ДУХОВНІСТЬ - V. БОРОТЬБА, ПИЛЬНІСТЬ І РОЗПІЗНАВАННЯ

158. Християнське життя – це постійна боротьба. Для боротьби зі спокусами диявола і проголошення Євангелія потрібні сила й відвага. Ця боротьба дуже красива, бо дає нам можливість святкувати кожну перемогу Господа в нашому житті.

159. Йдеться не лише про боротьбу зі світом і секулярною ментальністю, яка нас обдурює, затуманює й чинить літеплими – без заангажування й радості. І не лише про боротьбу зі своєю слабкістю та схильностями (кожний має свої: лінивство, пожадливість, заздрість, ревність тощо). Це ще й постійна боротьба з дияволом – князем зла. Сам Ісус святкує наші перемоги. Він радів із успіхів учнів у проголошенні Євангелія, коли вони долали Злого, і святкував: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10, 18).

160. Не ви́знаємо існування диявола, якщо не прикладемо зусилля, щоб дивитися на життя не тільки в емпіричному вимірі, але й у надприродному. Але переконання, що ця зла сила перебуває серед нас, дає нам можливість зрозуміти, чому часом зло має таку нищівну силу. Правда, що біблійні автори володіли обмеженим запасом понять для вираження деяких реалій, і що в часи Ісуса могли, до прикладу, плутати епілепсію з диявольським опануванням. Але через це не можна дуже спрощувати дійсність, говорячи, що у всіх випадках, описаних у Євангеліях, були психічні хвороби, і, в остаточному розрахунку, диявол не існує і не діє. Він присутній на першій сторінці Святого Письма, яке закінчується перемогою Бога над дияволом [1]. По суті, коли Ісус залишив нам Господню Молитву, то хотів, щоб ми врешті-решт просили Отця визволити нас від Злого. Вжитий там вираз стосується не абстрактного зла, а в буквальному перекладі звучить «Злий». Означає особове буття, яке нас переслідує. Ісус учив, щоб ми щодня просили про це визволення, аби його сила нас не опанувала.

161. Отож, це не можна вважати міфом, уявленням, символом, фігурою чи ідеєю [2]. Цей обман спокушає нас опустити руки, втратити чуйність і стати вразливішими. Дияволу не потрібно нас опановувати. Він отруює нас ненавистю, сумом, заздрістю, вадами. І тому, коли ми послаблюємо захист, він використовує це для того, щоб зруйнувати наше життя, наші родини і наші спільноти, бо «ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт. 5, 8).

162. Боже Слово виразно запрошує нас «дати відсіч хитрощам диявольським» (Еф. 6, 11) і загасити «всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16). Це не романтичні слова, бо наш шлях до святості – це також постійна боротьба. Хто не хоче цього визнати, наражається на поразку або літеплість. Для цієї боротьби ми маємо потужну зброю, яку нам дав Господь: віру, яка виражається молитвою, роздуми над Божим Словом, участь у святій Месі, євхаристичну адорацію, сакраментальне Примирення, діла милосердя, життя у спільноті, місіонерську працю. Якщо не будемо чуйними, то легко піддамося фальшивим обіцянкам зла, бо, як говорив святий отець Брошеро, «яке значення мають обіцянки Люцифера визволити нас і дати нам усі свої добра, якщо вони оманливі й отруйні?» [3]

163. На цій дорозі розвиток добра, духовне дозрівання і зростання в любові – це найкраща противага злу. Не можемо чинити опір, якщо не рушимо з мертвої точки, якщо задовольнятимемося малим, якщо перестанемо мріяти про те, щоб віддати Богові найкраще, що маємо. Але ще гірше піддатися духові поразництва, бо «Хто розпочинає без віри, вже наполовину зазнав поразки і закопав свої таланти. [...] Християнський тріумф завжди є хрестом, але хрестом, який водночас є стягом перемоги, який з войовничою чуйністю піднімають проти нападів зла» [4].

164. Дорога святості – це джерело миру й радості, які нам дає Святий Дух, але ця дорога також вимагає, щоб ми тримали «світла засвічені» (Лк. 12, 35) і були чуйними до: «усякого роду лукавства» (1 Сол. 5, 22). «Чувайте» (Мт. 24, 42; див. Мр. 13, 35). «Не спімо» (1 Сол. 5, 6). Бо хто не відчуває великих гріхів проти Божого Закону, може впасти в якусь стагнацію чи оніміння. Оскільки він не відчуває великих докорів сумління, то не помічає літеплості, яка поступово опановує його духовне життя і призводить до ослаблення і знищення.

165. Духовний занепад гірший від падіння грішника, бо це вигідна й самодостатня сліпота, яка допускає все: обман, наклепи, егоїзм і багато витончених форм зосередження на собі, бо «сатана вдає з себе ангела світла» (2 Кор. 11, 14). Так закінчив свої дні Соломон, в той час як грішник Давид зумів встати після падіння. В одному епізоді Ісус перестерігає нас перед цією оманливою спокусою, яка веде до зіпсуття: згадує про звільнену від диявола особу, яка вважає своє життя чистим, але в кінці її опановують інші сім злих духів (див. Лк. 11, 24-26). Інший біблійний текст подає сильний образ: «Пес повернувся до своєї блювотини» (2 Пт. 2, 22; див. Прип. 26, 11).

