2. СПОКУСИ ПАСТОРАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ [76-109]  

 

76. Я дуже вдячний усім, хто працює в Церкві. Я не хочу тут описувати працю всіх, хто працює в пасторальній сфері, – від єпископів і до тих, хто виконує просту й малознану церковну роботу, а хотів би поміркувати про виклики, з якими всі вони зустрічаються у сьогоднішній глобалізованій культурі. Ради справедливості передовсім слід сказати, що вклад Церкви у сьогоднішньому світі дуже великий. Наш біль і сором за гріхи деяких членів Церкви і за власні гріхи не повинні позбавляти нас пам’яті про те, скільки християн віддають своє життя з любові: допомагають багатьом людям лікуватися або вмирати в мирі в убогих лікарнях, допомагають особам, зневоленим різними узалежненнями, в найубогіших закутках земної кулі, присвячують своє життя вихованню дітей і молоді, опікуються самотніми перестарілими людьми, намагаються переказувати християнські цінності в ворожих середовищах або посвячують своє життя у інші способи, які показують безмірну любов до людства, якою нас надихнув Бог, який став людиною. Дякую за чудовий приклад, який мені дає багато християн, які з радістю жертвують своє життя і час. Це свідчення дає мені багато і підтримує моє бажання долати свій егоїзм і ангажуватися більше. 

77. Незважаючи на це, всі ми, як діти цієї епохи, у якийсь спосіб підпадаємо під вплив актуальної глобалізованої культури, яка, показуючи нам цінності й нові можливості, водночас може обмежувати, узалежнювати і шкодити нам. Признаю, що ми повинні створити місця, в яких буде можливо мотивувати й оздоровлювати пасторальних працівників, «місця для відновлення власної віри в розпʼятого і воскреслого Христа, де можна ділитися глибокими особистими питаннями і щоденними турботами, робити глибоке розпізнавання на основі євангельських критеріїв свого життя й досвіду, щоби спрямовувати до добра й краси індивідуальні та групові вибори» [1]. Водночас хочу звернути увагу на деякі спокуси, на які сьогодні наражаються пасторальні працівники. 

 

«Так» виклику місіонерської духовності 

 

78. Сьогодні можна зауважити в багатьох пасторальних працівників, включаючи богопосвячених, надмірну турботу про власний простір свободи й відпочинку, що призводить до того, що працю вважають додатком до життя, а не частиною власної тотожності. Водночас духовне життя ототожнюється з деякими релігійними переживаннями, які дають деяке полегшення, але не розпалюють до зустрічі з іншими людьми, до заангажування, до євангелізаційного пориву. Внаслідок чого можна зауважити в багатьох євангелізаторів, навіть якщо вони є людьми молитви, надмірний індивідуалізм, кризу тотожності й згасання ревності. Це три зла, які себе взаємно підтримують. 

79. Часом засоби масової інформації та деякі середовища інтелектуалів озвучують виразну недовіру до послання Церкви і деяке розчарування. Внаслідок цього у багатьох пасторальних працівників, навіть якщо вони й люди молитви, розвивається своєрідний комплекс неповноцінності, який спонукає їх релятивізувати або приховувати свою християнську тотожність і переконання. У такий спосіб виникає зворотня реакція, бо їх не радує те, ким вони є і що роблять, не ототожнюють себе з євангелізаційною місією, що ослаблює їхнє заангажування. Закінчується тим, що придушують місіонерську радість різновидом обсесії, щоб бути такими, як усі, й мати те, що мають інші. Тому євангелізаційну працю виконують насилу, докладають малих зусиль й присвячують мало часу. 

80. У пасторальних працівників розвивається, незалежно від форми їхньої духовності та способу мислення, релятивізм, набагато небезпечніший від доктринального релятивізму. Він стосується найглибших і щирих виборів, які детермінують стиль життя. Цей практичний релятивізм полягає у тому, щоб діяти так, ніби Бог не існує, приймати рішення так, ніби нема вбогих, мріяти так, ніби нема інших людей, працювати так, ніби нема тих, які не отримали Євангеліє. Слід відмітити, що ті, які позірно мають солідні доктринальні та духовні переконання, часто ведуть стиль життя, спрямований до матеріального благополуччя, до отримання влади чи людської слави будь-якою ціною, замість того, щоб віддавати своє життя іншим у місіонерській праці. Не дозвольмо позбавити себе місіонерського ентузіазму! 

