П'ЯТИЙ РОЗДІЛ  

ЛЮБОВ, ЯКА СТАЄ ПЛІДНОЮ  

 

165. Любов завжди дає життя. І тому подружня любов «не вичерпується для них двох [...] супруги, взаємно віддаючись одне одному, видають із себе нову дійсність – дитину, живе відображення їхньої любові, тривкий знак подружньої єдності та живий і нерозривний синтез батьківства і материнства » [1]

 

ПРИЙНЯТИ НОВЕ ЖИТТЯ  

 

166. Родина – середовище, в якому діти не тільки народжуються, але й приймаються як Божий дар. Кожне нове життя «дає нам можливість відкрити найбільш безкорисливий вимір любові, який постійно нас дивує. Це прекрасно, коли тебе люблять наперед: дітей люблять ще до народження» [2]. Це віддзеркалює примат любові Бога, який завжди бере ініціативу в свої руки, бо дітей «люблять до того, як вони це заслужать» [3]. Але «багатьох дітей від початку не приймають, залишають, позбавляють дитинства і майбутнього. Дехто, виправдовуючись, сміє говорити, що народження цих дітей було помилкою. Це ганебно! [...] Навіщо тоді урочисті декларації прав людини і прав дитини, якщо потім караємо дітей за гріхи дорослих?» [4] Якщо дитина приходить на світ у небажаних обставинах, то батьки або інші члени родини повинні зробити все можливе, щоб прийняти її як Божий дар і взяти на себе відповідальність за неї з відкритістю і любов’ю. Бо «коли йдеться про дітей, які приходять на світ, то жодні жертви дорослих не будуть занадто дорогими чи занадто великими, аби не допустити, щоби дитина відчувала себе помилкою, яка нічого не варта й виставлена на життєві зранення й насильство дорослих» [5]. Дар нового життя, яке Господь ввіряє батькові й мамі, розпочинається із прийняття, продовжується у турботі під час земного життя, а його остаточна мета – радість вічного життя. Спокійне бачення остаточного сповнення людської особи поглибить розуміння батьків цінного дару, який їм довірено. Бо Бог дає батькам право вибрати для своїх дітей імена, за якими Він покличе кожну дитину до вічності [6]

167. Багатодітні родини – радість для Церкви. У них любов виражає свою щедру плідність. Але слід пам’ятати розсудливу пересторогу святого Йоана Павла ІІ, що відповідальне батьківство – це не «необмежена прокреація чи відсутність розуміння значення виховання дітей, а скоріше можливість, дана подружній парі, мудро й відповідально використовувати свою непорушну свободу, беручи до уваги соціальні й демографічні реалії і свою ситуацію й слушні бажання» [7]

 

Любов у властивому очікування вагітності  

 

168. Вагітність – це важкий й водночас прекрасний період. Мати співпрацює з Богом ради чуда народження нового життя. Материнство походить із «особливого потенціалу жіночого організму, який має здатність зачати й народити людину» [8]. Кожна жінка бере участь у «таїні сотворення, яка відновлюється у народженні людини» [9]. Псалмопівець говорить: «Ти мене виткав в утробі матері моєї» (139, 13). Кожна дитина, яка розвивається у лоні матері, є в споконвічному проекті Бога Отця і в Його споконвічній любові: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе» (Єр. 1, 5). Кожна дитина в серці Бога перебуває споконвіків, а в момент зачаття здійснюється споконвічна мрія Творця. Уявімо, який цінний ембріон від моменту зачаття. На нього потрібно дивитися поглядом Божої любові, яка бачить набагато далі від того, що зовнішнє. 

169. Вагітна жінка може брати участь у цьому проекті Бога, мріючи про свою дитину: «Усі матері й усі батьки мріяли про свою дитину упродовж дев’яти місяців [...] Немає родини без мрій. Якщо родина перестає мріяти, то діти не зростають, любов не зростає, життя слабне й згасає» [10]. У мріях християнського подружжя обов’язково присутнє хрещення. Батьки готуються до нього молитвою, ввіряючи свою дитину Ісусові ще до народження. 

