3. Спільна місія   

 

Зустріч з Бальтазаром була для Адріанни, як сама визнає, новим народженням. Першою ознакою нового народження була Бальтазарова інтерпретація Отче нашу, яка повернула її до цієї молитви. Бальтазар мав враження, ніби випадково натиснув вмикач, і світло в великій кімнаті засвітилось. Катехизація, приготування конвертитки виявились підтвердженням того, на що Адріанна вже давно чекала. Охрестилась (під умовою) на свято Всіх Святих 1940 р., незабаром отримала Миропомазання. Перехід у католицизм, який став великою сенсацією в Базилеї, так потряс її протестантських товаришів, що вони відвернулися від неї. Лише згодом дружба була відновлена. Бальтазар став її сповідником і духівником. 

Зміна віровизнання означала для Адріанни пожвавлення внутрішнього життя. Отримує нові благодаті й харизми. Спочатку дар молитви, потім видіння святих і Марії, потім дар зцілення і стигмати (червень 1942), які в часі Страсного Тижня були особливим свідченням її участі у внутрішніх страстях Христа. Бальтазар супроводжує Адріанну в її містичному досвіді, який набирає нових вимірів надприродного життя. В чисельних видіннях вона бачить жахи війни і розпочинає суворі покутні діла. Найважчим для неї є досвід дефінітивного осудження. 

У червні 1941 р. в їхніх розмовах з’являється ідея створити спільноту дівчат, які житимуть євангельськими радами і одночасно житимуть у світі звичайним життям. Адріанна «відразу після навернення знала, що спільно зі мною, – пише Бальтазар, – повинна заложити нову спільноту; відчувала внутрішній примус вчинити це, і називала спільноту «дитиною». На молитві відкрила, що діяльність спільноти повинна полягати не в активності, а в поглибленій участі в Страстях Христа. Те, що сьогодні здається нормальним, в тамті часи було піонерськими пошуками. Апостольська Конституція Provida Mater Пія XII була оголошена щойно в 1947 році. Вона дала церковно-правову можливість створення інститутів мирян. Сама ідея не була новою для Бальтазара. У 1941 р. він заснував Студентську Формаційну Спільноту, і Академічний Союз Студентів у 1947 р., духівником якого був до 1979 р. Бальтазар кожного року вів реколекції для студентів, які супроводжувались довгими розмовами про вибір життєвого шляху. На протязі багатьох років «посилав» студентів, які прагнули жити євангельськими радами, до різних чернечих конгрегацій, переважно до єзуїтів. Тоді говорили про своєрідну епідемію. Пізніше Бальтазар усвідомить, що він також буде брати участь у створенні нової спільноти. День 8 грудня 1943 р. можна назвати формальним народженням Спільноти св. Іоанна, а в серпні 1944 р. відбулись фундаційні реколекції. Завдяки дружньому ставленню одного пароха і багатьох друзів був приготований будинок, в якому в жовтні поселились три перші дівчини. Ще перед тим, в травні 1944 р. Адріанна почала диктувати коментар до Євангелія від св. Іоанна, відкриваючи своє глибоке приєднання до пасхальної таїни Ісуса. 

Бальтазар був повністю переконаний в істинності видінь Адріанни і завдань, які стосувались також і його. В його текстах ми не знайдемо і сліду найменшого сумніву щодо її досвіду і місії, а тим самим щодо єдності їхньої справи. «Я мав багато доказів істинності цієї місії і такої, а не інакшої інтерпретації». Але не всі з цим погоджувались. Прикрощі прийшли спочатку від співбратів, особливо від настоятеля дому, який, як визнає Бальтазар, «плітками, які розносив по місту, нашкодив мені більше, ніж усі інші». На нього донесли до єпископа Базилеї. 22 квітня 1947 р. він перший раз розмовляв з генералом єзуїтів про можливість включити їхню з Адріанною справу в місію Ордену. Друга розмова відбулась у листопаді. В результаті Бальтазарові заборонили відвідувати дім Адріанни. Отець Рондет, єзуїт з Ліону, якому доручили дослідити справу, не визнав надприродного походження їхньої місії. Тоді Бальтазар поїхав на особисті реколекції, щоб таким способом прийняти відповідне рішення. «Коли виявилось, що немає можливості реалізувати місію нової спільноти в границях Товариства Ісуса», тоді він пішов на найбільшу жертву: виступив з Ордену Єзуїтів. Це сталося 11 лютого 1950 року. «Орден був моєю батьківщиною. Думка, що в житті більше, ніж один раз, треба буде «залишити все», також і Орден, аби піти за Господом, ніколи не приходила мені до голови і впала як грім з ясного неба». 