 

«Ні» егоїстичній ацедії 

 

81. Сьогодні, коли ми більше потребуємо місіонерського динамізму, який принесе у світ сіль і світло, багато мирян боїться, що їх хтось запросить до апостольської праці, і втікають від будь-яких зобовʼязань, які можуть забрати в них вільний час. Сьогодні, наприклад, дуже важко знайти вишколених катехитів, готових працювати в парафії довший час. Але часом це саме діється із священиками, які з одержимістю піклуються про свій вільний час. Часто це відбувається тому, що особи настійно відчувають потребу зберігати простір своєї автономності так, ніби євангелізаційна праця була небезпечною отрутою, а не радісною відповіддю на любов Бога, який кличе нас до місії й чинить досконалими та плідними. Деякі особи відмовляються повністю засмакувати місіонерську працю і занурюються в паралізуючу ацедію. 

82. Проблема не завжди полягає в надмірі активності, а передовсім в активності, яка переживається погано, без відповідних мотивацій, без духовності, яка її насичує і чинить бажаною. Як наслідок, праця дуже втомлює і часом спричинює хворобу. Йдеться не про радісну втому, а про напружену, важку, незадоволену й тому не акцептовану. Ця пасторальна ацедія може мати різні причини. Деякі піддаються їй тому, що снують нереальні плани й не живуть бажаннями, які легко можуть реалізувати. Інші тому, що не акцептують важку еволюцію процесів і хочуть, щоб усе падало з неба. Ще інші тому, що привʼязуються до деяких проектів чи мрій, створених їхнім марнославством. Ще інші тому, що втратили справжній контакт з людьми в деперсоналізованій пасторальній праці, бо звертали більше уваги на структуру, ніж на людей, й тому «карта дороги» їх захоплювала більше, ніж сама дорога. Ще інші піддаються ацедії тому, що не вміють чекати і прагнуть панувати над ритмом життя. Нетерпляче прагнення сучасного світу отримати результати негайно призводить до того, що пасторальним працівникам важко толерувати якісь протиріччя, явну поразку, критику, страждання. 

83. У такий спосіб виникає найбільша небезпека, якою «є сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все йде ніби нормально, але насправді віра виснажується і нікчемніє» [2]. Розвивається психологія гробу, яка поступово перетворює християн в музейних мумій. Розчаровані реальністю, Церквою і собою, вони живуть у постійній спокусі піддатися єлейному смуткові, позбавленому надії, який опановує серце як «найдорогоцінніший еліксир диявола» [3]. Покликані просвічувати й давати життя, врешті-решт вони захоплюються речами, які породжують темряву, нудьгу і послаблюють апостольський динамізм. З огляду на все це, дозволю собі наголосити: Не дозвольмо окрадати себе з євангелізаційної радості! 

 

«Ні» безплідному песимізмові 

 

84. Н іщо і ніхто не зможе в нас відібрати радість Євангелія (див. Йо. 16, 22). Гріхи сучасного світу і Церкви не можуть бути виправданням для зменшення нашого заангажування і ревності. Сприймаймо їх як виклик до зростання. Щобільше, погляд віри здатний розпізнати світло, яке Святий Дух завжди запалює серед темряви, не забуваючи, що «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рим. 5, 20). Наша віра повинна помітити вино, в яке може перемінитись вода, і виявити пшеницю посеред куколю. Через пʼятдесять років після ІІ Ватиканського Собору, навіть якщо і відчуваємо біль через біди нашої епохи і зовсім не впадаємо в наївний оптимізм, більший реалізм не означає меншої довіри до Святого Духа і меншої щедрості. У цьому контексті можемо згадати слова Йоана XXIII, сказані памʼятного дня 11 жовтня 1962: «Часом до наших вух доходять і заподіюють душевний біль інсинуації деяких осіб, які, хоч і палають ревністю, але їм бракує розсудливості й виваженого судження. В сучасному світі вони бачать тільки зловживання і руїну [... ] Нам здається, що мусимо відмежуватися від цих пророків нещастя, привчених завжди віщувати катастрофу, ніби кінець світу вже близько. У даний історичний момент Провидіння веде нас до нового порядку людських взаємин, які через працю самих людей і виходячи поза їхні очікування прямують до сповнення вищих і неочікуваних планів; де все, і навіть ворожнеча між людьми, служить для більшого добра Церкви» [4].