170. Сьогодні, завдяки науковому поступу, можна наперед знати колір волосся і можливі майбутні хвороби ще не народженої дитини, бо всі соматичні риси особи записані в генетичному коді вже в ембріональній фазі. Але тільки Отець, який її створив, знає її повністю. Лише Він знає те, що найцінніше і найважливіше, бо знає, ким є ця дитина і її найглибшу ідентичність. Вагітна мати повинна просити в Бога світло для глибокого пізнання своєї дитини і щоб прийняти її такою, якою вона є. Деякі батьки вважають, що їхні діти народжуються у невідповідному часі. Їм треба просити Бога, аби зцілив і зміцнив їх, щоби вони повністю прийняли цю дитину, аби прагнули її всім серцем. Важливо, щоб дитина почувала себе бажаною. Дитина – не додаток до родини і не заспокоєння особистих бажань. Це людська істота, яка має велику цінність, і її не можна використовувати для власної користі. І тому не важливо, чи це нове життя задовольнятиме тебе чи ні, має риси, які тобі подобаються чи ні, відповідає на твої плани і бажання чи ні. Бо «діти – це дар. Кожна дитина виняткова і неповторна [...] Дитину люблять тому, що вона дитина, а не тому, що вона красива чи має якість позитивні якості; ні, лише тому, що вона дитина. Не тому, що вона думає так само як я чи втілює мої бажання. Дитина є дитиною» [11]. Любов батьків – це інструмент любові Бога Отця, який із ніжністю очікує народження кожної дитини і приймає її безумовно й безкорисливо. 

171. Я прошу кожну вагітну жінку ревно молитися: дбай про свою радість, щоб ніхто не відібрав у тебе внутрішньої радості материнства. Ця дитина заслуговує на те, щоб бути твоєю радістю. Не дозволь, щоб страх, турботи, коментарі інших людей або проблеми затьмарили цю радість бути знаряддям Бога і видати на світ нове життя. Роби те, що треба робити, але не обсесивно, і співай разом із Марією: «Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо він зглянувся на покору слугині своєї» (Лк. 1, 46-48). Зберігай цей спокійний ентузіазм серед життєвих неприємностей і проси Господа, щоб стеріг твою радість, яку ти зможеш передати своїй дитині. 

 

Любов мами і тата 

 

172. «Новонароджені діти отримують як дар, разом із їжею й опікою, духовне підтвердження, що їх люблять. Акти любові виражаються у наданні дитині імені, через спільну мову, у люблячих поглядах, у радісних усмішках. У такий спосіб вони вчаться, що краса зв’язку між людьми торкає нашу душу, шукає нашу свободу, приймає іншість другої людини, визнає й шанує її як співрозмовника [...] і ця любов має іскру любові Бога» [12]. Кожна дитина має право на любов мами і тата, які їй потрібні для цілісного й гармонійного розвитку. Єпископи Австралії говорили, що батько і мати обоє «але в інший спосіб виховують дитину. Шанувати гідність дитини означає підтвердити її потреби і природне право на маму і тата» [13]. Йдеться не лише про любов батька і мами до дитини, але й про любов між ними, яку розуміємо як джерело власного існування, як гніздо, яке приймає, і як фундамент родини. В іншому разі дитину, як здається, редукуватимуть до речі, якою примхливо володіють. Чоловік і жінка, батько і мати, обоє «є співпрацівниками й немовби тлумачами любові Бога-Творця» [14]. Вони показують своїм дітям материнське і батьківське обличчя Господа. Окрім того, вони обоє вчать цінності взаємності, спілкування різних осіб, в яке кожна особа вносить свою ідентичність і також вміє прийняти ідентичність іншої особи. Якщо з якихось причин батька або мами немає, то важливо шукати якийсь замінник, який полегшить відповідне дозрівання дитини. 

173. Почуття сирітства, яке сьогодні відчуває багато дітей і підлітків, набагато глибше, ніж нам здається. Сьогодні визнаємо легітимними і навіть бажаними права жінки на навчання, працю, розвиток своїх талантів і особисті цілі. Водночас не можемо ігнорувати факт, що дітям необхідна присутність мами, особливо в перші місяці життя. Дійсність така, що «жінка стає перед чоловіком як мати, суб’єкт нового людського життя, яке в ній зачалося і розвивається, і з неї вийде на світ» [15]. Зменшення присутності матерів із жіночими якостями – велика небезпека для світу. Я ціную фемінізм, який не вимагає уніфікації і не заперечує материнства. Бо велич жінки зумовлює всі права, які походять із її невід’ємної людської гідності й також із її жіночого генія, необхідного для суспільства [16]. Специфічно жіночі здатності – особливо материнство – накладають на жінку також і обов’язки, бо бути жінкою також поєднується із особливою земною місією, яку суспільство повинно захищати і зберігати ради загального добра. 

