження заслуг. 

Одне твердження святого здатне – я знаю – викликати сумніви. Ми бачили, що в своїх визнаннях Гонзальвесу да Камарі він завершує розповідь про велике прозріння на березі Кардонеру в Манресі твердженням: навіть зібравши докупи всі благодаті, отримані з тих пір, «він не отримав стільки, скільки тоді за один раз». Чи це означає, що дар Кардонеру є кульмінаційним пунктом внутрішнього життя Ігнатія? Це видається малоймовірним, а точний зміст сказаного напевно такий: ніколи в житті святий не переживав духовного збагачення, подібного з цим; ніколи його розум не отримував стільки світла і такого благодатного пізнання. Але це не виключає подальший ріст після цього унікального й багатого містичного досвіду. Наступні благодаті вже не переносили його миттєво в інший світ, не відкривали перед ним неочікувані горизонти, як в Манресі, а допомагали глибше проникати в таїни, якими він жив, сильніше з’єднуючи його з трьома божественними Особами, що заволоділи його душею. 

Крім того, святий і сам підтверджує подібне тлумачення: згідно з його розповідями Лайнезу і Рібаденейрі, «те, що він отримав в Манресі, було малим в порівнянні з тим, що отримував тепер», «тоді були лише початки і вправи послушника, а тепер було зовсім інше відчуття благодатей в його душі; все попереднє було лише ескізом і вступом». В іншому місці Рібаденейра повідомляє зі слів Крістобаля де Мадрида і Лайнеза, що «коли його запитали в 1554 чи 1555 р.: коли в нього було найбільше божественних видінь, то він відповів, що спочатку, але чим далі йшов, тим більше було ясності, твердості і постійності в божественних речах». 

Насамкінець, закінчуючи свої визнання Гонзальвезу да Камарі, Ігнатій повертається до загальної картини свого життя: «Він також говорив, що наніс багато образ нашому Господу після того, як почав Йому служити, але ніколи не потакав смертельному гріхові; напроти, завжди зростав у благоговінні, тобто в здатності зустрітись з Богом, при чому тепер – більше, ніж будь-коли в своєму житті. І кожного разу, в будь-який час, коли він хотів зустрітись з Богом, він з Ним зустрічався. І сьогодні його часто навідують видіння, особливо такі, про які сказано вище, під час яких він бачить Христа як Сонце. З ним це часто траплялось, коли він йшов, розмовляючи про важливі речі, і такі видіння він розцінював як підтвердження своєї слушності. Коли він служив Месу, його також навідували видіння…». Важко витлумачити цей текст, де зважено кожне слово, інакше, ніж погляд на внутрішнє життя тепер, в 1555 р., як на вершину його сходження до Бога в цьому житті. 

Повна зрілість і повне усвідомлення своєї місії засновника. Здається, що неправильно витлумачене да Камарою визнання Ігнатія лежить в основі тверджень істориків, які переконують нас, ніби ще в Манресі, одночасно з великими роздумами Вправ «Про Небесного Царя» і «Про два стяги», Ігнатій повністю придумав план майбутнього Товариства, якому випаде народитись через двадцять років. І свідчення самого Ігнатія в автобіографії, і свідчення Полянко та інших очевидців перших років Товариства, і передовсім сукупність недавно опублікованих документів наради 1539 р. і підготування «Положень» і Конституцій показують, що «в момент їхньої зустрічі в Римі весною 1538 р. ніхто з інігістів ще не думав про створення нового Ордену». І лише тепер маленька група товаришів, маленьке «Товариство» задається питанням про заснування нового Ордену, нового товариства «реформованих священиків» (уставних кліриків), подібного тим, що були засновані св. Гаетаном і св. Антонієм Заккарія і затверджені Святим престолом в 1524 і 1533 рр. З затвердженням «Положень» Павлом ІІІ в 1540 р., з обранням Ігнатія на пост генерала і першими урочистими обітами в храмі св. Павла «за мурами» 22 квітня 1541 р. всі важливі риси нової чернечої родини були вже визначені. Була визначена і роль святого на наступні п’ятнадцять років, роль, яка змінить зовнішні обставини його життя, повністю відданого тепер новій місії засновника і організатора. Яке тепер його внутрішнє життя – життя засновника, повністю свідомого своєї місії? 

Якими би важливими не були попередні періоди його життя, саме ці п’ятнадцять років стануть вирішальними для духовності Товариства; саме духовний досвід цих років відіграє вирішальну роль у формуванні відмінних особливостей єзуїтської духовності. Про ці особисті пережиття Ігнатія ми знаємо в основному з двох джерел: це слова його друзів про те, що вони бачили в ньому в ті часи або про що довідувались із його визнань, і те, що він сам писав в духовному щоденнику від 2 лютого 1544 р. по 27 лютого 1545 р. Ця частина духовного щоденника чудовим способом уникнула знищення і була повністю опублікована в першому томі критичного видання Конституцій. 

Цей фрагмент щоденника складається з двох зошитів, з 12 і 13 листків, повністю списаних рукою св. Ігнатія, які зараз зберігаються в Архіві Товариства разом зі старовинним італійський перекладом в красивій оправі XVIII ст. Перший зошит охоплює період з 12 лютого по 12 березня. Він містить доволі довгі замітки за ті сорок днів, коли святий перед Божим ликом вирішував, чи варто Товариству відмовитись від усяких доходів, навіть на утримання церков. Другий зошит охоплює період з 13 березня по 27 лютого наступного року. Вже на початку замітки коротші, а, починаючи з травня, зводяться до кількох слів, записаних повністю або з допомогою алгебраїчних символів, які з’являються другого дня. Цікаво, що в Національній бібліотеці Мадриду є окремий листок, також власноручно написаний Ігнатієм, куди святий переписав частину власник заміток зі щоденника за 18-27 лютого, а саме ті місця, які він обвів чорнилом в першому зошиті. Цей листок помічений цифрою 2 і обривається на середині фрази, він представляв собою частину цілого, яка охоплювала три картки. Вони були, як видається, написані Ігнатієм для того, щоб завжди мати під рукою важливі витяги записів щоденника. Це характерна риса, яка показує, наскільки велике значення для його особистого життя мали ці замітки, написані для нього самого. 

З розповідей очевидців останнього періоду життя Ігнатія на перше місце, з цікавої для нас точки зору, слід поставити дві серії заміток Рібаденейри і «Меморіал» Гонзальвеза да Камари, який був міністром Ігнатія в римському домі професів з вересня 1554 по жовтень 1555 р. і потім бачив його постійно: з дня на день він записував у записній книжці отримані розпорядження, зроблені спостереження, почуті слова. Пізніше, в Еворі в 1573 р., він проілюструє цю записну книжку цікавими поясненнями, які вже не представляють для нас такої цінності, як його щоденні замітки: останні, по суті, представляють собою безпосереднє відображення духовного життя Ігнатія через десять років після записів щоденника, незадовго до його смерті 31 липня 1556 р. 

Яке уявлення дають нам всі ці документи про духовне життя Ігнатія, що досягнуло своєї повноти?