ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ДІЙСНІСТЬ І ВИКЛИКИ ДЛЯ РОДИН  

 

31. Добро родини вирішує майбутнє світу і Церкви. Подружжю й родині, їхнім труднощам і актуальним викликам присвячено багато досліджень. Необхідно звернути увагу на конкретну дійсність, бо «вимоги й голос Святого Духа чути також і в історичних подіях», в яких «Церква може глибше пізнавати невичерпну таїну подружжя і родини» [1]. Не маю наміру представляти тут усі можливі теми стосовно родини в сучасному світі. Але Отці синоду висловили свої думки про актуальний стан родини в світі, тому вважаю слушним озвучити дещо з їхнього пасторального доробку, додавши те, що непокоїть мене самого. 

 

АКТУАЛЬНИЙ СТАН РОДИНИ 

 

32. «Вірні навчанню Христа, дивимося на сучасну родину з усіма її труднощами, з її світлими і темними сторонами [...] Сучасні антропологічно-культурні зміни впливають на всі аспекти життя і вимагають аналітичного й диференційованого підходу» [2]. Кілька десятків років тому єпископи Іспанії констатували факт більшої свободи в родинному просторі, «зі справедливим поділом праці, обов’язків і завдань [...] Краще спілкування у подружжі допомагає покращити усі стосунки в родині [...] Ні сучасне суспільство, ані те, до якого прямуємо, не дозволяють нерозторопно триматися старих форм і взірців» [3]. Але «усвідомлюємо, в якому напрямку йдуть антропологічно-культурні зміни, через які індивіди сьогодні отримують меншу, ніж у минулому, допомогу від соціальних структур для свого афективного й родинного життя» [4]

33. З другого боку, «необхідно взяти до уваги зростаючу загрозу крайнього індивідуалізму, який знецінює родинні узи і призводить до трактування кожного члена родини як окремого острова, що у деяких випадках породжує панівну ідею суб’єкта, який сам себе формує згідно своїх прагнень, які приймаються як абсолютні цінності» [5]. «Напруження, викликані культурою споживацтва і задоволення крайнього індивідуалізму, породжують у родинах нетерпимість і агресію» [6]. Хотів би звернути увагу на ритм сучасного життя, стреси, соціальні структури і організацію праці, бо ці культурні фактори несуть загрозу довгостроковим рішенням. До прикладу, ціниться персоналізм, який наголошує на автентичності – на противагу нормативній поведінці. Ця риса характеру може розвивати різні здібності й спонтанність, але також створювати постави постійної недовіри, втечі від обов’язків, прив’язання до комфорту, зарозумілість. Свобода вибору уможливлює планування свого життя і розвиток того, що для індивіда найкраще, але якщо немає шляхетної мети і особистої дисципліни, перероджується у неспроможність великодушно дарувати себе іншим. Фактично, у багатьох країнах, де зменшується кількість подружжів, збільшується кількість осіб, які вибирають самотнє життя або статеві стосунки без співжиття. Можемо також наголосити на гідному похвали почуттю справедливості; але її неправильне розуміння перетворює громадян у клієнтів, які лише вимагають надання послуг. 

34. Якщо ці загрози накладуться на сприйняття родини, то вона може перетворитися на тимчасове пристанище, до якого приходять тоді, коли воно здається вигідним або щоб домагатися своїх прав, а стосунки будуть віддані тимчасовим мінливим бажанням і обставинам. Зрештою, сьогодні легко сплутати справжню свободу з ідеєю, що кожний оцінює на власний розсуд, так, ніби поза індивідами немає правд, цінностей, засад-орієнтирів, ніби все має однакове значення і все дозволено. У цьому контексті ідеал подружжя як виключний і стабільний пріоритет затирається принагідними обставинами або мінливими почуттями. Присутній страх самотності, прагнення середовища безпеки й довіри, але водночас зростає страх попасти в пастку стосунків, які гальмуватимуть здійснення особистих устремлінь. 