174. Фактично, «матері – найсильніший антидот проти поширення егоїстичного індивідуалізму [...] Вони свідчать про красу життя» [17]. Безсумнівно, що «суспільство без матерів було би нелюдським суспільством, бо матері завжди вміють, навіть у найважчі часи, давати свідчення ніжності, жертовності й моральної сили. Матері часто передають і найглибше значення релігійних практик: у перших молитвах, у перших жестах побожності, яких вчать дитину [...] Без матерів не тільки не було би нових вірних, але віра втратила би велику частину свого простого й глибокого тепла [...] Дорогі матері, дякую, дякую вам за те, ким ви є в родинах, і за те, що даєте Церкві й світові» [18]

175. Мати, яка опікується дитиною з ніжністю і співчуттям, допомагає їй пробудити в собі довіру, досвідчити, що світ добрий і прийме її; і це допомагає розвивати почуття власної вартості й здатність до інтимності й емпатії. З другого боку, батько допомагає прийняти обмеження дійсності й більше орієнтує на вихід у ширший світ, повний викликів, і заохочує до зусиль і боротьби. Щасливий батько з виразними чоловічими рисами, які поєднує з любов’ю до жінки і захищає її, потрібний так само, як і материнська опіка. Ці ролі й завдання еластичні, їх допасовують до конкретних обставин кожної родини, але ясна й добре виражена присутність обох постатей, жіночої й чоловічої, створює найкраще середовище до розвитку дитини. 

176. Говорять, що наше суспільство – «суспільство без батьків». У західній культурі постать батька символічно відсутня, спотворена, зблякла. Навіть здається, що чоловічість ставлять під сумнів. Сталося зрозуміле замішання, бо «спочатку це сприймалося як визволення: від батька-деспота, від батька – представника закону, який вводять ззовні, від батька як цензора щастя дітей і перешкоду для емансипації й самостійності молоді. У минулому в деяких домах часом панував авторитаризм, а в деяких випадках навіть насильство» [19]. Але, «як часто трапляється – з однієї крайності переходять до другої. У наші часи проблема видається вже не в напористій присутності батька, а в його відсутності або фактичному відстороненні. Батько часом так зосереджений на собі й на своїй роботі, і часом на самореалізації, що забуває навіть про родину. І залишає самими малих дітей і підлітків» [20]. Присутність батька, отож і його авторитет також надщерблений і тим, що щораз більше часу віддають засобам комунікації й розваг. Окрім того, сьогодні на авторитет дивляться підозріло і тому авторитет дорослих ставлять під великий сумнів. Самі дорослі відмовляються від певних принципів і тому не дають дітям безпечних і добре вмотивованих орієнтирів. Зміна ролей батьків і дітей – хворий процес, який калічить правильне виховання дітей і позбавляє їх любові, здатної орієнтувати їх в процесі дозрівання [21]

177. Бог хоче, щоби батько зі своїми цінними чоловічими рисами в родині «був біля жінки, щоби розділяв усе – радості й болі, працю й надії. І щоби був біля своїх дітей, коли вони ростуть: коли вони бавляться і коли чимось займаються, коли вони безтурботні й коли заклопотані, коли вони говорять і коли мовчать, коли вони відважні й коли залякані, коли вони помиляються і коли чинять правильно; батько має бути присутнім завжди. Бути присутнім не означає контролювати. Бо батьки, які занадто контролюють, псують своїх дітей» [22]. Деякі батьки почуваються непотрібними або не необхідними, але правда така, що «дітям потрібний батько, який чекає на них, коли вони повертаються додому після поразок. Зроблять усе, щоб не признатися, щоб цього не показати, але батько їм потрібний» [23]. Погано, коли діти втрачають батьків і рано перестають бути дітьми. 

