3. Церква  

 

У Церкві Бальтазар бачить два виміри: допасхальний і післяпасхальний, які поєднує смерть Ісуса, яка виражає жертву і водночас вказує на неї як на суттєвий вимір екзистенції самої Церкви. За цими вимірами в Церкві ми розрізняємо об’єктивно-інституціональний і суб’єктивно-екзистенціальний елементи. Перший – Традиція, Святе Письмо, Таїнства, уряд, церковне право і літургія, другий – молитва, покута, духовне розпізнавання і свідчення життя. Але суб’єктивність важко відділити від об’єктивності. 

Бальтазар виражав свої погляди більш, ніж рішуче, і метафори типу «нищити бастіони» гриміли як воєнний клич. «Молоді в гніві» з Форвьєр захоплювались Атласним черевичком Клоделя, який з поетичною інтуїцією намагався викинути з Церкви «захристійну тухлість» XIX ст. «Одне було певне для нас (…) від початку: треба знищити штучні мури страху, які Церква збудувала довкола себе, відмежовуючись від світу, визволити Церкву з неї самої, завдяки чому вона зможе повністю посвятитись своїй місії щодо цілого і неподільного світу. Метою приходу Ісуса є спасіння світу, відкриття усьому світові дороги до Отця: Церква є тільки засобом, промінням, яке від Бога-людини проникає увесь простір проповідуванням, прикладом і наслідуванням». 

Якщо взяти під увагу, що це писалось більш ніж тридцять років до Собору, то треба визнати в цих молодих богословів надзвичайне відчуття еклезіологічного напрямку. Натхненням для нового способу мислення про Церкву було перевірене патристичне богослов’я. Коли в 1938 р. з’явився Католицизм де Любака, Бальтазар відчув перший перелом у розумінні Церкви і її католицькості як католицизм повноти. Ця книжка стала стандартною – сучасною мовою «культовою» – публікацією молодого покоління богословів. Бальтазар переклав її німецькою мовою у 1943 р., написавши передмову. 

Церква в Новому Завіті повинна бути відчиненою на всіх і на цілий світ, трансцендуючи свою видиму форму до есхатологічної повноти. Вже грецькі отці бачили в Церкві таїнство спасенного космосу. Церква не є сама для себе, але послана до світу. Світ має право на Церкву, яка, «послана до світу, зобов’язана знайти таку духовну мову, яка для сучасності буде зрозумілою. Церква повинна вести діалог з поглядами кожної епохи». Діалог з епохами, в яких Церква живе, потребує постійного внутрішнього очищення і зміцнення. 

Євангеліє від самого початку показує Ісуса серед інших людей. Спочатку це родина, потім коло учнів. Христа завжди супроводжують люди. Особливо Євхаристія, яку встановив перед своїми Страстями, творячи (антиципуючи) тим самим глибоку і внутрішню спільноту долі Страждаючого на хресті і Церкви, яка Його зрікається. Першою, яка пішла найдосконаліше дорогою послуху, була Марія, послідовно реалізуючи поставу: «Нехай буде мені згідно з словом твоїм» (Лк 1, 38). Оскільки послух Христа був вираженням його досконалої любові до Отця і до людей, то християнське «наслідування у вірі» знаходить свій остаточний сенс тільки в любові. Поляризація Лютером двох поняттєвих сфер (виправдання через віру проти діл любові) була – як вважав Бальтазар – великою помилкою. Подолання в духові Євангелія деформованого індивідуалізму спасіння – як протестантського (віра), так і католицького (заслуги), повинно вже давно здійснитись. 

Християнська плідність віри і любові є наслідком зішестя Бога в тіло і доказом тілесності любові. Діла милосердя щодо тіла будуть предметом Останнього Суду, а уряди і харизми є дарованими Церкві втіленнями віри й любові; вони є насінням Бога (пор. 1 Ів. 3, 9). «Плідність великих християнських місій походить з благодаті Христа, а її другою мірою є готовність до віри й страждання, якими покликаний відповідає на цю благодать». Особовий принцип християнства спирається передовсім на особі Христа, продовженням якого є Церква (тіло, обручниця, повнота). Потім з’являються Дванадцятеро, які так глибоко лежать в основі Церкви, що навіть Небесний Єрусалим буде мати структуру Дванадцятьох. Кожний з Дванадцятьох має своє індивідуальне покликання, як і великі постаті Церкви. І вже потім за ними стоять тисячі. Церква не є інституцією, яку можливо зрозуміти через соціологічну редукцію. Вона не є колективом, а неповторною корпорацією індивідів, що перебувають у безпосередній реляції з Христом, і вони не тільки зібрані, але й послані чи розпорошені по всьому світі. 

