ПЕРШИЙ РОЗДІЛ  

У СВІТЛІ СЛОВА  

 

8. Біблія наповнена родинами, поколіннями, любовними історіями і родинними кризами, почавши від першої сторінки, коли на сцену виходить родина Адама і Єви – як з тягарем насильства, так і з силою життя, яке продовжується (див. Бут. 4), і аж до останньої сторінки, яка описує шлюб Нареченої і Агнця (див. Одк. 21, 2.9). Описані Ісусом два доми, збудовані на скелі й на піску (див. Мт. 7, 24-27), символічно представляють різноманітні родинні ситуації, створені свободою самих членів родини, бо, як пише поет, «кожний дім – це канделябр» [1]. А тепер увійдемо до одного з цих домів, ведені псалмопівцем і піснею, яку ще й сьогодні співають як під час юдейської, та і під час християнської літургій шлюбу: 

«Щасливий кожний, хто Господа боїться і хто його путями ходить! 

Як будеш їсти працю рук твоїх, щасливий будеш і добре тобі буде. 

Жінка твоя, неначе лоза плодовита, 

у середині дому твого. 

Діти твої, мов парості оливки, 

навколо столу твого. 

Ось так буде благословенний чоловік, 

що Господа боїться. 

Нехай Господь благословить тебе з Сіону, 

щоб ти міг бачити добро Єрусалиму, 

поки віку твого, 

щоб ти міг бачити дітей твоїх дітей! 

Мир на Єрусалим!» (Пс. 128, 1-6). 

 

ТИ І ТВОЯ ДРУЖИНА 

 

9. Отож переступаємо поріг цього спокійного дому, в якому родина сидить за святковим столом. У центрі бачимо батька й матір з усією історією їхньої любові. В них здійснюється початковий задум, про який сам Христос голосно нагадує: «Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою» (Мт. 19, 4). І повторює заповідь Книги Буття: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (2, 24). 

10. Дві перші величні глави Книги Буття показують людську пару в її фундаментальній дійсності. На перших сторінках Біблії виділяються деякі суттєві твердження. Перше, виражене стисло Ісусом, говорить: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (1, 27). Вражаюче, що «образ Бога» відразу виражається саме парою «чоловік і жінка». Чи це означає, що самому Богові властива статевість, чи Він має божественну подругу – як у віруваннях деяких древніх релігій? Очевидно, що ні, бо дуже добре знаємо, що Біблія відкинула, як ідолопоклонство, такі вірування, поширені серед хананейців Святої Землі. Трансцендентність Бога зберігається, але оскільки Він є водночас і Творцем, то плідність людської пари є живим і ефективним «образом», видимим знаком творчого акту. 

11. Подружня пара, яка любить і народжує життя, є справжньою живою «фігурою», але не тією з каменю чи золота, які забороняє Декалог, а здатною показати Бога Творця і Спасителя. І тому плідна любов стає символом внутрішнього життя Бога (див. Бут . 1, 28; 9, 7; 17, 2-5.16; 28, 3; 35, 11; 48, 3-4). Через це оповідь Книги Буття за так званою «священичою традицією» пронизана різними родоводами (див. 4, 17-22.25-26; 5; 10; 11, 10-32; 25, 1-4.12-17.19-26; 36) , бо здатність людської пари народжувати – це дорога, на якій розгортається історія спасіння. У цьому світлі плідні стосунки подружньої пари стають образом, який допомагає відкрити й описати таїну Бога, фундаментальну для християнського розуміння Тройці, яке споглядає Бога в Отцеві, Синові й Духові любові. Триєдиний Бог є сопричастям любові, а родина – живим відображенням любові. Нас освітлюють слова св. Йоана Павла ІІ: «Наш Бог у своїй найглибшій таїнственності не самотній, а є родиною, бо містить у собі батьківство, синівство і любов – сутність родини. У Божественній родині любов’ю є Святий Дух» [2]. Отож, родина не є чимось чужим для сутності Бога [3]. Цей тринітарний вимір подружньої пари набирає нове вираження в теології апостола Павла, коли він поєднує його з «тайною» єдності Христа з Церквою (див. Еф. 5, 21-33). 