 

БІЛЬША ПЛІДНІСТЬ 

 

178. Багато подружніх пар не можуть мати дітей. Ми знаємо, скільки страждань це породжує. З другого боку, також знаємо, що «шлюб установлений не лише для народжування [...] Тому, якщо навіть бракує потомства, якого часто так сильно бажають, шлюб усе ж таки триває як тісне поєднання і спільнота усього життя, зберігаючи й тоді свою цінність і нерозривність» [24]. Окрім того, «материнство – це не лише біологічна дійсність, вона може проявляти себе у різний спосіб» [25]

179. Усиновлення – це дуже великодушний спосіб реалізувати материнство і батьківство, і я хочу заохотити тих, які не можуть мати дітей, щоб були великодушними і відкрили свою подружню любов для тих, які позбавлені відповідного родинного середовища. Ніколи цього не пожаліють. Усиновлення – це акт любові й дару родини тому, хто її не має. Важливо наполягати, щоб законодавство полегшувало процедуру усиновлення, особливо у випадку небажаних дітей, щоб запобігти абортам або відмові від дітей. Хто всиновлює й приймає дитину безумовно і безкорисливо, стає посередником любові Бога, який говорить: «Та хоча б вона [ мати] й забула, я тебе не забуду» (Іс. 49, 15). 

180. «Усиновлення і опіка над дитиною є вираженням особливої плідності подружнього досвіду, і не лише у випадках неплідності [...] Якщо дитину хочуть мати за будь-яку ціну як право на самореалізацію, то всиновлення і прийомна сім’я у правильному розумінні показують важливий аспект бути батьками і бути дітьми, бо допомагають усвідомити, що діти – народжені чи всиновлені – відмінні від нас особи, яких треба прийняти, любити, піклуватися про них, а не лише видати на світ. У процедурах усиновлення або прийняття дитини прийомною сім’єю на першому місці повинно бути добро дитини» [26]. З другого боку, «необхідно припинити торгівлю дітьми між країнами і континентами, прийнявши відповідні закони і ввівши державний контроль» [27]

181. Також слід пам’ятати, що дітородження або всиновлення – не єдині способи досвідчити плідність любові. Навіть багатодітні родини покликані лишити слід у своєму суспільстві – щоб розвивалися інші форми плідності як продовження любові, яка їх підтримує. Християнські родини повинні пам’ятати, що «віра не відчужує нас від світу, а вкорінює в нього ще глибше [...] Кожна людина має свою роль у приготуванні до приходу Божого Царства» [28]. Родина не повинна вважати себе ізольованим притулком, покликаним захищатися від суспільства. Нехай не перебуває в очікуванні, а виходить поза себе саму в пошуках солідарності. У такий спосіб стане місцем інтеграції особи в суспільство і точкою з’єднання публічної сфери з приватною. Подружні пари повинні набути ясне й вмотивоване розуміння своїх суспільних обов’язків. Якщо це станеться, то взаємна любов не зменшиться, а наповниться новим світлом, як це виражають наступні рядки: 

«Твої руки ласкають мене 

як щоденні акорди. 

Кохаю тебе, бо 

працюєш на справедливість. 

Кохаю тебе тому, 

що ти – моя любов, і мій товариш, і моє все, 

і на вулиці разом 

нас набагато більше, ніж тільки двоє» [29]

182. Родина не може бути плідною, якщо вважає себе дуже відмінною або «відділеною». Аби цього уникнути, слід пам’ятати, що родина Ісуса, повна благодаті й мудрості, не була «незвичайною» – як дивний і відчужений від людей дім. І саме тому людям було важко признати мудрість Ісуса, і вони говорили: «Звідкіль оте в нього? [...] Хіба ж він не тесля, син Марії?» (Мр. 6, 2-3). «Хіба він не син теслі?» (Мт. 13, 55). Це підтверджує, що ця родина була простою, близькою з усіма, звичайним елементом суспільства. Також Ісус зростав не в вузьких стосунках лише з Марією та Йосипом, а з задоволенням перебував у ширшій родині – з родичами й друзями. Це пояснює факт, що, повертаючись із Єрусалима, його батьки вважали, що дванадцятилітня дитина могла йти весь день з прочанами, слухаючи розповіді й переживаючи їхні турботи: «Гадаючи, що він у гурті, вони пройшли день дороги» (Лк. 2, 44). Але часом трапляється, що деякі християнські родини з огляду на мову, якою говорять, спосіб, у який ведуть розмови і як ставляться до інших, через постійне зациклення на тих самих двох або трьох темах, сприймаються як чужі, відділені від суспільства, і навіть їхні родичі відчувають себе приниженими й осудженими ними. 