35. Як християни, ми не можемо відмовитися захищати родину тільки тому, щоб не дратувати загальну вразливість на цьому пункті, залишатися в тренді або через відчуття безпорадності перед лицем моральних і людських падінь. Бо позбавлятимемо світ цінностей, які можемо і мусимо йому пропонувати. Правда, що немає сенсу лише риторично критикувати актуальні гріхи, так, ніби це могло щось змінити. Також не допоможе введення норм силою авторитету. Потрібні відповідальні й великодушні зусилля, які полягатимуть у представленні аргументів і мотивацій на користь подружжя і родини у такий спосіб, щоб люди були краще налаштовані прийняти благодать, яку Бог їм пропонує. 

36. Водночас нам потрібно покори й реалізму, щоби визнати, що часто спосіб, у який представляємо християнські переконання, і форма спілкування з людьми спричинили те, на що ми сьогодні нарікаємо, і тому нам необхідна здорова самокритика. З другого боку, ми часто представляли подружжя у такий спосіб, що його остаточна мета, заклик зростати в любові й ідеал взаємної допомоги тьмяніли через майже виключний наголос на обов’язку дітородження. Також ми не допомагали молодожонам у перші роки подружнього життя, не давали їм порад, допасованих до їхнього розпорядку дня, до їхнього способу мислення і конкретних проблем. Натомість ми часом представляли їм дуже абстрактний богословський ідеал подружжя, майже штучно збудований, далекий від конкретних обставин і справжніх можливостей реальних родин. Ця надмірна ідеалізація, особливо тоді, коли ми не збудили довіру до дії благодаті, не зробила подружжя більш бажаним і привабливим, а навпаки. 

37. Дуже довго ми не заохочували відчинятися на благодать, а вірили, що, наголошуючи лише на питаннях доктрини, біоетики й моралі, достатньо підтримуємо родини, зміцнюємо подружні стосунки і наповнюємо сенсом їхнє спільне життя. Нам важко показати подружжя як динамічний шлях розвитку й сповнення, а не як тягар, який треба нести все своє життя. Також нам важко дозволити говорити сумлінню вірних, які часто, незважаючи на свої обмеження, відповідають на Євангеліє найкраще, як тільки можуть, і здатні самі розпізнавати в ситуаціях, коли всі усталені схеми не діють. Ми покликані формувати сумління, а не заміняти його собою. 

38. Ми повинні радіти з того, що більшість людей цінить родинні стосунки і прагне, щоб вони були тривалими й забезпечували взаємну пошану. І тому вони цінять супровід й порадництво Церкви в питаннях розвитку любові, долання конфліктів і виховання дітей. Багато вірних цінять благодать, яку досвідчують у Таїнствах Примирення і Євхаристії, і яка допомогає їм долати подружні й родинні труднощі. У деяких країнах, особливо в різних частинах Африки, секуляризм не зумів послабити деякі традиційні цінності, і кожне подружжя будує міцний зв’язок між двома численними родинами, де ще зберігається чітка система долання конфліктів і труднощів. У сучасному світі також ціниться свідчення довготривалих подружжів, які продовжують розвивати спільне життя і зберігають взаємну любов. Це відкриває двері для позитивного й привітного душпастирства і дає можливість поступово поглиблювати вимоги Євангелія. Але ми багато разів ставали в захисну позицію і марнували пасторальні сили, подвоюючи атаки на загниваючий світ з малими прокреативними можливостями – щоб показати шляхи до щастя. Багато людей не розуміє, що послання Церкви про подружжя і родину – це ясне відображення навчання й постави Ісуса, який пропонує вимогливий ідеал й водночас ніколи не втрачає співчутливої близькості зі слабкими – такими як самарянка чи блудниця. 

