ТРЕТІЙ РОЗДІЛ  

У СВІТЛІ ВЧИТЕЛЯ 

63. Може існувати багато теорій про те, чим є святість, багато пояснень і розрізнень. Такі роздуми можуть бути корисними, але ніщо так не просвічує, як повернення до слів Ісуса і прийняття Його способу переказу правди. Ісус дуже просто пояснив, що означає бути святим, коли дав нам блаженства (див. Мт. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23). Вони – ніби ідентифікаційне посвідчення християнина. І тому, якщо хтось задається питанням: «Як стати добрим християнином?», то відповідь проста: необхідно, щоб кожний робив, у свій власний спосіб, те, що Ісус говорить у проповіді про блаженства [1]. В них зображено обличчя Учителя, яке ми покликані проявляти у щоденному житті. 

64. Слово «щасливий» або «блаженний» стає синонімом слова «святий», бо означає, що особа, яка вірна Богові й живе Божим Словом, осягає, віддаючи саму себе, справжнє щастя. 

Проти течії 

65. Хоча слова Ісуса можуть здаватися поетичними, але вони спрямовані проти того, що зазвичай роблять, проти того, що діється в суспільстві; і хоча послання Ісуса нас притягує, але в дійсності світ веде нас до іншого стилю життя. Блаженства – це щось нелегке і не поверхневе; навпаки, ми можемо ними жити лише тоді, коли Святий Духа проникає в нас з усією своєю силою і визволяє від слабкості егоїзму, комфорту й гордощів. 

66. Послухаймо ще раз Ісуса з усією любов’ю й пошаною, на яку заслуговує Учитель. Дозвольмо Його словам нас вдарити, кинути нам виклик, закликати нас змінити своє життя насправді. В протилежному разі святість буде лише словами. А тепер згадаймо різні блаженства у версії Євангелія від Матвія (див. Мт. 5, 3-12) [2]. 

« Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» 

67. Євангеліє запрошує нас пізнати правду свого серця, щоб побачити, що ми вважаємо забезпеченням свого життя. Зазвичай багач шукає безпеку в своєму багатстві й вважає, що якщо йому щось загрожує, то розпадається сенс його земного життя. Сам Ісус розказав нам про це в притчі про нерозумного багача, який був упевненим у собі, але, нерозумний, не думав, що може померти ще сьогодні (див. Лк. 12, 16-21). 

68. Багатство нічого тобі не запевнить. Що більше, коли серце почувається багатим, то так задоволене собою, що не залишає місця для Божого Слова, для любові до братів і для радості з найбільших справ життя. У такий спосіб позбавляємо себе найбільшого добра. І тому Ісус називає блаженними вбогих духом, які мають убоге серце, в яке може ввійти Господь із своєю постійною новизною. 

69. Ця вбогість духу стисло пов’язана зі «святою безпристрасністю», яку пропонує святий Ігнатій Лойола і в якій знаходимо красиву внутрішню свободу: «Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства – радше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах» [3]. 

70. Лука говорить не про вбогість «духу», а лише про бути «вбогим» (див. Лк. 6, 20), і так заохочує нас жити суворим і аскетичним життям. У такий спосіб закликає нас розділити життя найбільш потребуючих, життя, яке вибрали Апостоли, і вкінці уподібнитися до Ісуса, який «став бідним, бувши багатим» (2 Кор. 8, 9). 

Бути вбогим серцем – це святість. 

« Блаженні тихі, бо вони успадкують землю» 

71. Це сильний вислів у світі, який від початку свого існування є місцем ворожнечі, у якому всюди постійно сперечаються, де всюди ненавидять, всюди розділяють інших за їхніми переконаннями, звичаями і навіть тим, як вони розмовляють чи одягаються. Кількома словами – це царство гордощів і марнославства, в якому кожний вважає, що має право вивищитися над іншими. І хоча це видається неможливим, але Ісус пропонує інший стиль: смирення. Але саме це Ісус практикував разом із своїми учнями, і саме це ми бачимо, коли Він в’їжджає до Єрусалима: «Ось цар твій іде до тебе; лагідний і верхи на ослиці» (Мт. 21, 5; див. Зах. 9, 9). 