183. Подружжя, яке зазнає силу любові, знає, що ця любов покликана гоїти рани покинутих, будувати культуру зустрічі, боротися за справедливість. Бог довірив родині діло «одомашнення» світу [30], щоби всі ставилися до іншої людини як до брата: «Якщо уважно придивимося до щоденного життя сучасних чоловіків і жінок, то відразу всюди побачимо необхідність потужної ін’єкції родинного духу [...] Не лише організація спільного життя щораз частіше зустрічається з бюрократією, дуже далекою від фундаментальних людських стосунків, але навіть суспільні й політичні звичаї часто показують ознаки деградації» [31]. Натомість відкриті й солідарні родини створюють місце для убогих і здатні будувати дружбу з тими, які перебувають у гіршій ситуації. Якщо Євангеліє для них справді важливе, то вони не можуть забути те, що говорив Ісус: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Коротше кажучи, живуть так, як це від нас дуже вимовно вимагає цей текст: «Коли справляєш обід або вечерю, не клич твоїх друзів, ні твоїх братів, ані твоїх родичів, ані сусідів багатих, щоб часом і вони також тебе не запросили й не було тобі відплати; але як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий » (Лк. 14, 12-14). Будеш щасливий! Ось таємниця щасливої родини. 

184. Родини говорять про Ісуса іншим людям прикладом і словом, передають віру, збуджують прагнення Бога і показують красу Євангелія і стиль життя, який воно пропонує. У такий спосіб християнські подружжя скрашують сірий публічний простір, наповнюючи його кольорами братерства, соціальної вразливості, захистом слабких, яскравою вірою і дієвою надією. Їхня плідність розширюється і трансформується у тисячі способів уприсутнення любові Бога в суспільстві. 

 

Пізнати тіло  

 

185. У цьому дусі слід серйозно підійти до біблійного тексту, який часто інтерпретують поза контекстом або дуже загально, і тому можуть не помітити його безпосереднє і пряме значення, яке виразно соціальне. Йдеться про 1 Кор. 11, 17-34, коли апостол Павло зустрівся із ганебною ситуацією в спільноті. Багаті намагалися дискримінувати бідних, і це відбувалося під час агапе після Євхаристії. Коли багаті смакували вишукані страви, бідні голодні лише дивилися: «Дехто ж голоден, а дехто п'яний. Хіба не маєте домів, щоб їсти - пити? Чи може хочете зневажати Божу церкву, і засоромлювати тих, які нічого не мають?» (21-22). 

186. Євхаристія вимагає інтегрування усіх членів в одне еклезіальне тіло. Той, хто приймає Тіло і Кров Христа, не може водночас нападати на те саме Тіло, провокуючи скандальні поділи і дискримінацію між його членами. Йдеться про те, щоб «розпізнати» Тіло Господа, визнати його з вірою і любов’ю як у сакраментальних знаках, так і в спільноті; в іншому разі їмо й п’ємо власне осудження (див. 11, 29). Цей біблійний текст – серйозна пересторога для родин, які зачиняються у власному комфорті й ізолюються, і особливо для родин, байдужих до страждань бідних і більш потребуючих родин. Літургія Євхаристії стає постійним закликом «Хай, отже, кожний випробує себе самого» (28), аби відчинити двері своєї родини для більшого сопричастя з тими, кого відкинуло суспільство, і прийняти Таїнство євхаристійної любові, яке чинить нас одним тілом. Пам’ятаймо, що ««містика» Таїнства має суспільний характер» [32]. Ті, які приступають до причастя, але нічого не роблять для бідних і страждаючих або погоджуються на різні поділи, приниження та нерівність, приймають Євхаристію негідно. Натомість родини, які приймають Євхаристію з відповідним налаштуванням, зміцнюють своє прагнення братерства, свою роль у суспільстві й зусилля, спрямовані на допомогу потребуючим. 

 

ЖИТТЯ У ВЕЛИКІЙ РОДИНІ 

 

187. Мале гроно родини не повинно ізолюватися від широкої родини, в якій присутні батьки, дядьки, тітки, двоюрідні й навіть сусіди. У такій великій родині можуть бути особи, яким потрібна допомога або, принаймні, товариство і жести симпатії, чи можуть бути особи, які дуже страждають, і їх слід потішати [33]. Індивідуалізм наших часів часом спонукає зачинитися у малому безпечному гнізді й сприймати інших як неприємну обтяжливість. Безсумнівно, що така ізоляція не забезпечує більшим спокоєм і щастям, а зачиняє серце родини і позбавляє її ширшої перспективи існування. 