166. Як знати, чи щось походить від Святого Духа, духа світу чи духа диявола? Єдиний спосіб – розпізнавання, яке зумовлює не лише добру здатність аналізувати чи здоровий глузд, але й дар, про який потрібно просити. Якщо довірливо просимо про нього в Святого Духа й водночас намагаємося його розвивати в молитві, рефлексії, читанні й добрих порадах, то напевно ця духовна здатність зростатиме в нас.

167. У наші дні здатність розпізнавання особливо необхідна. Бо сучасне життя пропонує великі можливості в діяльності та розвагах, і світ представляє їх усі як цінні та добрі. Всі, а особливо молоді люди, піддаються безустанному zapping [i]. Можна серфувати по двох або трьох моніторах одночасно і відразу брати участь у різних віртуальних подіях. Без мудрості розпізнавання можемо легко стати жертвами миттєвих спонук.

168. Це особливо важливе тоді, коли в нашому житті з’являється новизна, і тоді потрібно розпізнати, чи це нове вино походить від Бога, духа світу чи духа диявола. У інших обставинах навпаки, бо сили зла спокушають нас нічого не змінювати, залишити все так як є, вибрати стагнацію чи рутинність. Тоді перешкоджаємо діяти Святому Духові. Ми вільні свободою, даною нам Ісусом Христом, але Він закликає нас досліджувати те, що діється в нашому нутрі – бажання, неспокої, страхи, очікування, і те, що діється довкола нас – «знаки часу», аби розпізнати стежки повної свободи: «Усе перевіряйте; тримайте те, що добре» (1 Сол. 5, 21).

169. Розпізнавання необхідне не лише у надзвичайні моменти, або коли потрібно вирішити великі проблеми, або коли потрібно прийняти ключове рішення. Це зброя у боротьбі, аби краще наслідувати Господа. Воно нам потрібне завжди, щоб ми були здатними розпізнати час Бога і час Його благодаті, аби не марнували натхнень Господа, аби не відкидали Його запрошення до зростання. Часто це вирішується у малих речах, у тому, що здається несуттєвим, бо великодушність проявляється у малих і щоденних справах [5]. Йдеться про те, щоб не обмежуватися великим, ліпшим і красивішим, й водночас звертати увагу на мале, на щоденне. І тому прошу всіх християн не занедбувати в щоденному діалогу з Господом, який нас любить, щирого «іспиту сумління». Також розпізнавання веде нас до розуміння конкретних засобів, які Господь готує в своєму таїнственному плані любові, аби ми не зупинялися на самих добрих намірах.

170. Правда, що духовне розпізнавання не виключає людську, екзистенціальну, психологічну, соціологічну чи моральну мудрість. Але перевищує їх. Не вистарчить також і мудрих норм Церкви. Завжди пам’ятаймо, що розпізнавання – це благодать. Хоча розпізнавання стосується розуму й розторопності, але їх перевищує, бо йдеться про те, щоб помітити таїну унікального й неповторного плану Бога для кожної людини, який здійснюється серед різноманітних обставин і обмежень. У гру входить не тільки дочасне добро, не задоволення від добрих учинків, не бажання мати чисте сумління. У гру входить сенс мого життя перед Отцем, який мене знає і любить, той справжній сенс мого існування, який ніхто крім Нього не знає краще. Остаточно, розпізнавання веде до самого джерела життя, яке не вмирає, тобто, до пізнання Отця, єдиного справжнього Бога, і до того, кого Він послав: Ісуса Христа (див. Йо. 17, 3). Розпізнавання не вимагає особливих спосібностей і не зарезервоване для найрозумніших і найосвіченіших, бо Отець з радістю об’являється покірним (див. Мт. 11, 25).

171. Хоча Господь промовляє до нас у різноманітний спосіб під час праці, через інших людей і кожної миті, але неможливо обминути мовчання молитви, необхідної для того, щоб краще розуміти цю мову, щоб пояснити справжнє значення натхнень, які, як віримо, отримали, щоб заспокоїти свій неспокій і інтегрувати своє життя в Божому світлі. У такий спосіб народжується новий синтез, який походить із життя, освітленого Святим Духом.

172. Очевидно, що в такій молитві можемо уникати конфронтації зі свободою Святого Духа, який діє так, як хоче. Слід пам’ятати, що молитовне розпізнавання вимагає постави готовності слухання: Господа, інших людей, саму дійсність, яка завжди ставить нові виклики. Тільки той, хто готовий слухати, володіє свободою і може зректися своєї обмеженої або недостатньої думки, своїх звичок, своїх схем сприйняття дійсності. Таким чином він насправді готовий прийняти виклик, який розриває його почуття безпеки, але веде до кращого життя, бо недостатньо, щоб усе йшло добре, щоб усе було спокійно. Бог може пропонувати щось більше, але в своєму вигідному розпорошенні не розпізнаємо цього.