39. Це не означає заплющити очі на занепад культури, яка не стимулює любов і жертовність. Наради, які відбулися перед двома останніми синодами, виявили різноманітні симптоми «культури імпровізації». До прикладу, швидкість, з якою люди змінюють почуттєві зв’язки. Вони вважають, що любов можна підключити або відключити як у соцмережах – на бажання клієнта, і також швидко заблокувати. Роздумую також про страх, який породжує перспектива постійного заангажування, про одержимість на пункті вільного часу, про стосунки, які підраховують кошти й зиски і підтримуються виключно як ліки від самотності або ради почуття безпеки чи отримання якоїсь послуги. До почуттєвих стосунків ставляться так, як до речей і довколишнього середовища: все одноразове, кожна людина вживає щось і викидає, зношує і нищить, використовує, поки воно служить. А потім: прощай! Нарцисизм робить людину нездатною дивитися поза себе, поза свої бажання і потреби. Але той, хто використовує інших, рано чи пізно сам буде використаний, обдурений і відкинутий за тою самою логікою. Слід відмітити, що дуже часто стосунки розривають дорослі люди, які шукають своєрідну «автономію» і відкидають ідею старіти разом у взаємному піклуванні й підтримці. 

40. «Навіть спрощуючи проблему, можемо сказати, що існує культура, яка відштовхує багатьох молодих людей від родинного життя, бо відсутні перспективи на майбутнє. І та сама культура, навпаки, пропонує багатьом іншим людям такі можливості, що вони також відмовляються від родинного життя» [7]. У деяких країнах багато молодих людей «часто відкладають шлюб через економічні проблеми, проблеми з працевлаштуванням і з навчанням. Часом роблять це з інших причин, таких як вплив ідеологій, які знецінюють подружжя і родину, приклади розлучення подружніх пар – на що вони самі не хочуть наражатися, страх перед тим, що вважають дуже великим і святим, соціальні пільги і економічна вигода із співжиття без шлюбу, суто емоційне й романтичне бачення любові, страх втратити свободу й незалежність, заперечення всього, що вважається інституціональним і бюрократичним» [8]. Ми повинні знайти слова, мотиви й свідчення, які допоможуть нам торкнути найглибші поклади душ молодих людей, там, де містяться джерела великодушності, жертовності, любові й навіть героїзму, аби спонукати їх прийняти з ентузіазмом і відвагою виклики подружжя. 

41. Отці синоду говорили про актуальні «тенденції в культурі, які, як здається, нав’язують необмежену афективність, [...] нарцисичну, нестабільну й мінливу, яка не завжди допомагає особам дозрівати». Також висловили занепокоєння «поширенням порнографії і комерціалізацією тіла, чому сприяє, між іншим, надуживання інтернетом», і «обставинами, в яких особи змушені займатися проституцією». У цьому контексті «подружня пара часом відчуває невпевненість, нерішучість, і їй важко знайти шляхи розвитку. Багато осіб часто залишається на ранніх стадіях емоційного і сексуального життя. Криза у подружжі дестабілізує родину і через сепарацію та розлучення може спричинити серйозні наслідки для дорослих, дітей і суспільства, послаблюючи індивідуальні й суспільні зв’язки» [9]. До сімейних криз часто «ставляться поверхнево, без відваги й терпіння, без щирого діалогу й взаємного прощення, без примирення й жертовності. Поразки дають початок новим стосункам, новим парам, новим зв’язкам і новим подружжям, створюючи складні й проблематичні, з християнської точки зору, родинні ситуації» [10]

42. «Так само демографічний спад, спричинений антинаталістичною ментальністю і глобальною політичною пропагандою в галузі репродуктивного здоров’я, не лише детермінує ситуацію, в якій не забезпечується заміна поколінь, а й з часом створює небезпеку економічного зубожіння і втрати надії на майбутнє. Розвиток біотехнологій також сильно впливає на народжуваність» [11]. До цього можуть додаватися й інші фактори, такі як «індустріалізація, сексуальна революція, страх перенаселення, економічні проблеми. Культура споживацтва також відводить людей від дітородження – заради свободи і збереження власного стилю життя» [12]. Правда, що правильне сумління подружньої пари, якщо вона щедро народжувала дітей, може спонукати до рішення обмежити кількість дітей, якщо для цього є достатні причини, але правдою є й те, що «ради пошани до гідності сумління Церква усіма своїми силами бореться з діями держави, спрямованими на підтримку антиконцепції, стерилізації й абортів» [13]. Ці засоби неприйнятні навіть у країнах із високим рівнем народжуваності, але слід відмітити, що політики спонукають до них навіть у деяких країнах із дуже низьким рівнем народжуваності. Як зауважили єпископи Кореї, така «поведінка суперечлива, і це нехтування своїми обов’язками» [14]