 

Бути дітьми  

 

188. Спочатку поговоримо про наших батьків. Ісус нагадав фарисеям, що відмова від батьків суперечна з Божим Законом (див. Мр. 7, 8-13). Втрата усвідомлення стану дитини нікому не принесе добра. У кожній особі, «навіть коли вона стає дорослою чи людиною похилого віку, навіть коли стає батьком, навіть коли займає відповідальну посаду, – під усім цим залишається тотожність дитини. Всі ми діти. І це завжди нам нагадуватиме про те, що ми собі життя не дали, а отримали його. Великий дар життя – це перший подарунок, який ми отримали» [34]

189. І тому «четверта заповідь вимагає від дітей [...] шанувати батька і матір (див. Вих. 20, 12). Ця заповідь йде відразу після заповідей, які стосуються безпосередньо Бога. Насправді вона містить щось святе, щось божественне, щось, що стоїть в основі будь-якої пошани між людьми. І біблійна формула четвертої заповіді додає: «щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі». Доброчесний зв’язок між поколіннями – гарантія майбутнього і гарантія справді людської історії. Суспільство, у якому діти не шанують своїх батьків – суспільство без пошани [...] Таке суспільство приречене наповнитися нахабною і жадібною молоддю» [35]

190. Але є й друга сторона медалі. Боже Слово говорить: «полишає чоловік свого батька й матір» (Бут. 2, 24). Часом це не відбувається, і подружжя не реалізується повністю, бо полишення й самопосвяти не було. Від батьків не треба відмовлятися чи нехтувати ними, але для того, щоб створити подружній зв’язок, потрібно їх полишити так, щоби новий дім був житлом, захистом, основою і проектом, і щоб можна було справді стати «одним тілом» (там само). У деяких подружжях часом багато речей приховують від подруга, але про них говорять зі своїми батьками, так що більше рахуються з думками батьків, ніж з почуттями і думками подруга. Підтримувати такий стан речей довший час нелегко, це може тривати тимчасово, поки створюються умови для росту довіри й діалогу. Подружній стан змушує шукати новий спосіб бути дітьми. 

 

Особи похилого віку  

 

191. «Не відкидай мене, коли постаріюсь, не покидай мене, коли зникне моя сила» (Пс. 71, 9). Це крик старої людини, яка боїться, що про неї забудуть і зневажатимуть її. Як Бог запрошує нас бути Його знаряддям і слухати прохання убогих, так само надіється, що ми почуємо крик людей похилого віку [36]. Це заклик до родин і спільнот, бо «Церква не може і не хоче допасуватися до ментальності нетерпимості, і ще менше – до ментальності байдужості й зневажання стосовно старості. Ми повинні розбудити в собі колективні почуття вдячності, визнання, гостинності, щоб старі люди відчули себе живими членами своєї спільноти. Особи похилого віку – це чоловіки й жінки, батьки й матері, які ще до нас стали на дорогу, на якій ми стоїмо тепер у своїх домах, у своїй щоденній боротьбі за гідне життя» [37]. І тому «я дуже хотів би Церкву, яка кине виклик культурі приниження, і молоді й старі знову обнімуться з великою радістю!» [38] 

192. Святий Йоан Павло ІІ заохочував звернути увагу на місце людей похилого віку в родині, бо існують культури, які «внаслідок невпорядкованого промислового та урбаністичного розвитку довели й далі ведуть до недопустимого усування старших на маргінес життя » [39]. Люди похилого віку допомагають відчути «тяглість поколінь» своєю «харизмою бути мостом» [40]. Дуже часто саме дідусі й бабусі передають своїм внукам великі цінності, а «багато людей можуть сказати, що втаємничення у християнське життя завдячують саме своїм бабусям і дідусям» [41]. Їхні слова, дотики або навіть сама присутність допомагають внукам зрозуміти, що історія не розпочинається від них, що вони спадкоємці довгого шляху і що повинні шанувати те, що було до них. Ті, які розривають зв’язок із минулим, матимуть труднощі в будуванні стабільних стосунків, і їм буде важко визнати, що вони не господарі дійсності. Отож, «ставлення до людей похилого віку говорить про якість цивілізації. Чи в даній цивілізації звертають увагу на старших людей? Чи є в ній місце для людини похилого віку? Розвиватися буде та цивілізація, яка вміє поважати мудрість старших людей» [42]