12. Але Ісус, розмірковуючи про подружжя, відсилає нас також до інших сторінок Книги Буття, до другої глави, де з’являється чудовий образ подружньої пари з виразними деталями. Виберемо лише дві. Перша – неспокій мужчини, який шукає «поміч, відповідну для нього» (18. 20), здатну заспокоїти самотність, яка його турбує і яку не можуть заспокоїти тварини і все створіння. Оригінальний єврейський текст виражає безпосередні стосунки, майже «лоб в лоб» – лицем в лице – також і в мовчанні, бо в любові мовчання часто більш промовисте, ніж слова. Це зустріч з обличчям, з «ти», яке відображає любов Бога і, як говорить біблійний мудрець, є «початком щастя: помічниц ею з ним споріднен ою, стовп ом для опертя » (пор. Сир. 36, 24). Або, як вигукує обручниця з Книги Пісня Пісень у дивовижному визнанні любові й взаємного дару: «Мій любий – мій, а я його, його, що пасе між лілеями [...] Я – мого любого й мій любий – мій, він, що пасе отам поміж лілеями» (2, 16; 6, 3). 

13. З цієї зустрічі, яка лікує самотність, виникає родина і народжується потомство. Це друга деталь, яку можемо виділити: Адам, який також є мужчиною всіх часів і всіх частин нашої планети, разом із своєю дружиною дають початок новій родині, що і повторює Ісус, цитуючи Книгу Буття: «і пристане до своєї жінки [i], і будуть вони двоє одним тілом» (Мт. 19, 5; пор. Бут. 2, 24). Дієслово «пристати [ii]» в єврейській мові означає повну гармонію, фізичну і духовну близькість – аж до рівня, який описує єдність із Богом: «Душа моя до тебе лине [iii]» (Пс. 63, 9). У такий спосіб подружня єдність постає не лише у сексуальному і тілесному вимірі, але також у добровільному даруванні любові. В результаті такої єдності вони «стають одним тілом» – в з’єднанні тіл або в єдності сердець, життя і, ймовірно, в дитині, яку народжують двоє і яка об’єднує в собі генетично і духовно два «тіла». 

 

ТВОЇ ДІТИ – МОВ ПАРОСТІ ОЛИВКИ 

 

14. Повернімося до пісні псалмопівця. В будинку, де за столом сидять чоловік і дружина, з’являються діти, які їх супроводжують «мов парості оливки» (Пс. 128, 3), тобто наповнені енергією і вітальністю. Якщо батьки – фундамент дому, то діти – «живе каміння» родини (див. 1 Пт. 2, 5). Знаменно, що в Старому Завіті після слова (yhwh, « Господь») найчастіше з’являється слово «син» (ben) , яке відсилає нас до єврейського дієслова «будувати» (banah) . І тому Псалом 127 вихваляє дар дітей, використовуючи образи будови дому, соціального і економічного життя, яке точилося біля брами міста: «Коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Спадок Господній – діти; плід лона – нагорода. Як стріли у руці вояка, так діти віку молодого. Щасливий чоловік, що ними наповнив сагайдак свій! Не осоромляться, коли будуть позиватись при брамі з ворогами» (1.3-5). Правда, що ці образи відображають культуру древнього суспільства, але діти завжди є знаком повноти родини упродовж історії спасіння – з покоління в покоління. 

15. З такого висвітлення можемо виснувати інший вимір родини. Знаємо, що Новий Завіт говорить про «Церкву, яка збирається по домах» (див. 1 Кор. 16, 19; Рим. 16, 5; Кол. 4, 15; Фил. 2). Життєвий простір родини можна перетворити в домашню церкву, у вівтар для Євхаристії і для Христа, який сидітиме за тим самим столом. Незабутня сцена з Книги Одкровення: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (3, 20). У такий спосіб змальовано дім, у якому є Бог, спільна молитва і, як наслідок, благословення Господа. Саме це стверджує Псалом 128, який ми взяли за основу: «Нехай Господь благословить тебе з Сіону» (5). 