43. Ослаблення віри і релігійних практик у деяких суспільствах давить на родину і зачиняє її у власних проблемах. Отці синоду ствердили, що «найбільша проблема сучасної культури – самотність, спричинена відсутністю Бога в житті індивіда і крихкістю стосунків. Загальне почуття безсилля перед лицем суспільно-економічної дійсності також часто руйнує родини [...] Часто родини почуваються опущеними через відсутність зацікавлення або малу увагу, яку їм приділяють державні інституції. Негативні наслідки з соціальної точки зору очевидні: від демографічної кризи до проблем із вихованням дітей, від опору прийняти нове життя до сприйняття людей похилого віку як тягаря, і аж до збільшення кількості емоційних розладів, що часом породжує насильство. Обов’язок держави – ухвалити легальні закони й створити умови праці, які би гарантували майбутнє молодим людям і допомагали їм будувати родинне життя» [15]

44. Відсутність гідного або відповідного житла часто є причиною відстрочування формального шлюбу. Слід пам’ятати, що «родина має право на задовільне житло, пристосоване до родинного життя і кількості членів родини, у здоровому середовищі, яке задовольняє основні умови для життя родини й спільноти» [16]. Родина і житло – дві взаємопов’язані речі. Цей приклад показує, що мусимо добиватися не лише прав індивіда, але й прав родини. Родина – це добро, без якого суспільство не може обійтися, але мусимо її захищати [17]. Захист цих прав є «профетичним покликанням на захист інституту родини, яку треба поважати й захищати від будь-яких проявів агресії» [18], особливо сьогодні, коли в політичних програмах їй відводять дуже мало місця. Родини мають, між іншим, право «сподіватися від держави відповідної політики стосовно родин у юридичній, економічній, соціальній та податковій сферах» [19]. Часом родини дуже страждають, коли хворіє близька людина і немає можливості забезпечити добре лікування або коли довго не можуть знайти роботу. «Спад економіки змушує родини відмовлятися від освіти, культурного й суспільного життя. Сучасна економіка породжує різні форми соціальної ізоляції. Особливо родини страждають від проблем, пов’язаних із працею. Можливості працевлаштування для молодих людей невеликі, пропозиції дуже обмежені й нестабільні. Робочий день довгий, а часто довго ще й доїжджати до місця праці. Це утруднює членам родини бути разом, зі своїми дітьми і щодня зміцнювати стосунки» [20]

45. «Є багато позашлюбних дітей, особливо в деяких країнах, і є багато таких, які живуть лише з одним із батьків або в сиротинцях чи прийомних родинах [...] З другого боку, сексуальне використання малолітніх формує негідне й порочне суспільство. Також суспільства, в яких присутнє насильство через війну, тероризм або організовану злочинність, стають свідками руйнування родини – і передусім у великих митрополіях і передмістях, де зростає так званий феномен безпритульних дітей» [21]. Сексуальне насильство над дітьми ще ганебніше, якщо стається у місцях, у яких дітей треба захищати, особливо в родинах, школах, християнських спільнотах і закладах» [22]