85. Однією з найбільших спокус, яка душить запал і відвагу, є відчуття поразки, яка робить нас жалюгідними і розчарованими песимістами з кислими фізіономіями. Не можна розпочинати битву, якщо нема віри в перемогу. Хто розпочинає без віри, вже наполовину зазнав поразки і закопав свої таланти. Навіть із болісним усвідомленням своїх слабкостей потрібно йти вперед і не піддаватися, памʼятаючи, що Господь сказав святому Павлові: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор. 12, 9). Християнський тріумф завжди є хрестом, але хрестом, який водночас є стягом перемоги, який з войовничою чуйністю піднімають проти нападів зла. Злий дух поразки є братом спокуси завчасно відділити пшеницю від куколю, наслідком неспокійної та егоцентричної недовіри. 

86. Очевидно, що в деяких місцях дійшло до духовного «опустелювання» як наслідку проекції суспільств, які прагнуть будувати себе без Бога або нищать своє християнське коріння. Там «християнський світ стає безплідним і виснажується як надмірно експлуатована земля, яка перетворюється в пісок» [5]. В інших країнах сильний опір проти християнства змушує християн сповідати свою віру майже потаємно в своїй батьківщині, яку люблять. Це інший вид пустелі, ще болючіший. Також родина або місце праці можуть бути засушливим середовищем, в якому необхідно зберігати віру і намагатися її випромінювати. Але «саме досвід цієї пустелі, цієї пустки дасть нам можливість поновно відкрити радість віри, її життєве значення для нас, чоловіків і жінок. У пустелі ми відкриваємо вартість того, що необхідне для життя; отож, у сучасному світі є багато знаків прагнення Бога, остаточного сенсу життя, які часом проявляються в прихованій або негативній формі. У пустелі потрібно передовсім людей віри, які своїм життям покажуть шлях до Обіцяної землі й у такий спосіб живитимуть надію» [6]. У будь-якому випадку ми покликані бути глечиками, з яких інші будуть пити. Часом бути глечиком означає нести важкий хрест, але саме на хресті пробитий Господь став для нас джерелом живої води. Не дозвольмо забрати в нас надію! 

 

«Так» новим стосункам, створеним Ісусом Христом 

 

87. Сьогодні, коли інтернет і засоби масової комунікації осягнули нечуваних успіхів, відчуваємо виклик відкрити й передати «містику» спільного життя, щоб зійтися разом, зустрітися, подати один одному руку, підтримати один одного, брати участь у цьому трошки хаотичному потоці, який може стати досвідом справжнього братерства, караваном солідарності, святою прощею. У такий спосіб більші можливості комунікації перетворяться у більші можливості зустрічі та солідарності між усіма. Якщо би ми могли йти цією дорогою, то це би було таким добрим, таким здоровим, таким визволяючим, таким обнадійливим! Для нас буде добре вийти з себе самих і приєднатися до інших. Зачинитися в собі означає пробувати гірку отруту самотності, а людство щось втратить через наш егоїстичний вибір. 

88. Християнський ідеал завжди покликаний долати підозру, постійну недовіру, страх втратити приватність, захисні постави, які нам накидає сучасний світ. Багато людей пробує втекти від інших у вигідну приватність або зменшити спілкування до вузького кола найближчих осіб, і вони відкидають реалізм соціального виміру Євангелія. Бо як деякі люди хочуть чисто духовного Христа, без тіла і хреста, так само хочуть міжлюдських взаємин тільки за посередництвом штучних засобів, екранів і систем, які можуть включати й виключати, коли захочуть. Тим часом Євангеліє завжди запрошує нас ризикнути зустріти людину лицем в лице, що нас до чогось зобовʼязує, присутню фізично зі своїм болем і потребами, зі своєю радістю, яка передається нам через дотик. Справжня віра в Божого Сина, який став людиною, невіддільна від дару себе самого, від приналежності до спільноти, від служіння, від примирення з іншими. Втілення Божого Сина запрошує нас до революції чуйності. 