72. Ісус сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Якщо ми постійно напружені й зарозумілі в стосунках із іншими людьми, то швидко втомлюємося й втрачаємо сили. Але якщо сприймаємо їхні обмеження й вади з ніжністю і смиренням, не вважаючи себе кращими за них, то можемо їм допомагати і не марнувати енергію на даремні нарікання. Для святої Терези з Лізьє «досконала любов – це зносити вади ближніх, не дивуватися їхнім слабкостям» [4]. 

73. Апостол Павло згадує тихість як плід Святого Духа (див. Гал. 5, 23). Пропонує, щоб кожного разу, коли стурбовані поганою поведінкою брата, ми намагалися його наставляти, але «духом лагідности» (Гал. 6, 1), і нагадує: «Пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (там само). Також коли хтось захищає свою віру і свої переконання, то повинен робити це з лагідністю (див. 1 Пт. 3, 16), і навіть до ворогів повинен ставитися з лагідністю (див. 2 Тим. 2, 25). В Церкві ми багато разів помилялися, бо не приймали цей заклик Божого Слова. 

74. Тихість – це наступне вираження внутрішнього вбозтва тих, які довіряють лише Богові. Насправді, в Біблії часто вживається те саме слово anawin для окреслення вбогих і тихих. Хтось може заперечити: «Якщо буду таким тихим, то вважатимуть мене дурнем, ідіотом чи слабаком». Може так і буде, але дозвольмо іншим так думати. Краще завжди бути тихим, і сповняться наші найбільші мрії: тихі «успадкують землю», тобто побачать у своєму житті сповнення Божих обітниць. Бо тихі, незалежно від зовнішніх обставин, надіються на Господа, а, довіряючи Господові, успадкують землю й радітимуть у великому мирі (див. Пс. 37, 9.11). Водночас і Господь довіряє їм: «Я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед моїм словом» (Іс. 66, 2). 

Відповідати смиренно тихістю – це святість. 

« Блаженні засмучені, бо будуть утішені» 

75. Світ пропонує нам протилежне: розваги, задоволення, забави, дозвілля, і говорить, що чинить життя добрим. Людина світу ігнорує, дивиться у протилежну сторону, хвороби або страждання у родині або довкола неї. Світ не хоче плакати, воліє ігнорувати, маскувати й приховувати біль. Багато енергії витрачається на те, аби втекти від страждання, з вірою, що можна приховати дійсність, в якій ніколи, ніколи не бракуватиме хреста. 

76. Особа, яка бачить речі такими, якими вони є насправді, яка дозволяє болеві пройти крізь неї і плаче в серці, здатна торкнутися глибини життя і бути щасливою по-справжньому [5]. Ця особа переживає втіху, але втіху, дану Ісусом, а не світом. І тому здатна розділити страждання іншого й не втікати від болю. У такий спосіб відкриває, що життя має сенс у допомозі страждаючому, у розумінні чужого смутку, у тому, щоб брати на себе тягар іншого. Ця особа відчуває тіло ближнього як своє, не боїться підійти й торкнутися його рани, співстраждає з ним так, що між ними стираються всі границі. І тому можливо прийняти заохочення святого Павла: «Плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15). 

Вміти плакати разом із ближнім – це є святість. 

« Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться» 

77. «Голод і спрага» – дуже інтенсивний досвід, бо відповідає на основні потреби та інстинкт самозбереження. Є особи, які з такою ж інтенсивністю бажають справедливості й шукають її з великим прагненням. Ісус говорить, що вони наситяться, бо рано чи пізно справедливість буде, а ми можемо співпрацювати у її реалізації, хоча не завжди бачимо результати своєї праці. 

78. Але справедливість, яку пропонує Ісус, не така, яку шукає світ, і яка дуже часто забруднена дріб’язковими інтересами, і якою маніпулюють у різний спосіб. Життя показує, як легко ввійти в сферу корупції, стати частиною щоденної політики «даю, щоби отримати», де все стає договорняком. А як багато людей страждають від несправедливості й безпорадно дивляться, як інші по черзі діляться радостями життя. Деякі відмовляються боротися за справжню справедливість і стають по стороні переможця. Це не має нічого спільного з голодом і спрагою справедливості, яку так високо цінить Ісус. 