46. Еміграція є «іншим знаком часу, на який слід звернути увагу і зрозуміти негативні наслідки, які вона несе для родинного життя» [23]. Останній синод надав цій проблематиці великого значення, наголошуючи, що «вона у різні способи заторкує у різних частинах світу усю людність. У цій царині Церква відіграла важливу роль. Здається, що сьогодні підтримувати й розвивати це євангельське свідчення (див. Мт. 25, 35) необхідно більше, ніж раніше [...] Зміна місця проживання, яка відповідає природному історичному переселенню народів, може стати справжнім багатством як для родини емігрантів, так і для країни, яка їх приймає. Інша справа – вимушена еміграція родин внаслідок воєн, переслідувань, біди, несправедливості, позначена непередбаченими обставинами подорожі, яка часто загрожує життю, травмує людей і ослаблює родини. Духовний супровід емігрантів вимагає особливого душпастирства як для самих переселенців, так і для їхніх родин, які залишилися в своїй країні. Це необхідно робити з пошаною до їхніх культур, до їхнього світобачення й релігії, до духовного багатства їхніх обрядів і традицій, через дуже обережне душпастирство [...] Особливо трагічна й нищівна нелегальна еміграція і через міжнародні мережі торгівлі людьми. Це саме стосується жінок і дітей без опіки старших, які змушені довший час перебувати у тимчасових місцях, таборах для біженців, де немає можливості розпочати процес інтеграції. Крайня бідність та інші руйнівні для родини обставини часом змушують батьків торгувати тілами своїх дітей: проституція або торгівля органами» [24]. «Переслідування християн, як і етнічних та релігійних меншин, у багатьох частинах світу, особливо на Близькому Сході, – це велике випробування не лише для Церкви, але й для всієї міжнародної спільноти. Необхідно підтримувати всі зусилля, спрямовані на полегшення життя родин і християнських спільнот у їхніх рідних країнах» [25]

47. Отці синоду приділили особливу увагу «родинам, в яких є особи з інвалідністю, коли біда ввірвалася у життя, породила великий і несподіваний виклик, порушила рівновагу, прагненя і очікування [...] На особливу пошану заслуговують родини, які з любов’ю приймають велике випробовування – неповносправну дитину. Вони дають Церкві й суспільству цінне свідчення вірності дарові життя. Родина зможе відкрити, разом із християнською спільнотою, у процесі прийняття і піклування про таїну крихкості людського життя, нові форми вираження, нові способи розуміння і тотожності. Для родини особи з інвалідністю – це дар і можливість зростати в любові, у взаємній допомозі й єдності [...] Родина, яка в духові віри приймає особи з інвалідністю, зможе розпізнати й гарантувати якість і цінність кожного життя з його потребами, правами й можливостями. Така родина допомагатиме й опікуватиметься, і спонукатиме людей бути поряд з неповносправними і дарувати їм любов на кожному етапі життя» [26]. Хочу наголосити, що увага, присвячена емігрантам і людям з інвалідністю, є знаком Святого Духа. Бо обидва випадки парадигматичні: виразно показують, як сьогодні живуть логікою милосердної акцептації та інтеграції в суспільство найслабших. 

48. «Більшість родин шанує людей похилого віку, оточує їх любов’ю і вважає їх благословенням. Особливу вдячність необхідно виразити християнським товариствам і рухам, які працюють на користь людей похилого віку як у духовній, так і соціальній сферах [...] У високоіндустріалізованих суспільствах, де рівень народжуваності зменшується, а кількість людей похилого віку збільшується, існує загроза, що їх сприйматимуть як тагар. З другого боку, опіка, яка їм часто необхідна, наражає їхніх рідних на важкі випробування» [27]. «Сьогодні дуже важливо доцінити останній період життя людини, бо сучасна цивілізація намагається усіма можливими способами відстрочити момент смерті. Слабкість і беззахисність людей похилого віку часом несправедливо експлуатується ради матеріальних зисків. Багато родин учить нас, що можна добре пережити останні роки життя, доцінюючи відчуття сповнення та включаючи все своє існування в пасхальну таїну. Багато людей похилого віку живе у церковних закладах у спокійному й родинному середовищі – як у матеріальному, так і в духовному плані. Евтаназія і підтримуваний суїцид – велика небезпека для родин в усьому світі. У багатьох країнах ці практики легалізовані. Церква рішуче бореться із цими практиками і відчуває обов’язок допомагати родинам, які опікуються своїми рідними похилого віку і хворими» [28]