89. Усамітнення, яке є формою егоїзму, може виражатися у фальшивій автономності, яка виключає Бога, але також може бути для релігійної людини формою духовного споживацтва, спричиненого хворобливим індивідуалізмом. Повернення до сакрального і пошуки духовного, якими характеризується наша епоха, – двозначні явища. Сьогодні більшим від виклику атеїзму є виклик відповісти адекватно на спрагу Бога, яку відчуває багато людей, щоб вони не намагалися її втамувати пропозиціями, які відчужують, або безтілесним Ісусом Христом, який не вимагає працювати для інших. Якщо вони не знайдуть у Церкві духовності, яка їх зцілить, визволить, наповнить життям і миром та водночас покличе до солідарного сопричастя і місіонерської плідності, то врешті-решт будуть обдурені пропозиціями, які не покращують людину й не прославляють Бога. 

90. Власні форми народної побожності втілені, бо проросли з втілення християнської віри в народну культуру. І тому вони містять особисті звʼязки не з гармонізуючими енергіями, а з Богом, Ісусом Христом, Марією і святими. Ця побожність має тіло й обличчя, і тому здатна створювати звʼязки, а не втікати в індивідуалізм. В інших секторах наших спільнот зростає захоплення різними формами «духовності благополуччя» без спільноти, «теологією успіху» без братерських зобовʼязань і субʼєктивним безособовим досвідом, який обмежується внутрішніми пошуками себе самого. 

91. Важливий виклик – показати, що втеча від особистого і зобовʼязуючого звʼязку з Богом, який водночас накладає на нас обовʼязки щодо інших людей, ніколи не вирішить справи. Це діється в наші дні, коли віруючі намагаються заховатися і не попадатися на очі іншим, і коли хитро втікають з одного місця в друге або від однієї праці до іншої, залишаючись без глибоких і стабільних звʼязків: «Imaginatio locorum et mutatio multos fefellit» [7]. Це фальшивий засіб, який призводить до хвороби духа, а часом і тіла. Необхідно допомогти іншим зрозуміти, що єдина дорога полягає у тому, щоб навчитися зустрічатися з іншими, приймаючи відповідну поставу: цінити їх і приймати як товаришів подорожі, без внутрішнього опору. А ще краще – навчитися відкривати Ісуса в обличчях інших людей, в їхньому голосі, в їхніх потребах. Також слід навчитися страждати, обнімаючи розпʼятого Ісуса, коли зустрічаємося з несправедливою агресією або невдячністю, завжди невтомно вибираючи братерство [8].

92. Це справжнє зцілення, бо взаємини з іншими, які зцілюють, а не ослаблюють, – це містичне, споглядальне братерство, яке вміє споглядати святу велич ближнього, вміє побачити Бога в кожній людині, вміє зносити неприємності спільного життя, покладаючись на Божу любов, вміє відчинити серце для божественної любові та шукати добра для інших людей, так як це робить добрий Отець. Саме в нашу епоху, і також там, де є «маленьке стадо» (Лк. 12, 32), учні Господа покликані жити у спільноті й бути сіллю землі та світлом світу (див. Мт. 5, 13-16). Покликані, щоб свідчити про свою участь у євангелізації завжди по-новому [9]. Не дозвольмо забрати в нас спільноту! 

 

«Ні» світській духовності 

 

93. Світська духовність, яка приховується під видом релігійності та любові до Церкви, полягає у пошуках людської слави і власного добра замість слави Господа. Господь дорікає фарисеям: «Як можете ви вірувати, коли ви славу один від одного приймаєте, а слави, яка від самого Бога, не шукаєте?» (Йо. 5, 44). Йдеться про субтельний спосіб шукати «чогось власного, а не Христа Ісуса» (Фил. 2, 21). Ця духовність приймає різні форми, в залежності від типу особи і обставин, в яких вона перебуває. Оскільки вона турбується про свій зовнішній вигляд, то не завжди поєднується з публічними гріхами, тому зовні все виглядає правильно. Але якщо би вона проникла в Церкву, «то це було би набагато згубнішим, ніж будь-яка інша світська моральність» [10].