173. Зрозуміло, що така постава слухання зумовлює послух Євангелію як останньому критерію, але також і Вчительському Уряду Церкви, який стереже Євангеліє, намагаючись знайти в скарбниці Церкви те, що найплідніше для спасіння «сьогодні». Йдеться не про застосування норм чи повторення того, що було в минулому, бо ті самі рішення не діють у всіх обставинах, і те, що було корисним в одному контексті, не буде таким у іншому. Духовне розпізнавання звільняє нас від рутинності, для якої немає місця у вічному «сьогодні» Воскреслого. Тільки Дух вміє проникати в найтемніші закамарки дійсності й брати до уваги всі її відтінки, аби новизна Євангелія об’явилася в іншому світлі.

174. Суттєва умова для розвитку розпізнавання – привчати себе до терпеливості Бога і до Його часу, який ніколи не буде нашим часом. Він не посилає вогонь на невірних (див. Лк. 9, 54) і не дозволяє ревним «виполювати кукіль», який росте разом із пшеницею (див. Мт. 13, 29). Також потрібно бути великодушним, бо «більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Розпізнаємо не для того, щоб відкрити те, що ще можемо взяти з цього життя, але щоб зрозуміти, як краще виконувати місію, дану нам під час Хрещення, а це зумовлює поставу готовності аж до повного зречення, щоб віддати все. Так як щастя парадоксальне, то дає нам найкращий досвід тоді, коли приймаємо цю таїнственну логіку, яка не є логікою цього світу, бо, як сказав святий Бонавентура, вказуючи на хрест: «Це наша логіка» [6]. Якщо хтось прийме цю динаміку, то не знеболить своє сумління й великодушно відчиниться на розпізнавання.

175. Коли перед Богом досліджуємо дороги життя, то жодний простір не можна виключати. У всіх аспектах життя можемо постійно зростати й давати Богові щораз більше, навіть у тих, в яких зазнаємо найбільших труднощів. Але потрібно просити Святого Духа, щоб визволив нас і вигнав з нас страх, який забороняє Йому ввійти в деякі аспекти нашого життя. Той, хто вимагає віддати Йому все, також дає все і хоче ввійти в нас не для того, щоб нас скалічити чи ослабити, але щоб наповнити. Це нам показує, що розпізнавання – не глибокий самоаналіз, не егоїстична інтроспекція, а справжній вихід поза свої обмеження до таїни Бога, який допомагає нам жити місією, до якої ми покликані для добра ближніх.

176. Прагну, щоб Марія увінчала ці роздуми, бо вона, як ніхто інший, жила блаженствами Ісуса. Вона сповнювалася радістю в присутності Бога, вона зберігала все в своєму серці, і її душу пробив меч. Марія – свята понад святими, найблаженніша. Марія навчає нас дороги святості й супроводжує нас на ній. Марія не залишає нас у наших падіннях, а піднімає і не осуджує. Розмова з Марією нас втішає, визволяє й освячує. Мати не потребує багато говорити, не потребує, щоб ми прикладали надмірні зусилля, щоб зрозуміти, що з нами діється. Достатньо постійно шептати: «Радуйся, Маріє…»

177. Надіюся, що ці сторінки будуть корисні для того, щоб уся Церква плекала бажання святості. Просімо Святого Духа влити в нас сильне прагнення бути святими на більшу Божу славу, і допомагаймо одне одному в цьому намірі. У такий спосіб розділимо щастя, яке світ не зможе в нас відібрати.

Дано в Римі на площі святого Петра, 19 березня, в свято святого Йосипа, 2018 рік, шостий рік мого Понтифікату.

[1] Див. Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (11 жовтня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською18 жовтня 2013, ст. 12.

[2] Див. Павло VI, Catechesis, (15 листопада 1972): Ecclesia (1972/11), 1605: «Одна з найбільших необхідностей – захист від зла, яке називаємо Дияволом. [...] Зло не є вже лише недоліком, але ефективністю, живою істотою, безтілесною, зіпсутою і тою, яка псує.

Страшна дійсність. Таємнича і лякаюча. Хто заперечує її існування або робить із неї самодостатню ідею, яка не має, як кожне інше створіння, свого початку в Богові, або вважає її псевдо-дійсністю, персоніфікованим або фантастичним конструктом невідомих причин наших бід, той виходить поза біблійне й церковне навчання».

[3] Святий Хосе Габріель де Розаріо Брошеро, Plática de las banderas, на Конференції Єпископату Аргентини, El Cura Brochero. Cartas y sermones, Буенос-Айрес 1999, 71.

[4] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 85: AAS 105 (2013), 1056.

[5] На гробі святого Ігнатія Лойоли написана мудра епітафія: «Non coerceri a maximo, contineri tamen a minimo divinum est» (Не обмежуватися найбільшим і задовольнятися найменшим – це Божа справа).

[6] Collationes in Hexaemeron, 1, 30.