49. Хочу виділити ситуації, коли родини живуть у злиднях, досвідчують біду у різні способи, коли матеріальні обмеження дуже дошкульні. Якщо всі люди мають якісь труднощі, то найбіднішим найважче [29]. До прикладу, якщо жінка одна виховує дитину – бо вона в сепарації або з інших причин – і мусить працювати, не маючи можливості комусь залишити дитину, то дитина росте опущеною, наражуючись на різні небезпеки, а її особове дозрівання під знаком запитання. З огляду на важкі обставини, серед яких живуть найбільш потребуючі, Церква повинна бути особливо чутливою, щоб їх розуміти, потішати, приймати, уникаючи накладання на них пакетів норм, твердих як скеля, через що вони відчувають себе осудженими тою Матір’ю, яка покликана приносити їм Боже милосердя. У такий спосіб, замість того, щоб давати їм цілительну силу благодаті й світло Євангелія, дехто воліє «індоктринувати» Євангеліє, перетворити його в «мертве каміння, аби кидати ним в інших» [30]

 

ДЕЯКІ ВИКЛИКИ 

 

50. Відповіді, дані на два питання, які піднімалися на синоді, торкнули різні ситуації, які породжують нові виклики. Багато отців звернули увагу на ситуацію з вихованням дітей, яка дуже важка, бо в багатьох випадках батьки повертаються з праці втомленими, не мають бажання розмовляти, у багатьох родинах уже немає звичаю їсти разом, збільшуються пропозиції різноманітних розваг – в додаток до узалежнень від телебачення. Це ускладнює батькам передачу віри дітям. Інші вказують на те, що родини часто переживають патологічний неспокій. Здається, що вони більше стурбовані майбутніми проблемами, ніж перебуванням разом тут і тепер. Це цивілізаційна проблема, яка загострюється майбутніми труднощами з працевлаштуванням, економічною нестабільністю, страхом за майбутнє дітей. 

51. Також говорили про наркоманію як про лихо нашої епохи, через яке страждає багато родин і яке часто нищить родини. Це саме стосується алкоголізму, азартних ігор та інших узалежнень. Родина могла би бути місцем, де цьому запобігають і вчать стриманості, але суспільство й політики не можуть зрозуміти, що неблагополучна родина «втрачає здатність реагувати й допомагати своїм членам [...] Помічаємо важкі наслідки цього лиха в знищених родинах, відчужених дітях, покинутих людей похилого віку, сиріт (при живих батьках), дезорієнтованих і без норм моралі підлітках і дітях» [31]. Єпископи Мексики відмітили, що сумні випадки насильства в родинах стають закваскою нових форм соціальної агресії, бо «стосунки в родині також пояснюють насильницьку схильність особистості. Це відбувається у родинах, де бракує спілкування; де переважають захисні постави і відсутня взаємодопомога; де немає співпраці; де взаємини між батьками часто конфліктні й скандальні, а взаємини між батьками і дітьми позначені ворожістю. Домашнє насильство – школа образ і ненависті в фундаментальних людських стосунках» [32]

52. Не можна думати, що ослаблення родини як природної спільноти, основаної на подружжі, принесе користь суспільству. Стається навпаки: шкодить дозріванню людей, культивуванню суспільних цінностей і етичному розвиткові міст і народів. Вже немає ясного розуміння, що лише винятковий і нерозривний зв’язок мужчини з жінкою повністю виконує соціальну функцію, будучи стабільним зобов’язанням, яке уможливлює плідність. Мусимо визнати, що багато різних родинних ситуацій можуть забезпечити достатню стабільність, але одностатеві стосунки не можна зрівнювати з подружжям. Жодний нестійкий або зачинений на життя зв’язок не запевнить суспільству майбутнього. Але хто сьогодні займається підтримкою подружжів, допомагає їм долати труднощі, супроводжує їх у вихованні дітей, стимулює стабільність подружнього зв’язку? 