94. Ця світськість може живитися двома способами, тісно між собою зʼєднаними. Перший – захоплення гностицизмом, вірою, замкненою в субʼєктивізмі, де цікавляться тільки окресленим досвідом або низкою роздумів і знань, які нібито додають сил і просвічують, але насправді субʼєкт зачиняється всередині свого розуму і своїх почуттів. Другий – захоплене собою і прометеївське неопелагіанство тих, які остаточно вірять тільки у власні сили і вивищуються над іншими, бо виконують окреслені норми або непорушно вірні католицькій традиції минулого. Ця позірна доктринальна чи дисциплінарна безпека породжує нарцистичний і авторитарний елітаризм, де не євангелізують, а аналізують і осуджують інших, не полегшують доступ до благодаті, а витрачають енергію на контролювання. У цих двох випадках насправді не цікавляться ні Ісусом Христом, ні іншими людьми. Це прояви антропоцентричного іманентизму. Неможливо уявити, щоб ці зіпсуті форми християнства народили автентичний євангелізаційний динамізм. 

95. Ця темна світськість проявляється через різні постави, які здаються суперечними, але всі вони намагаються «заволодіти простором Церкви». В одних людей бачимо велику турботу про літургію, доктрину і престиж Церкви, але їх зовсім не цікавить реальне впровадження Євангелія у вірний Божий Люд і в конкретні потреби сьогодення. У такий спосіб життя Церкви стає музейним експонатом або власністю небагатьох. У інших ця сама світська духовність приховується за можливістю демонструвати здобутки в соціальній та політичній сферах, або у марнославстві, поєднаному з адміністративною працею, або в захопленні динамікою самовдосконалення і самореалізації. Також може виражатися у різних формах сприйняття себе самого як учасника інтенсивного соціального життя, наповненого поїздками, зустрічами, бенкетами і прийомами гостей. Також може проявлятися у підприємницькій діяльності, завантаженій статистиками, планами й оцінками, де головним бенефіціаром є не Божий Люд, а Церква як організація. В усіх випадках вона позбавлена печаті втіленого, розпʼятого і воскреслого Христа, зачинена в елітарних групах, не йде шукати загублених і спраглих Христа. Вона не має євангельського запалу, а тільки фальшиву радість егоцентричного самозадоволення. 

96. У такій ситуації зростає зарозумілість тих, які задовольняються якоюсь владою і воліють бути генералами розбитих армій, а не простими солдатами ескадрону, який продовжує битву. Як часто мріємо про великі апостольські проекти, скрупульозно і детально накреслені, що властиво генералам, які програли битву! У такий спосіб ми перекреслюємо історію Церкви, яка є славною тому, що є історією жертв, надії, щоденної боротьби, життя в служінні, витривалістю у важкій праці, бо всяка праця є «потом нашого чола». Замість цього ми марнославно розмовляємо про «те, що слід би було зробити» – гріх «прожектерства» – як духовні вчителі та мудрі пастирі, які вказують ззовні. Збуджуємо свою уяву понад міру і втрачаємо контакт з болючою дійсністю нашого віруючого люду. 

97. Хто піддався цій світськості, дивиться зверху і здалека, відкидає свідчення братів, підриває авторитет тих, які задають йому запитання, постійно вказує на чужі помилки, помішаний на пункті зовнішніх умовностей. Він спрямовує своє серце до замкнутого горизонту свого «я» і своїх інтересів і, як наслідок цього, не вчиться на своїх гріхах і не відкритий по-справжньому для прощення. Це страшне зіпсуття під видом добра. Його слід уникати, спонукаючи Церкву виходити з себе на місію, зосереджену на Ісусі Христі й праці для убогих. Нехай Бог врятує нас від світської Церкви, вирядженої в духовність і душпастирювання! Цю задушливу світськість лікують, вдихаючи чисте повітря Святого Духа, який нас звільнює від зосередження на собі, яке ми приховуємо за зовнішньою релігійністю, позбавленою Бога. Не дозвольмо забрати в нас Євангеліє! 

 

«Ні» міжусобним війнам 

 

98. Скільки воєн серед Божого Люду і в різних спільнотах! Скільки воєн між християнами через заздрість і ревнощі по місцях проживання і на роботі! Духовна світськість спонукає християн воювати з іншими християнами, які стають на їхній дорозі до влади, престижу, задоволення або матеріального забезпечення. Окрім того, дехто перестає належати до Церкви серцем, щоб підсилити дух «розбрату». Не належить уже до всієї Церкви з її багатою різноманітністю, а до якоїсь групи, яка вважає себе інакшою або особливою. 