79. Така справедливість починає здійснюватися в житті кожного тоді, коли він справедливий у власних рішеннях, що пізніше виражається у пошуках справедливості для вбогих і слабких. Правда, що слово «справедливість» може бути синонімом вірності Божій волі у своєму житті, але якщо надаємо їй дуже загальне значення, то забуваємо, що вона проявляється в особливий спосіб у справедливості до беззахисних: «Шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!» (Іс. 1, 17). 

Голодні й спраглі пошуки справедливості – це є святість. 

« Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» 

80. Милосердя має два аспекти. Перший – давати, допомагати, служити іншим; другий – прощати, розуміти. Євангеліст Матвій підсумовує це одним золотим правилом: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (7, 12). Катехизм нагадує нам, що це правило слід застосовувати «в усіх випадках» [6], особливо тоді, коли хтось «стикається з такими ситуаціями, які роблять моральне судження менш певним, а рішення – важким» [7]. 

81. Давати й прощати – це відтворювати в своєму житті малий відблиск досконалості Бога, який дає і прощає в надмірі. І тому в Євангелію від Луки ми чуємо не «будьте досконалі» (Мт. 5, 48), а «будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться» (6, 36-38). І потім Лука додає ще щось, що не можемо ігнорувати: «Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (6, 38). Міра, яку використовуємо для зрозуміння і прощення інших, буде прикладена для прощення нам самим. Міра, яку використовуємо для того, що дати щось іншим, в небі буде прикладена для того, що дати щось нам. Не забуваймо про це. 

82. Ісус не говорить: «Блаженні, які планують помсту», а називає блаженними тих, які прощають, і роблять це «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22). Необхідно пам’ятати, що всі ми – армія прощених. Боже співчуття глянуло на кожного з нас. Якщо щиро наблизимося до Господа й уважно прислухаємось, то, може, часом почуємо цей докір: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?» (Мт. 18, 33). 

Споглядати й діяти з милосердям – це є святість. 

« Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» 

83. Це блаженство стосується тих, які мають прості, чисті, незаплямлені серця, бо серце, яке вміє любити, не впустить у своє життя щось, що може зашкодити любові, ослабити її чи піддати ризику. У Біблії серце – це наші справжні наміри, те, що насправді шукаємо й чого прагнемо, незалежно від того, що проявляємо назовні: «Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7). Бог хоче промовляти до нашого серця (див. Ос. 2, 16) і на ньому написати свій Закон (див. Єр. 31, 33). Кількома словами – хоче дати нам нове серце (див. Єз. 36, 26). 

84. Серце – це те, чим ти повинен піклуватися найбільше (див. Прип. 4, 23). Будь-що, заплямлене фальшем, в очах Господа не має справжньої вартості. Він «від лукавства тікає, відступає від гадок безглуздих» (Муд. 1, 5). Отець, який «бачить таємне» (Мт. 6, 6), розпізнає нечисте, тобто нещире, яке є тільки шкарлупою і зовнішнім виглядом, як і Син, який також знає, «що міститься в людині» (Йо. 2, 25). 

85. Правда, що немає любові без діл любові, але це блаженство нагадує нам, що Господь очікує від нас посвячення для брата, яке випливає із серця, бо «якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (1 Кор. 13, 3). В Євангелію від Матвія також бачимо, що людину занечищує те, що випливає з її серця (див. 15, 18), бо звідти походять убивства, крадіжки, фальшиві свідчення тощо (див. 15, 19). У намірах серця народжуються найглибші прагнення та рішення, які справді нас зворушують. 

86. Якщо серце любить Бога і ближнього (див. Мт. 22, 36-40), якщо це його справжні наміри, а не порожні слова, то це серце чисте і може побачити Бога. Святий Павло в своєму гімні про любов нагадує, що «тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно» (1 Кор. 13, 12), але зможемо побачити «обличчям в обличчя» (там само) настільки, наскільки насправді любимо. Ісус обіцяє, що чисті серцем «побачать Бога». 

Зберігати серце чистим від усього, що може сплямити любов, – це є святість. 

« Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» 

87. Це блаженство спонукає нас думати про численні конфлікти, які повторюються. Дуже часто ми самі стаємо причиною конфліктів або принаймні непорозумінь. До прикладу, якщо чую щось від когось і переказую це ще комусь, та ще в іншій версії – розширеній, та ще й її поширюю. І якщо вдасться спричинити більшу шкоду, то відчуваю більше задоволення. Світ пліток, створений людьми, які критикують і руйнують, не будує миру. Ці люди – вороги миру, і в жодному разі не можуть бути блаженними [8]. 

88. Миротворці – джерело миру, будівники миру й дружби в суспільстві. Тим, які поширюють мир по всьому світі, Ісус дає чудову обітницю: «Вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Він говорив учням, що коли прийдуть до якогось дому, то нехай говорять: «Мир домові цьому!» (Лк. 10, 5). Боже Слово заохочує усіх віруючих шукати миру разом із усіма (див. 2 Тим. 2, 22), бо «плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3, 18). І якщо у якійсь ситуації в нашій спільноті сумніваємося у тому, що нам слід робити, то «дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру» (Рим. 14, 19), бо єдність важливіша від конфлікту [9]. 

89. Важко будувати цей євангельський мир, який не виключає нікого, але охоплює тих, які трохи дивні, проблемні й незрозумілі, тих, які вимагають уваги, тих, які відрізняються, тих, кого життя не жаліло, тих, які мають інші зацікавлення. Це важко, і це вимагає великої відкритості розуму й серця, бо йдеться не про «побудов у згоди «на папері» або для ефемерного миру для щасливої меншості» [10], не про проекти «меншості для меншості» [11]. Цей мир також не намагається ігнорувати чи приховати конфлікти, але «перетерпіти конфлікт, розв’язати його і трансформувати в ланку нового процесу» [12]. Йдеться про те, щоб бути митцем у творенні миру, бо побудова миру – це мистецтво, яке вимагає спокою, креативності, вразливості й уміння. 

Поширювати мир довкола – це є святість. 

« Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» 

90. Сам Ісус відмічає, що це шлях проти течії, і аж до того моменту, коли стаємо особами, які своїм життям кидають виклик суспільству, особами, які нервують інших. Ісус нагадує, скількох людей переслідували і переслідують лише за те, що вони боролися за справедливість, що жили своїми обов’язками стосовно Бога й ближніх. Якщо не хочемо зануритися в темну посередність, то не прагнемо вигідного життя, бо «хто хоче спасти своє життя, той його погубить» (Мт. 16, 25). 

91. Не можемо чекати, щоб жити Євангелієм, коли все довкола нас сприятиме цьому, бо дуже часто жадання влади й дочасні інтереси спрямовані проти нас. Йоан Павло ІІ говорив, що « відчуженим виявляється те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності» [13]. У такому відчуженому суспільстві, ув’язненому в політичній, медійній, економічній, культурній і навіть релігійній пастці, яка перешкоджає автентичному людському й суспільному розвитку, важко жити блаженствами, і на це дивляться негативно, підозріло, і навіть висміюють. 

92. Хрест, а особливо втома й біль, які досвідчуємо, живучи заповіддю любові й ідучи дорогою справедливості, – це джерело дозрівання й освячення. Згадаймо, що коли Новий Завіт говорить про страждання, які слід зносити ради Євангелія, то йдеться саме про переслідування (див. Ді. 5, 41; Фил. 1, 29; Кол. 1, 24; 2 Тим. 1, 12; 1 Пт. 2, 20; 4, 14-16; Одк. 2, 10). 

93. Але ми говоримо про неуникненні переслідування, а не про ті, які можемо накликати на себе через погане ставлення до інших людей. Святий – особа не ексцентрична, відчужена, нестерпна через своє марнославство, негативне налаштування, ресентименти. Апостоли Христа такими не були. Діяння Апостолів виразно говорять, що вони тішилися симпатією «всього люду» (2, 47; див. 4, 21.33; 5, 13), в той час, коли влада їх звинувачувала й переслідувала (див. 4, 1-3; 4, 17-18). 

94. Переслідування – це не тільки минуле, бо сьогодні також це досвідчуємо – або в жорстокий спосіб, як численні сучасні мученики, або в дуже витончених формах, як наклепи й брехня. Ісус говорить, що будете блаженними, якщо «вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). Часом йдеться про насмішки з наміром спотворити нашу віру й показати нас смішними особами. 