53. «У деяких суспільствах ще існує полігамія; в інших – договірні шлюби [...] У багатьох країнах, і не лише Заходу, поширюється практика співжиття до шлюбу і навіть співжиття без наміру у будь-якій формі зареєструвати зв’язок» [33]. У багатьох країнах законодавство дозволяє різноманітні альтернативні форми співжиття, так що подружжя з атрибутами виключності, нерозривності й відкритості на життя вважається застарілою пропозицією серед багатьох інших можливостей. У багатьох країнах відбувається зміна законодавства про родину у напрямку втілення форм, базованих виключно на парадигмі автономії волі. Хоча законно і справедливо відкидати старі моделі «традиційної» родини, яка характеризується авторитарністю і навіть насильством, але це не повинно вести до знецінення подружжя, а до поновного відкриття його справжнього значення і до його відновлення. Сила родини «у самій своїй суті полягає в здатності любити й вчити любові. Якою зраненою не була би родина, завдяки любові вона завжди може зростати» [34]

54. У цьому короткому огляді актуального стану родини хочу відмітити, що хоча відбувся значний прогрес у визнанні прав жінки і її участі в суспільному житті, але в багатьох країнах потрібно ще багато зробити. Ще не викорінені недопустимі звичаї. Передовсім ганебне насильство над жінками, домашнє насильство і різні форми поневолення, які є проявом боягузливої деградації, а не чоловічої сили. Вербальне, фізичне і сексуальне насильство над жінками в деяких подружжях суперечить самій природі єдності подружжя. Роздумую про важке калічення статевих органів жінок у деяких культурах і також про нерівність в умовах допуску до гідних місць праці й керівних посад. Історія позначена слідами надуживань патріархальних культур, в яких жінка вважалася людиною другого сорту, але пам’ятаймо також і про сурогатне материнство або про «інструменталізацію і комерціалізацію жіночого тіла в сучасній медіакультурі» [35]. Дехто вважає, що багато сучасних проблем виникло внаслідок емансипації жінок. Але ця думка неправильна, «фальшива, неправдива. Це одна з форм мачизму» [36]. Рівна гідність мужчини й жінки викликає в нас радість, що зникають старі форми дискримінації і в лоні родин розвивається взаємність. Якщо виникають форми фемінізму, які не можемо вважати властивими, то водночас подивляємо діло Святого Духа у щораз яснішому визнанні гідності жінки і її прав. 

55. Мужчина «відіграє однаково важливу роль у житті родини, особливо в захисті й підтримці дружини і дітей [...] Багато мужчин усвідомлюють важливість своїх обов’язків у родині й виконують їх відповідно до природного чоловічого характеру. Відсутність батька виразно позначається на житті родини, вихованні дітей та їх інтеграції в суспільство. Відсутність батька може бути фізичною, емоційною, когнітивною і духовною, і позбавляє дітей відповідного взірця батьківської поведінки» [37]

56. Інший виклик породжують різні форми ідеології, яку позначають терміном гендер і яка «заперечує різниці й природну комплементарність мужчини й жінки. Вона представляє суспільство без статевих відмінностей і нищить антропологічний фундамент родини. Ця ідеологія впроваджує освітні програми і законодавчі директиви, які просувають персональну ідентичність і інтимні стосунки у повному відчуженні від біологічних відмінностей між мужчиною і жінкою. Ідентичність людини стає індивідуальним вибором, який можна з часом змінити» [38]. Непокоїть, що деякі ідеології цього типу, які претендують відповісти на певні устремління, часом зрозумілі, намагаються накинути свою думку як домінуючу, яка окреслює навіть виховання дітей. Не можна ігнорувати того, що «біологічну стать (sex ) і соціокультурну роль статі (gender ) можна розрізнити, але не розділити» [39]. З другого боку, «біотехнологічна революція в царині прокреації людини винайшла можливість маніпулювати заплідненням і відділити його від статевого акту між мужчиною і жінкою. У такий спосіб людське життя, так само як батьківство і материнство, перетворилися на дійсності, які можна поєднувати або роз’єднувати – в залежності від бажання індивідів або пар» [40]. Одна справа – розуміти людську слабкість і складність життя, інша – приймати ідеології, які намагаються розділити неподільні аспекти дійсності. Не впадаймо в гріх стати Творцем. Ми створені, і ми не всемогутні. Світ був створений до нас, і його треба прийняти як дар. Водночас ми покликані захищати нашу людську природу, а це означає, передовсім, прийняти й шанувати її такою, якою вона була створена. 