Оскільки місцевий єпископ не хотів бачити в себе екс-єзуїта, він залишив Базилею. Затримався у Цюриху, і зрідка відвідував Базилею. На життя заробляв статтями і лекціями, але увесь час надіявся, що його разом зі спільнотою св. Іоанна приймуть до Ордену Єзуїтів. У 1956 р. Крістіан Камінада, єпископ Хур, прийняв його до своєї дієцезії, завдяки чому він міг повернутися до Базилеї. Оселився в родичів. Жодне видавництво не хотіло з ним співпрацювати у виданні книжок Адріанни фон Шпаєр. Необхідно було створити своє видавництво. З допомогою товариша, Йосифа Фрефеля, заложив видавництво св. Іоанна, в якому видавав не тільки твори Адріанни і свої, але також низку публікацій згідно з ясною політикою видавництва, аби «в мороці сучасного часу ясно зазначити світло католицької перспективи, у бормотанні поглядів ясно виразити католицьку правду». З’явились цілі видавничі серії. Серія «Учителі Християнства» була присвячена Отцям Церкви і містикам; Бальтазар писав пояснення, і багато текстів переклав сам. Серія «Християнин сьогодні» – це роздуми над сучасними проблемами в світлі віри. Дописувачами були найталановитіші богослови XX ст.: кардинал Сухард, Еріх Пшивара, Бернанос, де Любак, К. Ранер, Г. Ранер, Юнгманн і очевидно, що Бальтазар. Серія «Критерії» порушувала полемічні питання. Серія «Горизонти» презентувала цілісно опрацьовані вибрані питання, призначені для вужчого грона фахівців. Серія «Sigillum» повинна була показати взаємну, збагачуючу залежність між святістю і богослов’ям. Були також серії «Adoratio», «Молитва сьогодні», «Lectio Spiritualis», «Новий Шлях», «Theologia Romanica». Третя частина праць, написаних Бальтазаром, – це переклади. Нас не дивує визнання: «Моє видавництво, яке забирає багато часу, важливіше для мене, ніж закінчення усіх моїх праць: воно презентує концентрат того, що я розумію під поняттям сучасної католицької духовності (в богослов’ї, філософії, літературі)». 

Але людські сили були вичерпані. Літом 1958 р. з’явилися прояви паралічу; внаслідок чого йому важко було писати й ходити. Але це мало послабило його активність. 

Проголошення папою Іоанном XXIII Вселенського Собору було зіркою надії для Церкви XX ст. Бальтазар торкався проблем Собору в інтерв’ю, лекціях і радіопередачах. Але на Собор його не запросили. Він розпочав трилогію, яка принесе йому найбільшу богословську славу і публічне визнання. У 1965 р. отримав Золотий Хрест Гори Атос, а університети в Едінбургу, Монастижі і Фрайбургу надали йому титул почесного доктора. Він став членом-кореспондентом Британської Академії, членом Французької Академії, осінню 1977 р. в США відбувся перший симпозіум про його творчість. Дискусії щодо його богослов’я призводили до того, що одні називали його консерватистом, інші – непередбачуваним прогресистом. Але він не звертав на це увагу і до кінця життя був тонким полемістом. 

Бальтазар не приховував, що Адріанна і її містичний досвід, який він назвав експериментальною догматикою, було точкою відліку для більшості його публікацій після 1940 року. Пояснюючи проблему їхньої взаємної залежності, Бальтазар вказує на два джерела: спершу це була вільна ініціатива Адріанни, а пізніше – завдання Бальтазара перекласти її досвід на зрозумілу, «прецизійно еклезіальну» мову, яка в дусі послуху повинна була служити Церкві. «У загальному балансі від сторони богослов’я я отримав від неї більше, ніж вона від мене, хоч конкретні пропорції важко окреслити». Бальтазар передбачає і таку ситуацію: «Якщо хтось, читаючи Адріанну, ствердить: це чистий Ганс Урс, то часом може бути правий». 

Але богословські інспірації не були єдиною цариною їхньої співпраці. «Найважливішою була допомога Адріанни під час реколекцій, передовсім для студентів і молоді. Вона ніколи не занедбувала готуватись до них молитвою і покутою. Дзвонила до мене давала конкретні вказівки щодо конкретних учасників реколекцій». У 1945 р. Адріанна, під впливом видіння, переконує Бальтазара видавати новий журнал й шукати співпрацівників. Коли в 1973 р. народилось Communio, то Бальтазар вважав це сповненням волі неба. 

З плином часу Адріанна терпіла все більше, а з другої половини п’ятдесятих років була такою слабкою, що її життя видавалось чудом. У 1964 р. майже осліпла, усі дні перебувала в своїй кімнаті, молилась, в’язала і провадила обмежену кореспонденцію. Останні місяці життя, проведені в ліжку в великих муках, перенесла з великим спокоєм. Померла 17 вересня 1967 р., в день св. Гільдегарди, з якою мала спільне вподобання до медицини. На її гробі поставили символ Пресвятої Трійці, яка була центром її життя й богослов’я. По її смерті Бальтазар докладав усіх зусиль, щоб визнали її місію в Церкві. «Тепер, по її смерті, її праця видається набагато важливішою, ніж моя, а видання її доробку пріоритетніше від видання моїх праць». У 1985 р. він організовує в Римі, з участю Іоанна Павла ІІ, симпозіум на тему Адріанни фон Шпаєр і її еклезіальної місії. Раніше, у 1984 р. папа вручив йому Міжнародну Нагороду ім. Павла VI за інтегральність богословських праць. 28 травня 1988 р. він мав отримати кардинальську мантію, але помер 26 травня. 

На його похороні кардинал Рацінгер сказав: «Просімо Господа, щоб дозволив нам зберегти живим і нести далі велике свідчення Свого слуги. Просімо, щоб винагородив йому те, що він зробив і витерпів у послуху віри і в покорі своєї довірливої любові».