Йти щодня шляхом Євангелія, навіть коли це спричинює проблеми, – це є святість. 

Велике правило 

95. В 25-й главі Євангелія від Матвія (вірші 31-46) Ісус повертається до одного з блаженств, яке милосердних проголошує блаженними. Якщо шукаємо цю святість, так приємну в очах Бога, то саме в цьому тексті знаходимо правила поведінки, на основі яких нас будуть судити: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (25, 35-36). 

Вірність Учителеві

96. Отож, бути святим не означає світити очима в позірному екстазі. Святий Йоан Павло ІІ сказав, що «якщо наші дії справді беруть початок із споглядання Христа, то мусимо навчитись вбачати Його у лицях усіх, з ким Він захотів себе ототожнити» [14]. У тексті Євангелія від Матвія 25, 35-36 «ці слова – не лише заклик до милосердя: вони ховають глибокий христологічний зміст, який у повному сяйві виявляє таємницю Христа» [15]. У цьому заклику розпізнати Його в убогих і страждаючих об’являється само серце Христа, Його почуття і найглибші вибори, до яких спрямовуються усі святі. 

97. Перед обличчям цих вимог Ісуса мій обов’язок – просити християн прийняти їх щиро й відкрито, «sine glossa», тобто без коментувань, мудрувань і виправдовувань, які позбавляють ці вимоги сили. Господь сказав нам дуже ясно, що святість не можна зрозуміти й жити нею без цих Його вимог, бо милосердя – «живе серце Євангелія» [16]. 

98. Коли бачу особу, яка спить на вулиці в холодну ніч, то можу подумати, що вона – випадковість у моєму житті, яка привертає мою увагу, нероба, перешкода на моїй дорозі, докучлива колючка в моєму сумлінні, проблема, яку повинні вирішувати політики, сміття в публічному просторі. Але можу реагувати з вірою і любов’ю, і визнати в цій особі людську істоту з такою ж самою гідністю, як і моя, створінням, яке Отець безмежно любить, образом Бога, братом, відкупленим Ісусом Христом. Це означає бути християнином! Чи можна зрозуміти святість без цього живого визнання гідності кожної людської істоти? [17] 

99. Для християн це означає налаштування здорового й постійного незадоволення. Хоча допомога навіть одній особі вже виправдає усі наші зусилля, але цього недостатньо. Єпископи Канади виразили це ясно, показуючи в біблійному навчанні про Ювілей, що, до прикладу, йдеться не лише про те, щоби здійснити якісь добрі діла, але щоб шукати зміну суспільства: «Для визволення майбутніх поколінь очевидною метою повинно бути відновлення соціальних та економічних систем, аби не було жодного виключення» [18]. 

Ідеології, які спотворюють серце Євангелія

100. На жаль, часом ідеології ведуть нас до двох шкідливих помилок. Перша помилка полягає в тому, що християни відділяють вимоги Євангелія від особистих стосунків з Господом, від внутрішньої єдності з Ним, від благодаті. У такий спосіб християнство перетворюють у якусь неурядову організацію, позбавляючи його яскравої містики, якою так добре жили й  яку показували святий Франциск з Ассізі, святий Вінкентій де Поль, свята Тереза з Калькутти й багато інших. У цих великих святих ні молитва, ні любов до Бога, ні читання Євангелія не зменшили бажання й ревності у служінні ближньому, а навпаки. 

101. Друга шкідлива й ідеологічна помилка – підозри щодо соціальної активності інших людей, вважаючи її чимсь поверхневим, світським, секулярним, матеріалістичним, комуністичним, популістським. Або зведення цієї активності до малозначної справи, так, ніби існують важливіші справи, або що значення має лише якась окреслена етика чи міркування, які вони захищають. До прикладу, захист невинної ненародженої дитини повинен бути ясним, твердим і ревним, бо йдеться про гідність людського життя, яке завжди святе і вимагає любові до кожної особи, незалежно від стадії її розвитку. Але також святим є життя убогих, які вже народилися, але мусять боротися із злиднями, покиненням, виключенням, торгівлею людьми, прихованою евтаназією хворих і старих людей, позбавлених опіки, новими формами рабства й усіма формами спихання на дно суспільства [19]. Не можемо накреслити ідеал святості, який ігнорує несправедливість у світі, в якому одні святкують, живуть весело й зводять своє життя до споживацтва, в той час як інші тільки ззовні на це дивляться, а їхнє життя проходить й закінчується у бідності. 