193. Брак історичної пам’яті – це велика вада нашого суспільства. Незріла ментальність говорить: «Це вже минуло». Знати минуле й властиво до нього ставитися – це єдина можливість збудувати майбутнє, яке матиме сенс. Без пам’яті неможливо виховувати: «Згадайте перші дні» (Євр. 10, 32). Розповіді старих людей дуже корисні для дітей і молоді, бо поєднуються з живою історією родини, регіону чи країни. Родина, яка не поважає своїх бабусь і дідусів, які є її живою пам’яттю, і не опікується ними – дезінтегрована родина; а родина, яка пам’ятає, має майбутнє. І тому «цивілізація, в якій немає місця для людей похилого віку або їх відкидають тому, що вони створюють проблеми, є носієм вірусу смерті» [43], бо «відривається від свого коріння» [44]. Феномен сучасної осиротілості внаслідок втрати тяглості поколінь, викорінення і падіння орієнтирів, які надають життю форму, закликає нас робити свої родини місцем, в якому діти зможуть вростати в колективну історію. 

 

Бути братами  

 

194. Стосунки між братами й сестрами з часом поглиблюються, і «зв’язок братерства, який формується в родині між братами й сестрами в атмосфері виховання й відкритості до інших, є великою школою свободи й миру. В родині брати і сестри вчаться міжлюдського співжиття [...] Може ми не завжди усвідомлюємо, що саме родина вносить братерство у світ. Почавши від цього першого досвіду, який культивується любов’ю і родинним вихованням, стиль братерства освітлює, як обітниця, все суспільство» [45]

195. Зростання між братами й сестрами забезпечує чудовий досвід взаємної опіки та взаємної допомоги. І тому «братерство в родині променіє в особливий спосіб, коли бачимо опіку, терпіння, любов, якими огортають слабшого братика чи сестричку, хворих і калік» [46]. Треба визнати, що «мати брата, сестру, які тебе люблять, – потужний, безцінний і унікальний досвід» [47], але потрібно терпляче вчити дітей ставитися одне до одного як до братів і сестер. Таке навчання, часом дуже вимогливе, є справжньою школою соціалізації. У деяких країнах існує сильна тенденція мати лише одну дитину, і тоді досвід бути братом чи сестрою стає рідкістю. У випадках, коли можна мати лише одну дитину, потрібно шукати вихід, щоб дитина не зростала самою чи ізольованою. 

 

Велике серце  

 

196. Поза малим родинним колом батьків і дітей існує більша родина, яку не можна ігнорувати. Бо «любов між чоловіком і жінкою в подружжі і похідна від неї, розширена форма їхньої любові – любов між членами цієї сім’ї: між батьками і дітьми, між братами і сестрами, між рідними і домашніми – оживляються і підтримуються внутрішнім невпинним динамізмом, що веде сім’ю до щораз глибшої і міцнішої єдності, яка є фундаментом і основою подружньої і сімейної спільноти » [48]. З такою родиною інтегруються друзі, близькі родини і навіть групи родин, які підтримують себе взаємно в труднощах, у соціальній праці й у вірі. 

197. Ця велика родина повинна з великою любов’ю прийняти неповнолітніх матерів, сиріт, самотніх жінок, які виховують своїх дітей, калік, які потребують ніжності й близькості, молодь, яка бореться з узалежненнями, неодружених, розлучених або овдовілих, які страждають від самотності, людей похилого віку і хворих, яким не допомагають їхні діти, і прийняти в своє лоно «навіть тих, які своєю поведінкою дуже зіпсували собі життя» [49]. Вона може також допомогти компенсувати слабкість батьків або вчасно виявити й повідомити про можливі випадки насильства, навіть над дітьми, даючи їм здорову любов і родинну опіку, яку не можуть дати рідні батьки. 