99. Світ розірваний війнами і насильством або зранений розповсюдженим індивідуалізмом, який розділяє людей і ставить їх одне проти одного, щоб йти за власним благополуччям. У багатьох країнах знов виникають конфлікти й старі поділи, які вважались вирішеними. Особливо прошу християн усіх спільнот світу дати свідченя братерської єдності, яке буде привабливим і променистим. Щоб усі могли захоплюватися тим, як ви піклуєтесь одне одним, як підтримуєте і супроводжуєте одне одного: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35). Саме це Ісус усім серцем просив в Отця: «щоб усі були одно [...] в нас [...] щоб світ увірував» (Йо. 17, 21). Будьте чуйними до спокуси заздрості! Ми всі в одній лодці й пливемо до одного порту! Просімо про благодать радіти з плодів, вирощених іншими людьми, але які належать усім. 

100. Тим, які зранені історичними поділами, важко прийняти наші заклики до прощення і примирення, бо вони вважають, що ми ігноруємо їхній біль або хочемо, щоб вони втратили свою памʼять та ідеали. Але якщо бачать свідчення справді братніх і примирених спільнот, то це завжди є світлом, яке притягує. І тому мене завжди болить, коли довідуюсь, що в деяких християнських спільнотах, і навіть між богопосвяченими особами, допускаються різні форми ненависті, поділів, наклепів, обмовлянь, помсти, заздрості, бажання будь-якою ціною накинути власні ідеї, аж до переслідувань, які виглядають як безжалісне полювання на відьом. Кого будемо євангелізувати такою поведінкою? 

101. Просімо Господа, щоб дав нам зрозуміти закон любові! Як добре мати цей закон! Як добре любити одне одного, незважаючи ні на що! Так, незважаючи ні на що! Апостол Павло звертається до кожного з нас: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). І ще: «Робімо добро без утоми» (Гал. 6, 9). Кожний з нас має свої симпатії та антипатії, і, можливо, що зараз кимось роздратований. Скажімо, принаймні, Господові: «Господи, я роздратований цією особою чи тамтою. Прошу Тебе за нього чи за неї». Молитва за того, на кого гніваємось, є кроком до любові й євангелізаційним актом. Зробімо це сьогодні! Не дозвольмо забрати в нас ідеал братерської любові! 

 

Інші виклики Церкви 

 

102. Миряни становлять переважну більшість Божого Люду. Їх обслуговує меншість – рукоположені служителі. Зросло усвідомлення тотожності та місії мирянина в Церкві. Ми маємо чисельний, хоч цього ще недостатньо, лаїкат з глибоким відчуттям спільноти, який вірно ангажується в діла милосердя, катехизації, целебрування віри. Але усвідомлення цієї відповідальності лаїкату, яка випливає із Таїнств Хрещення і Миропомазання, не проявляється всюди однаково. В одних випадках тому, що не отримали належної формації, щоб взяти на себе відповідальні обовʼязки, в інших тому, що в їхніх локальних Церквах для них не знайшлося місця – з огляду на надмірний клерикалізм, який не дає їм можливості щось вирішувати, – де би вони могли висловлювати свої думки й діяти. Навіть якщо багато мирян бере участь у різноманітному служінні мирян, то ця праця не впливає на проникнення християнських цінностей у соціальну, політичну й економічну сфери. У багатьох випадках вона обмежується завданнями всередині Церкви без реального застосування Євангелія для трансформації суспільства. Формація мирян і євангелізація професійних та інтелектуальних груп є важливим душпастирським викликом. 

103. Церква визнає невідʼємний вклад жінок в суспільство завдяки їхній чутливості, інтуїції та особливим якостям, більш притаманним жінкам, ніж чоловікам. Наприклад, особлива жіноча вразливість на інших, яка виражається в особливий спосіб, хоча не єдиний, у материнстві. З радістю спостерігаю, як багато жінок розділяє пасторальну відповідальність разом зі священиками, допомагаючи особам, родинам або групам і вносячи свою лепту в богословські рефлексії. Але все ще необхідно розширити в Церкві простір для більш активної присутності жінок. Оскільки «жіночі якості повинні проявлятися у всіх сферах соціального життя, то необхідно гарантувати присутність жінок у трудовому середовищі» [11] і в інших різноманітних місцях, де приймаються важливі рішення, – як в Церкві, так і в соціальних структурах. 