102. Часто чуємо, що, з огляду на релятивізм і обмеження сучасного світу, на ситуацію емігрантів, до прикладу, маємо звертати менше уваги. Деякі католики твердять, що це другорядна тема в порівнянні з «важливими» проблемами біоетики. Можна зрозуміти, що так говорить політик, зайнятий своїми успіхами, але не християнин, який поставить себе на місце цього брата, який ризикує своїм життям, щоб дати майбутнє своїм дітям. Чи ми не здатні зрозуміти, що саме цього вимагає від нас Ісус Христос, коли говорить, що Його самого приймаємо в кожній іншій людині (див. Мт. 25, 35)? Святий Бенедикт прийняв це без застережень і, навіть якщо це «ускладнить» життя ченців, наказав, щоб усіх, хто приходить до монастиря, приймати «як Христа» [20], виражаючи це навіть жестами пошани [21], і щоб до убогих і прочан ставитися «з найбільшою турботою і увагою» [22]. 

103. Подібні вимоги містить Старий Завіт, коли говорить: «Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його, бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 22, 20). «Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській» (Лев. 19, 33-34). І тому це не вигадка Папи і не швидкоплинна примха. Ми також, у актуальному контексті, покликані пережити духовне просвічення, яке пережив пророк Ісая, коли задавався питанням – що подобається Богові: «З голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (58, 7-8). 

Культ, який найбільше подобається Богові

104. Ми можемо думати, що прославляємо Бога лише культом і молитвою або дотриманням моральних норм, – правда, що першість належить зв’язку з Богом, – і забуваємо, що критерієм оцінювання нашого життя є передовсім те, що робимо для інших. Молитва цінна тоді, коли підтримує щоденні діла любові. Наш культ подобається Богові тоді, коли виражаємо наміри жити великодушно і коли дар, отриманий від Бога, проявляється у посвяченні себе іншим. 

105. З тієї ж причини найкращий спосіб розпізнавання, чи наш шлях молитви автентичний, – зважувати, наскільки наше життя змінюється у світлі милосердя. Бо «це не тільки діяння Отця, але що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини» [23]. Воно – «опорна балка, на яку спирається Церква» [24]. Хочу наголосити ще раз, що хоча милосердя не виключає справедливості й правди, «але передовсім потрібно сказати, що милосердя – це повнота справедливості й найясніше вираження Божої правди» [25]. Воно є «ключем від неба» [26]. 

106. Не можу не згадати питання, яким задавався святий Фома Аквінський, коли роздумував про те, які наші дії найбільші, які зовнішні діла найкраще виражають любов до Бога. Відповів, не вагаючись, що це діла милосердя щодо ближнього [27], вони більші, ніж діла культу: «Прославляємо Бог зовнішніми жертвами й дарами не для Нього, а для нас самих і для ближнього. Йому не потрібні наші жертвоприношення, але Він вимагає їх ради здійснення нашої побожності й для добра ближнього. І тому милосердя, яке допомагає іншим, є жертвою, яка Богові наймиліша, бо це найбільша користь для ближнього» [28]. 

107. Той, хто насправді бажає прославляти Бога своїм життям, хто дійсно прагне освячувати себе так, щоби його життя прославляло Святого, покликаний жертовно віддавати свої сили й працювати так, щоби жити ділами милосердя. Свята Тереза з Калькутти це добре зрозуміла: «Так, я маю багато людських слабкостей, багато людських потреб. [...] Але Бог принижується і використовує нас – тебе й мене – як знаряддя Його співчуття в світі, незважаючи на наші гріхи, потреби й вади. Він послуговується нами, аби любити світ і показати світові, як сильно його любить. Якщо занадто опікуємося собою, то для інших не матимемо часу» [29]. 