Кінець земної долі Ісуса, який «повернувся» на небо, став початком несподіваної місії Святого Духа. Він зачиняє в собі об’явлення Отця в Синові, підносячи його до вічності і зберігаючи, а через своє зішестя на Церкву і світ у внутрішній безконечності чинить безконечну інтерпретацію. Дух є найглибшою інтимністю Церкви, і водночас понад церковними інституціями спрямований до світу, який є властивим об’єктом спасительного діла Бога в Христі. Дух вимагає сліпого послуху місії, що відчиняє шляхи, яких сам розум не здатний знайти. «Дух правди, який провадить до цілої правди» (Ів 16, 13), відкриває правду про діло Христа, про страхіття пережитої ним темряви. Першим результатом дії Духа є вразливість на гріх, необхідна вразливість на хрест і благодать. Християнин увесь час потребує досвіду «бути проклятим» (пор. Мт 5, 11), аби наслідувати «проклятого на хресті» (Гал 3, 13). Радикалізм, до якого покликані всі християни, є блискучою ниткою богослов’я Бальтазара. «Дух, даний Церкві, є Духом освячення і місії. Кожний, хто зараховує себе до Церкви Христа, мусить своїм індивідуальним способом бути святим і свідком». Дух дає учням здатність розпізнати славу Воскреслого, що в Церкві реалізується спасительна сила Христа, передовсім у Таїнствах, і що покликання і місії в рамках Церкви зводяться до місії самого Христа, який послушний Духові. 

Дух Церкви Христа є передовсім Духом Святості і місії. Коли Бальтазар пише про святих, то його цікавить їхня місія, а не психологія. Остерігає також перед небезпекою однобічного акцентування «незвичайних особистостей» святих і містиків, ставлячи на першому плані еклезіальний вимір їхньої місії. 

Церква, переповнена Христом, повинна освітлювати своєю повнотою світ, притягуючи до себе усю правду, красу і свободу. В Новому Завіті саме Церква реалізує суть ізраїльської Синагоги, яка повинна була бути людом обітниці, народом для всіх. 

Взаємопроникнення Космосу і Церкви – це фундаментальний досвід католицьких поетів, таких як Поль Клодель, Джорж Бернанос чи Райнхольд Шнайдер. Бальтазар вважав, що в них можна знайти більше оригінальності у просторі вільної думки, ніж у багатьох богословів. 

Все життя Бальтазара мучило одне питання: яким чином можна належати до світу і одночасно до Бога. Завданням Церкви є подолання дуалізму сакрального і мирського, який є вигідного втечею від завдання – створити Божому царству простір, до чого закликає Нагірна Проповідь. Одночасно він вказує на різницю між шляхами Ізраїля і Церкви. Ізраїль повертається додому з вигнання; Церква виходить з дому до світу і всіх народів. Особливою формою присутності Церкви в світі є світські інституції, про які Бальтазар писав у сорокові роки. Такою інституцією є спільнота св. Іоанна, яка в світі є унаочненням Іоаннового образу шаленої Божої любові. Знаком цього є праця членів спільноти, якою ніхто інший не хоче займатися, а доходи передаються іншим, і то анонімно. 

Нові спільноти Бальтазар бачив як переконуючий знак часу. Їхні завдання спрямовані на цілість, а харизма не може бути поставлена в опозиції до уряду, оскільки між ними немає богословської суперечності. Хоч роль таких рухів очевидна, але існує велика спокуса зачинитись у собі або абсолютизувати свою харизму. Особливо він критикував традиційні течії, більш католицькі ніж сам папа. Виразно було поставлено кілька критичних питань до Opus Dei. Кожне покликання служить цілості, а не власній поставі щодо Бога. Християни, які працюють в мирських професіях, виконуючи компетентно свою працю, пронизують її духом Євангелія, добираючись з ним туди, де «професійні» богослови дістатись не здатні. Фунадаментом життя по євангельським радам – до чого покликані всі віруючі – є сам Ісус, особливо Його необмежена диспозиційність, що об’являється в необмеженому послуху Отцеві. І саме мирянам припадає завдання своїм життям свідчити про спасительну присутність Бога в світі.