16. Біблія також бачить родину як середовище для катехизації дітей. Це виразно видно в описі святкування Пасхи (див. Вих. 12, 26-27; Втор. 6, 20-25), а потім пояснюється в юдейській аггаді (haggadah ) чи також у наративному діалогу, який супроводжує обряд пасхальної вечері. Окрім того один Псалом прославляє передачу віри в родині: «Те, що ми чули і що знаєм, і батьки наші нам оповідали, не затаїмо ми перед їхніми синами, звіщаючи родові, що прийде, хвалу Господню та його потугу, і чудеса, які він чинив. Бо він установив у Якові свідоцтво, і клав закон в Ізраїлі, щоб те, що заповідав батькам нашим, вони синам своїм переказали; щоб відав рід, який прийде, діти, які народяться, щоб устали й розповіли своїм дітям» (Пс. 78, 3-6). І тому родина – це середовище, в якому батьки стають для своїх дітей першими учителями віри. І передача віри – це «ручна праця», через переємність від особи до особи: «І як спитає тебе син твій узавтра… [...] – скажеш йому…» (Вих. 13, 14). У такий спосіб різні покоління прославлятимуть Бога, «хлопці, а й дівчата, старі разом з юнацтвом» (Пс. 148, 12). 

17. Обов’язок батьків: з усією серйозністю виконувати свою освітню місію – як цього часто навчають біблійні мудреці ( див. Прип. 3, 11-12; 6, 20-22; 13, 1; 22, 15; 23, 13-14; 29, 17). Діти покликані прийняти й виконувати заповідь: «Шануй твого батька і матір твою» (Вих. 20, 12), де дієслово «шанувати» означає повне виконання родинних і соціальних обов’язків, не занедбуючи їх релігійними виправданнями (див. Мк. 7, 11-13). Фактично: «Хто шанує батька, той гріхів збувається. Хто звеличує матір свою, той немов скарби збирає» (Сир. 3, 3-4). 

18. Євангеліє також нагадує, що діти – не власність родини, і вони підуть своїм життєвим шляхом. Правда, що Ісус являється як взірець послуху земним батькам, Він повністю послушний їм (див. Лк. 2, 51), але правдою є також і те, що Він показує, що життєвий вибір дитини і її особисте християнське покликання може вимагати залишити родину, щоб піддатися своєму особистому захопленню Божим Царством (див. Мт. 10, 34-37; Лк. 9, 59-62). Він сам, будучи дванадцятирічною дитиною, відповів Марії і Йосифові, що повинен виконати іншу місію, вищу від місії у земній родині (див. Лк. 2, 48-50). І тому наголошує на необхідності набагато глибших стосунків навіть між членами родини: «Мати моя і брати мої це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк. 8, 21). З іншого боку, приділяючи стільки уваги дітям, до яких у суспільствах стародавнього Близького Сходу ставилися як до родинної власності, як до речей, позбавлених будь-яких прав, Ісус заходить аж так далеко, що показує дорослим дітей як учителів – з огляду на їхню просту і спонтанну довіру до інших: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві» (Мт. 18, 3-4). 

 

СТЕЗЯ СТРАЖДАННЯ І КРОВІ 

 

19. Ідилія, змальована у Псалмі 128, не заперечує сумну дійсність, яку знаходимо у всіх книгах Святого Письма. Там присутні біль, зло і насилля, які нищать родину – її спільне життя і любов. Не випадково навчання Ісуса про подружжя (див. Мт. 19, 3-9) поєднане з диспутом про розлучення. Боже Слово постійно свідчить про цей темний вимір, який проявляється уже на початку, коли гріх перетворює зв’язок любові й чистоти між мужчиною і жінкою у стосунок домінування: «І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою» (Вих. 3, 16). 

20. Це стезя страждання і крові, яка проходить через різні сторінки Біблії, починаючи від вбивства Каїном свого брата Авеля, продовжується у численних сварках між дітьми й дружинами патріархів Авраама, Ісаака і Якова, доходить до кривавих трагедій родини Давида і багатьох родинних проблем, описаних в оповідях про Товита чи у гірких визнаннях самотнього Іова: «Братів моїх він віддалив від мене, і мої знайомі відчужилися від мене [...] Жінка моя гидує моїм подихом, я став гидким синам мого лона» (Іов 19, 13. 17). 