108. Гедоністичне споживацтво може зіграти з нами злий жарт, бо, опановані бажаннями розваг, надмірно зосереджуємося на собі й на своїх правах, і шалено прагнемо мати час для власного задоволення. І тому нам буде важко займатися тими, які потребують допомоги, й віддавати їм свою енергію, якщо не практикуватимемо якусь аскезу, якщо не боротимемося з цією гарячкою, яку нам накидає споживацьке суспільство, аби нам щось продати, і яка перетворює нас у постійно незадоволених, які хочуть мати все і спробувати все. Також споживання поверхневої інформації та різних форм швидкої й віртуальної комунікації може приголомшувати, забирати весь час і відтягувати нас від страждаючих братів. У вирі цієї дійсності Євангеліє звучить для того, щоб запропонувати нам інше життя – здоровіше й щасливіше. 

*** 

109. Сила свідчення святих полягає у тому, щоб жити блаженствами й критеріями, за якими відбудеться Страшний Суд. Це короткі й прості слова, але практичні й важливі для всіх, бо християнство – це передовсім життя, і якщо ще й об’єкт для роздумів, то це має значення тоді, коли допомагає жити Євангелієм у щоденному житті. Я дуже заохочую постійно читати ці величні біблійні тексти, пам’ятати їх, молитися ними, намагатися втілювати їх у життя. Вони будуть для нас добром, зроблять нас насправді щасливими. 

[1] Див. Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (9 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (13 червня 2014), ст. 11. 

[2] Послідовність другого і третього блаженства різна в різних текстуальних традиціях. 

[3]Духовні вправи, 23. 

[4]Манускрипт Г, 12 r. 

[5] Із патристичних часів Церква цінить дар сліз, що можна побачити в чудовій молитві Ad petendam compunctionem cordis: «О всемогутній і милосердний Боже, який для спраглого люду видобув зі скелі джерело живої води, видобудь із наших затверділих сердець сльози скрухи, аби ми оплакували наші гріхи і заслужили на Твоє милосердя і прощення» (Missale Romanum, ed. typ. 1962, ст. [110]). 

[6]Катехизм Католицької Церкви, 1789; див. 1970. 

[7]Там само, 1787. 

[8] Знеславлення й обмовляння – це як терористичний акт: кидають бомбу, нищать, а нападник відходить щасливим і спокійним. 

[9] У деяких випадках необхідно розмовляти про проблеми когось із братів. У таких випадках може трапитися, що переказується інтерпретація, а не об’єктивний факт. Емоції деформують конкретну дійсність факту, переказують його в інтерпретації, позначеній суб’єктивністю. У такий спосіб руйнують дійсність і не шанують правду іншого. 

[10] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 218: AAS 105 (2013), 1110. 

[11]Там само , 239: 1116. 

[12]Там само , 227: 1112. 

[13] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 41c: AAS 83 (1991), 844-845. 

[14] Апостольський лист Novo millennio ineuente (6 січня 2001), 49: AAS 93 (2001), 302. 

[15]Там само. 

[16] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 12: AAS 107 (2015), 407. 

[17] Згадаймо реакцію доброго самарянина на чоловіка, якого бандити кинули ледве живого на узбіччі (див. Лк. 10, 30-37). 

[18] Конференція Католицьких Єпископів Канади. Комісія Соціальних Справ, Відкритий лист до членів Парламенту, Загальне добро і виключення: Канадський вибір (1 лютого 2001), 9. 

[19] Див. V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, згідно з навчанням Церкви, навчає, що людська істота «завжди свята, від самого зачаття, на всіх етапах розвитку, і аж до природної смерті» (Documento de Aparecida, 29 червня 2007, 388, 464). 

[20] Правила, 53, 1: PL 66, 749. 

[21] Див. Там само, 53, 7: PL 66, 750. 

[22] Там само, 53, 15: PL 66, 751. 

[23] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 9: AAS 107 (2015), 405. 

[24]Там само , 10: AAS 107 (2015), 406. 

[25] Апостольська післясинодальна адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 311: AAS 108 (2016), 439. 

[26] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 197: AAS 105 (2013), 1103. 

[27] Див. Summa Theologiae ІІ-ІІ, q.30, a.4. 

[28] Там само, ad 1. 

[29] Христос в убогих, Мадрид 1981, 37-38.