198. Нарешті, не можна забувати, що в цій великій родині є також свекор, свекруха, тесть, теща і всі близькі чоловіка й жінки. Делікатність, властива любові, полягає у тому, щоби не сприймати їх як конкурентів, небезпеку, агресорів. Подружній зв’язок вимагає шанувати їхні традиції та звичаї, намагатися зрозуміти їхню мову, стримувати критику, піклуватися ними і знайти в своєму серці для них місце, навіть коли потрібно зберігати слушну незалежність та інтимність подружньої пари. Така постава буде також вишуканим способом проявляти щедру любов до своєї другої половини. 



[1] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 14: AAS 74 (1982), 96. 

[2] Катехиза (11 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 13 лютого 2015, ст. 8. 

[3] Там само. 

[4] Катехиза (8 квітня 2015) : L’Osservatore Romano, іспанською 10 квітня 2015, ст. 2.

[5] Там само.  

[6] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 51: «Нехай усім буде відомо, що людське життя й обов’язок його передавання не обмежуються лише цим світом, тому не можна їх розуміти і приміряти лише до цього світу, бо вони завжди стосуються також вічного призначення людини»

[7] Йоан Павло II, Лист до Генерального Секретаря Організації Об’єднаних Націй про народонаселення і розвиток (18 березня 1994): L’Osservatore Romano, іспанською 8 квітня 1994, ст. 11.  

[8] Id., Катехиза (12 березня 1980), 3: L’Osservatore Romano, іспанською 16 березня 1980, ст. 3.  

[9] Там само. 

[10] Промова під час Зустрічі з Родинами в Манілі (16 січня 2015): AAS 107 (2015), 176. 

[11] Катехиза (11 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 13 лютого 2015, ст. 12.  

[12] Катехиза (14 жовтня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 16 жовтня 2015, ст. 12.  

[13] Конференція Католицький Єпископів Австралії, Пастирський Лист Don’t Mess with Marriage (24 листопада 2015), 13. 

[14] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 50. 

[15] Йоан Павло II, Катехиза (12 березня 1980), 2: L’Osservatore Romano, іспанською 16 березня 1980, ст. 3.  

[16] Див. Id., Апостольський лист Mulieris dignitatem (15 серпня 1988), 30-31: AAS 80 (1988), 1726-1729. 

[17] Катехиза (7 січня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 9 січня 2015, ст. 16.  

[18] Там само. 

[19] Катехиза (28 січня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 30 січня 2015, ст. 16. 

[20] Там само.

[21] Див. Підсумковий звіт 2015, 28.  

[22] Катехиза (4 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 6 лютого 2015, ст. 16.  

[23] Там само. 

[24] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 50

[25]V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 457. 

[26] Підсумковий звіт 2015, 65.  

[27] Там само. 

[28] Промова під час Зустрічі з Родинами в Манілі (16 січня 2015): AAS 107 (2015), 178. 

[29]Mario Benedetti, «Te quiero», в Poemas de otros, Buenos Aires 1993, 316. 

[30] Див. Катехиза (16 вересня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 1 8 вересня 2015, ст. 6. 

[31] Катехиза (7 жовтня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 9 жовтня 2015, ст. 2.  

[32] Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 14: AAS 98 (2006), 228. 

[33] Див. Підсумковий звіт 2015, 11.  

[34] Катехиза (18 березня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 20 березня 2015, ст. 12.  

[35] Катехиза (11 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 13 лютого 2015, ст. 12.  

[36] Див. Підсумковий звіт 2015, 17-18.  

[37] Катехиза (4 березня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 6 березня 2015, ст. 12.  

[38] Катехиза (11 березня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 13 березня 2015, ст. 16. 

[39] Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 27: AAS 74 (1982), 113. 

[40] Йоан Павло II, Промова до учасників « Міжнародного форуму про Похилий Вік» (5 вересня 1980), 5: L’Osservatore Romano, іспанською 19 жовтня 1980, ст. 16.  

[41] Підсумковий звіт 2015, 18.  

[42] Катехиза (4 березня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 6 березня 2015, ст. 12.  

[43] Там само.  

[44] Промова на Зустрічі з людьми похилого віку (28 вересня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 3 жовтня 2014, ст. 6.  

[45] Катехиза (18 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 20 лютого 2015, ст. 2.  

[46] Там само. 

[47] Там само. 

[48] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 18: AAS 74 (1982), 101. 

[49] Катехиза (7 жовтня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 9 жовтня 2015, ст. 2.