21. Сам Ісус народився в убогій родині, яка невдовзі повинна була втікати в чужі краї. Він заходить до дому Петра, де лежить його хвора теща (Мк. 1, 30-31); ангажується у драму смерті в домі Яіра і Лазаря (див. Мк. 5, 22-24.35-43); чує розпачливий плач вдови з Наїн над тілом мертвого сина (див. Лк. 7, 11-15); переймається воланням батька епілептика у малому селі (див. Мт. 9, 9-13; Лк. 19, 1-10). Він ходить в гості до митників Матея і Закхея, розмовляє з грішниками – такими як жінка, яка ввірвалася у дім фарисея (див. Лк. 7, 36-50). Він знає турботи й напруження, які існують в родинах, і розповідає про них у своїх притчах: розпочинаючи від ситуацій, коли діти залишають батьківський дім і шукають різних пригод (див. Лк. 15, 11-32), і аж до непослушних синів, поведінку яких важко зрозуміти (див. Мт. 21, 28-31), або жертв насильства (див. Мк. 12, 1-9). Він клопочеться навіть весіллям, на якому забракло вина і виникла неприємна ситуація (див. Йо. 2, 1-10), цікавиться відсутністю запрошених (див. Мт. 22, 1-10), знає страждання убогої родини через втрату одної монети (див. Лк. 15, 8-10). 

22. З цього короткого огляду можемо виснувати, що Боже Слово – не послідовність абстрактних суджень, а супутник подорожі родин, які перебувають у кризі або страждають, і показує їм мету подорожі, коли Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше» (Одк. 21, 4). 

 

ПРАЦЯ ТВОЇХ РУК 

 

23. На початку Псалма 128 батька показано як робітника, який працею своїх рук може забезпечити матеріальний достаток і спокій своїй родині: «Як будеш їсти працю рук твоїх, щасливий будеш і добре тобі буде» (2). З перших сторінок Біблії висновуємо, що праця – фундамент людської гідності й життя: «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його» (Бут. 2, 15). Це образ робітника, який перетворює матерію, використовує сили природи, виробляє «загорьований хліб» (Пс. 127, 2) і ще й вдосконалює себе самого. 

24. Праця уможливлює розвиток суспільства й водночас забезпечує родину, її стабільність і плідність: «Нехай Господь благословить тебе з Сіону, щоб ти міг бачити добро Єрусалиму, поки віку твого, щоб ти міг бачити дітей твоїх дітей! Мир на Єрусалим!» (Пс. 128, 5-6). Книга Приповідок показує завдання матері родини, праця якої описана в усіх деталях щоденного життя і викликає похвалу чоловіка й дітей (див. 31, 10-31). Сам апостол Павло гордився тим, що не був тягарем для інших, бо заробляв на життя працею своїх рук (див. Ді. 18, 3; 1 Кор. 4, 12; 9, 12). Він був так переконаний у необхідності працювати, що встановив для своїх спільнот залізне правило: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3, 10; див. 1 Сол. 4, 11). 

25. Говорячи це, розуміємо, що відсутність роботи або невпевненість у її постійності викликає страждання, як написано у Книзі Рут і як про це нагадує Ісус у притчі про робітників, змушених бездільно стояти на ринку (пор. Мт. 20, 1-16), або що Він сам досвідчив, коли його часто оточували вбогі й нещасні. Саме такі трагедії переживає суспільство у багатьох країнах, де відсутність вільних робочих місць у різні способи отруює життя родин. 

26. Також не можемо забувати й про занепад, який гріх вносить у суспільство, коли людина поводиться як тиран по відношенню до природи, нищить її і використовує егоїстично й брутально. Це призводить до опустелювання ґрунтів (див. Бут. 3, 17-19) і економічної та соціальної нерівності – проти чого виразно підносять голос пророки, почавши від Іллі (див. 1 Цар. 21), і закінчуючи словами Ісуса проти несправедливості (див. Лк, 12, 13-21; 16, 1-31). 