57. Дякую Богові за те, що багато родин, які не вважають себе досконалими, живуть у любові, здійснюють своє покликання і йдуть вперед, незважаючи на те, що на своїй дорозі багато разів падають. Синодальні роздуми показали, що нема стереотипу ідеальної родини, а лише «колаж», змонтований з різних дійсностей, сповнених радістю, драмами й мріями, який є для нас викликом. Дійсність, яка нас турбує, є викликом. Уникаймо пастки захисних нарікань, яка забирає наші сили – замість того, щоб збуджувати місіонерську креативність. У кожній ситуації «Церква відчуває необхідність говорити слово правди й надії [...] Великі цінності подружжя і християнської родини відповідають пошукам, якими просякнуте усе існування людини» [41]. Хоча констатуємо багато труднощів, але вони – як сказали Єпископи Колумбії – закликають нас «визволити в собі енергію надії, трансформувати її в пророчі видіння, в ефективні дії і в креативне милосердя» [42]

 



[1] Йоан Павло Pablo II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 4: AAS 74 (1982), 84. 

[2] Звіт Синоду 2014, 5. 

[3] Конференція Єписпоків Іспанії, Подружжя і родина (6 липня 1979), 3.16.23. 

[4]  Підсумковий звіт 2015, 5.  

[5] Звіт Синоду 2014, 5. 

[6] Підсумковий звіт 2015, 5. 

[7] Промова до Конгресу США (24 вересня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 25 вересня 2015, ст. 18. 

[8] Підсумковий звіт 2015, 29. 

[9] Звіт Синоду 2014, 10. 

[10] ІІІ Надзвичайна Генеральна Конференція Синоду Єпископів, Послання (18 жовтня 2014).

[11] Звіт синоду 2014, 10.  

[12] Підсумковий звіт 2015, 7.  

[13] Там само, 63.  

[14] Конференція католицьких Єпископів Кореї, В напрямку культури життя! (15 березня 2007).  

[15] Звіт синоду 2014, 6.  

[16] Папська Рада у справах Родини, Карта прав родини (22 жовтня 1983), п. 11. 

[17] Див. Підсумковий звіт 2015, 11-12.  

[18] Папська Рада у справах Родини, Карта прав родини (22 жовтня 1983), Вступ. 

[19] Там само, 9. 

[20] Підсумковий звіт 2015,14.  

[21] Звіт синоду 2014, 8.  

[22] Див. Підсумковий звіт 2015, 78.  

[23] Звіт синоду 2014, 8.  

[24] Підсумковий звіт 2015, 23; див. Послання до Міжнародного Дня Мігрантів і Біженців 2016 (12 вересня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 2 жовтня 2015, ст. 22-23.

[25] Там само, 24.  

[26] Там само, 21.  

[27] Там само, 17.  

[28] Там само, 20.  

[29] Див. там само, 15.  

[30] Промова на закінчення XIV Звичайної Генеральної Конференції Синоду Єпископів(24 жовтня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 30 жовтня 2015, ст. 4.  

[31] Конференція Єпископів Аргентини, Відчали на глибінь (31 травня 2003), 42. 

[32] Конференція Єпископів Мексики, Щоб у Христі, нашому мирі, Мексика мала гідне життя (15 лютого 2009), 67. 

[33] Підсумковий звіт 2015, 25.  

[34] Там само,10.  

[35] Катехеза (22 квітня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 24 квітня 2015, ст. 12.  

[36] Катехеза (29 квітня 2015): L’Osservatore Ratmano, іспанською 1 травня 2015, ст. 12. 

[37] Підсумковий звіт 2015, 28.  

[38] Там само, 8.  

[39] Там само, 58.  

[40] Там само, 33.  

[41] Звіт синоду 2014, 11.  

[42] Конференція Єпископів Колумбії, Нові колумбійці у важкі часи (13 лютого 2003), 3.