104. Вимагання законних прав для жінок, на основі твердого переконання, що чоловіки і жінки мають однакову гідність, порушує перед Церквою важливі питання, які для неї є викликом і які не можна вирішити поверхово. Священство зарезервоване для чоловіків як знак Христа Обручника, який дає себе в Євхаристії, і це не підлягає дискусіям, але може спричинити конфлікти, якщо священодія Таїнств надмірно ототожнюється з владою. Слід памʼятати, що коли говоримо про священицьку владу, то «йдеться про функцію, а не про гідність чи святість» [12]. Священство – один із засобів, які Ісус використовує у служінні своєму людові, але наша велика гідність походить із Таїнства Хрещення, яке доступне усім. Уподібнення священика до Христа-Глави як основного джерела благодаті не означає вивищення його над усіма іншими. В Церкві функції «не зумовлюють вищість одних над другими» [13]. Фактично, одна жінка, Марія, важливіша від єпископів. Навіть якщо функції священства мають «ієрархічну» структуру, то слід добре памʼятати, що «вона повністю підпорядкована святості членів містичного Тіла Христа» [14]. Ключем і стрижнем священства є не влада у розумінні домінування, а здатність священодіяти Таїнство Євхаристії; звідси випливає авторитет священства, яке завжди перебуває на службі в люду. І це великий виклик для душпастирів і богословів, щоб вони були здатними допомогти краще розпізнати, що це означає стосовно можливого місця жінки там, де приймаються важливі рішення, в різних середовищах Церкви. 

105. Молодіжне душпастирство, яке ми звикли провадити, постраждало від натиску соціальних змін. В актуальних структурах молодь звичайно не знаходить відповідей на свій неспокій, потреби, проблеми і зранення. Нам, дорослим, важко слухати їх терпеливо, розуміти їхній неспокій і вимоги, навчитися говорити з ними зрозумілою для них мовою. І тому освітні пропозиції не дають очікуваних результатів. Збільшення і зростання переважно молодіжних товариств і рухів слід інтерпретувати дією Святого Духа, який відчиняє нові шляхи у відповідь на їхні очікування і пошуки глибокої духовності та відчуття більш конкретної приналежності. Але все-таки необхідно залучати їх більше до душпастирської праці Церкви [15].

106. Навіть якщо з молоддю важко налагодити контакти, то прогрес є у двох сферах: в усвідомленні, що їх євангелізує і виховує вся спільнота і що існує нагальна необхідність у їхній більшій активності. Слід визнати, що в актуальному контексті кризи заангажування і спільнотних звʼязків багато молодих людей обʼєднуються перед лицем бід світу і займаються різними формами діяльності й волонтерства. Дехто бере участь в житті Церкви в групах допомоги й різних місійних ініціативах у своїх єпархіях або інших місцях. Як це чудово, що молоді люди можуть бути «вуличними проповідниками», щасливі, що можуть нести Ісуса Христа до кожної вулиці, до кожної площі, до кожного закутку землі!  

107. У багатьох місцях зменшується кількість покликань до священства і богопосвяченого життя. Часто причиною цього є відсутність у спільнотах апостольського запалу, який заражає, і тому священство не збуджує ентузіазму і не приваблює. Автентичні покликання народжуються там, де є життя, ревність, бажання нести Христа іншим. Навіть у парафіях, де священики мало заангажовані в працю і невеселі, братерське і ревне життя спільнот пробуджує бажання присвятити себе повністю Богові та євангелізації, особливо якщо ці живі спільноти наполегливо моляться за покликання і сміливо пропонують молодим людям дорогу особливого посвячення. З другого боку, незважаючи на брак покликань, сьогодні маємо більш ясне усвідомлення необхідності кращої селекції кандидатів до священства. Семінарії не можна наповнювати на основі будь-яких мотивацій, особливо коли вони поєднані з афективною невпевненістю, шуканням якоїсь форми влади, людською славою або матеріальним добробутом. 

