5. Богослов’я надії  

 

Як неможливо говорити про Бальтазара без Адріанни фон Шпаєр, так не можна не згадати про його витривале проголошування надії на загальне спасіння. Це є найістотнішою, з точки зору кожної людини, богословською проблемою, близькою кожній людині. Під кінець життя Бальтазара цю проблему широко і емоційно дискутували. Його звинувачували в проголошенні апокатастази у розумінні необхідного повернення усього до Бога без огляду на людську свободу. Звинувачення були безпідставними. Він сам намагався послідовно продумати сотеріологічну догму, що й робив при кожній нагоді. 

Наука Бальтазар про спасіння говорить про заміну Ісуса, який взяв на себе гріх усього людства. Центральним місцем спасіння є факт хреста. Залишення Ісуса Богом, яке відбувається в любовному послуху щодо Отця, якісно охоплює кожне можливе пекло. У безчасовості Ісусового залишення на хресті вміщений пекельний досвід самотності грішників, яка є синонімом пекельних мук. Ісус долає самотність силою свого досвіду. Завдяки цьому пекло стає порожнім місцем. Така надія була закорінена в самому центрі спасіння, в жахливості безнадії хреста. Ісус зійшов на саме дно, до кінця прірви, досягаючи кожного людського «ні» щодо Бога. Смерть і воскресіння Христа усунули назавжди жало смерті і водночас розвалили зсередини старозавітну, симетричну науку про суд, заслуги, нагороди, провину і покарання. 

Подія спасіння охопила всіх і все – до і після Христа. Вже сама можливість осудження когось ставить під знак питання сенс діла створіння і ефективність спасіння. Якщо визнати передбачувані наслідки Остаточного Суду, то треба також говорити про (можливу) трагедію самого Бога. Чи страждання осуджених можуть – як кажуть деякі – не торкатися Бога? Він ніколи не відмовляється від обдарування кожної людини вічною радістю, а своєю любов’ю буде показувати це навіть «найгіршій людині» з такою ефективністю, що вона не зможе від неї відвернутися. Все життя людини буде складати матерію для дефінітивного суду, і Суддя буде шукати будь-що, що є навіть найменшим відблиском Його любові. Місія Сина сповниться тоді, коли всі без винятку повернуться до Отця. 

Очевидно, що Бог не хоче доповнити своє діло без участі віруючих. Без участі людської волі спасіння не було гідним ні Бога, ні людини. Не могло би бути джерелом вічного щастя. Очевидно, що людина може зачинитись у гріху, відвернутись від Бога і не хотіти допомоги. Чи Бог може згодитись на такий фінал, на існування залюдненого пекла і на очевидну поразку Його плану спасіння? У перспективі послідовно здійснюваної сотеріології Бальтазар виражає надію на спасіння усіх – без претензій формулювання догми. Говорить голосно, що богослов’я не може ставити границь Божому милосердю. Відважно говорить про надію в Отцю і Духові, які вірять, що місія Сина буде успішною. Він хоче ділитись цією надією. Для Бальтазара це не теоретичні роздуми, але особисті: «Біда мені, якщо буду бачити, як інші, які не мали стільки щастя як я, будуть тонути в пеклі». Він має надію спочатку для ближнього, а потім вже для себе: «Мушу для кожного брата мати таку велику надію, що в кожній потенційній дилемі, чи я, чи він повинен увійти до Божого Царства, разом з Павлом (пор. Рим 9, 3) дам йому першість».