 

НІЖНІСТЬ ОБІЙМІВ 

 

27. Христос прищеплював своїм учням передусім закон любові й дару себе самого для інших (див. Мт. 22, 39; Йо. 13, 34), а робив це за посередництвом принципу, який батько або мати часто свідчать у своєму житті: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Плодами любові є також милосердя і прощення. Під цим оглядом дуже вимовною є сцена на площі перед Храмом, коли зловлена на гріху блудниця, оточена своїми обвинувачами, невдовзі залишається наодинці з Ісусом, а Він її не звинувачує, а заохочує до гідного життя (див. Йо. 8, 1-11). 

28. На горизонті любові, яка є основним досвідом християнського подружжя і родини, вирізняється також інша чеснота, яку часто ігнорують у нашу епоху буйних і поверхневих стосунків: ніжність. Звернімося до ніжного й насиченого Псалма 131. Єдність між вірним і Господом виражається, як і в інших текстах (див. Вих. 4, 22; Іс. 49, 15; Пс. 27, 10), рисами батьківської або материнської любові. Тут бачимо делікатну і ніжну інтимність між мамою і дитиною, нагодований новонароджений спить на руках мами. Йдеться – як виражає єврейське слово gamul – про вже відлучену від грудей дитину, яка свідомо тримається мами, яка носить її на своїх грудях. Отож ця інтимність свідома і не лише біологічна. І тому псалмопівець співає: «Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене» (Пс. 131, 2). Подібним чином можемо перейти до іншої сцени, в якій пророк Осія вкладає в уста Бога як отця ці зворушливі слова: «Коли Ізраїль був дитятком, я полюбив його [...] я вчив Ефраїма ходити [...] Я притягав їх людяними мотузками, – поворозами любови. Я був для них, неначе тії, які здіймають ярмо в них із шиї. Я нахилявсь над ними й давав їм їсти» (11, 1.3-4). 

29. У цій перспективі, яка поєднує віру й любов, благодать і працю, людську родину і Пресвяту Тройцю, споглядаємо родину, яку Боже Слово ввіряє у руки чоловіка, дружини й дітей, аби вони створили сопричастя осіб, яке було би образом єдності Отця, Сина і Святого Духа. Дітородні й виховні функції, в свою чергу, відображають творчу працю Отця. Родина покликана спільно щодня молитися, читати Боже Слово і брати участь у Євхаристії – щоб розвивати любов і перемінювати себе у храм Святого Духа. 

30. Перед кожною родиною постає образ Пресвятої Родини з Назарета з її щоденною важкою працею і навіть кошмарами, коли страждала від незрозумілого насильства Ірода – трагічний досвід, який постійно переживають родини відкинутих і беззахисних біженців. Родини запрошені, як євангельські мудреці, споглядати Дитятко і Його Матір, впасти ниць і поклонитися Йому (див. Мт. 2, 11). Родини запрошені, як Марія, мужньо й спокійно виконувати як в смутку, так і в радості родинні обов’язки, зберігати й розважати в серці Божі чуда (див. Лк. 2, 19.51). Серце Марії вміщає також усі справи кожної родини, які Вона турботливо береже. І тому Вона може допомогти нам зрозуміти їх, щоб розпізнати в житті родини Божу волю. 

  


[1] Хорхе Луїс Боргес, « Незнана вулиця», у Спека Буенос-Айреса, Буенос-Айрес 2011, 23. 

[2] Гомілія під час Євхаристії в Пуебла (28 січня 1979), 2: AAS 71 (1979), 184. 

[3] Див. там само. 



[i] Примітка перекладача: і пристане до своєї жінки (ісп. Se unirá a su mujer ). 

[ii] Примітка перекладача: пристати (ісп. unirse ). 

[iii] Примітка перекладача: Душа моя до тебе лине (ісп. Mi alma está unida a ti ); 

unir - з’єднати; unirse - з’єднатися; unirá - з’єднає; se unirá - з’єднається; unida - з’єднана.