108. Як я вже говорив, не маю наміру подавати повний аналіз, але заохочую спільноти доповнити й збагатити ці теми, усвідомлюючи виклики, які їх стосуються безпосередньо й посередньо. Надіюся, що коли розпочнуть це робити, то візьмуть до уваги, що кожного разу, коли намагаємось відчитати знаки часу в сьогоднішній дійсності, буде доречним вислухати молодих і старих. Одні й другі – надія націй. Старі приносять памʼять і мудрість досвіду – щоб не повторювати по-дурному помилок минулого. Молоді просять нас розбудити і підсилити надію, бо носять у собі нові спрямування людства і відчиняють нас для майбутнього, щоб ми не закорінилися в ностальгії за структурами й звичаями, які вже не життєдайні в сучасному світі. 

109. Виклики зʼявляються, щоб їх прийняти. Будьмо реалістами, не втрачаючи радості, хоробрості й заангажування, сповненого надіями! Не дозвольмо забрати в нас місіонерську силу! 



[1] Католицька акція Італії, Послання XVI  Національної Асамблеї до Церкви і до країни (8 травня 2011). 

[2] Й. Рацінгер, Актуальний стан віри і теології. Конференція під час зустрічі Голів Єпископських Комісій Латинської Америки у питаннях доктрини віри, яка відбулася у Гвадалахарі, Мексика, 1996. Опублікована в L'Osservatore Romano, 1 листопада 1996; цитована в: V Загальна Конференція єпископів Латинської Америки і Караїбів, Documento di Aparecida (29 червня 2007), 12. 

[3] Д. Бернанос, Щоденник сільського пароха, Paris, 1974, p. 135.  

[4] Промова на урочисте відкриття ІІ Ватиканського Собору (11 жовтня 1962), 4, 2-4:  AAS 54 (1962), 789. 

[5] Д. Г. Ньюман, Лист від 26 січня 1833, в The Lettersand Diaries of John Henry Newman, III, Oxford 1979, 204. 

[6] Бенедикт XVI, Гомілія під час Святої Меси на відкриття Року Віри (11 жовтня 2012): AAS 104 (2012), 881. 

[7] Фома Кемпійський, De Imitatione Christi, Liber Primus, IX, 5: «Уява і зміна місця звели багатьох». 

[8] Корисним буде свідчення Св. Терези з Лізьє про її стосунки з однією сестрою, яка причиняла їй багато неприємностей, в якому внутрішній досвід мав вирішальний вплив: «Одного зимового вечора, своїм звичаєм, я виконувала свої дрібні обов'язки, було холодно, темно.... раптом я почула у віддаленні гармонійний звук музичного інструмента, тому яскраво уявила собі освітлений салон, сяючий позолотою, елегантно вбраних дівчат, які робили компліменти й світські знаки уваги одна одній; потім мій погляд перенісся на хвору, яку я підтримувала; замість мелодії я чула нещасне постукування, замість позолоти бачила цеглини нашого суворого монастиря, слабко освітленого тьмяним світлом. Не можу висловити, що діялося у моїй душі, знаю тільки, що Господь освітив її променями істини, які так рішуче брали гору над мороком блискучих світських раутів на землі, що я не могла повірити своєму щастю...» (Г 29v-30r). 

[9] Див. Propositio 8.  

[10] А. де Любак, Медитації про Церкву, Париж 1968, 231.  

[11] Папська Рада «Справедливість і Мир», Компендіум Соціальної Доктрини Церкви, 295.  

[12] Йоан Павло ІІ, Посинодальна Апостольська Адгортація Christifideles laici (30 грудня 1988), 51: AAS 81 (1989), 493. 

[13] Конгрегація Доктрини Віри, Декларація Inter Insigniores, про допущення жінок до служебного священства (15 жовтня 1976), VI: AAS 69 (1977) 115, цитована в Йоан Павло ІІ, Посинодальна Апостольська Адгортація Christifideles laici (30 грудня 1988), 51, примітка 190:  AAS 81 (1989), 493. 

[14] Йоан Павло ІІ, Апостольський лист Mulieris dignitatem (15 серпня 1988), 27:  AAS 80 (1988), 1718. 

[15] Див. Propositio 51.