МОЛИТВА ОКЕАНУ  

(з духовної спадщини афонських ченців) 

 

Молитва океану частково подібна до молитви гори. Незалежність гори від часу і зовнішніх змін подібна до глибини океану, де панує тиша, незмінність і незалежність від того, що діється на поверхні. Але поверхня океану залежить від довколишнього світу. Зовнішні зміни у світі впливають на поверхню океану. 

У першу чергу впливають постійні циклічні зміни – це вплив місяця, який спричинює припливи й відпливи води до берегів. Далі – різниця температури повітря на поверхні, яка спричинює вітер і рух великих потоків повітря, які захоплюють поверхню океану, викликаючи хвилі й великі бурі. 

Глибина і поверхня океану – це глибина і поверхня людського єства. Поверхня – це наша свідомість, розум, політичні, економічні, соціальні, релігійні переконання, емоції. Все це піддане зовнішнім впливам, збудникам, на які ми часто реагуємо мимовільно і за другим законом Ньютона: протидія, по силі відповідна дії. Якщо ми не сходимо на глибину, то поверхня – це наше все. Без відчуття глибини і життя глибиною ми будемо тільки богомільними матеріалістами, релігійними комсомольцями або навіть фанатиками, зробивши з релігії «опіум народу», бо Бог буде для нас тільки поверхневою ідеологією з додатком етичних і культових норм, але не буде глибиною нашого життя. 

Вчитися молитися як океан – це вчитися не ототожнювати своє життя з поверхнею, вчитися сходити в глибину, в своє справжнє «Я», переводити акцент із зовнішнього на внутрішнє, занурюватись у глибину і відкривати її. 

Чим глибше занурююсь у глибину, тим менше уваги звертаю на поверхню, тим менше залежу від поверхні, від того, що діється на ній, від того, що на неї впливає. Відкриття глибини і того, що в ній постійне, тривке, незмінне, позачасове, фундаментальне дає мені внутрішню свободу щодо поверхні, щодо своїх переконань, ідеологій, ідей – навіть релігійних. Кожна релігія має глибину і поверхню. Я перестаю звертати увагу на поверхню, намагаюся осягнути глибину. Це дає також внутрішню свободу щодо інших релігій, поверхня яких дуже відрізняється від поверхні моєї релігії. Але інші релігії лякають тільки тих, які живуть на поверхні своїх релігій, і ці поверхні – це їхнє все. Хто не задовольняється поверхнею, а входить у глибину, то відкриває, що чим глибше занурення, тим більше подібностей. Бо на найбільших глибинах в основі різних релігій стоїть та сама реальність, те саме вічне й незмінне Буття, яке на поверхні приймає різні форми, види, в які його намагається запхати тісний людський розум. 

Афонський старець говорив послушникові: сядь біля моря і вчися молитися як океан. І все – жодних пояснень, інструкцій. Послушник залишався сам зі своїми думками, прагненнями, запитаннями, розчаруванням, нерозумінням тощо. Далі все залежало від нього – що він буде робити і як буде робити. Зовні це дуже відрізняється від ігнатіянського методу молитви – впорядкованого і з багатьма інструкціями і нормами. Але це тільки зовні. Бо всі ці інструкції – це загальна фізкультура для початківців, а не професійний спорт. Це правила граматики іноземної мови і кілька сотень найуживаніших слів, а не вільне володіння мовою. Тобто основи молитви. Освоївши їх, людина випливає на глибину, і чим глибше занурюється у молитву, тим молитва стає більш особистою, звільняється від норм та інструкцій. 

Молитва океану – молитва просунутих, а не початківців. Опис цієї молитви – це свідчення особистого суб’єктивного досвіду, а не інструкції правильної молитви. Зовнішня форма такого втаємничення у молитву подібна до навчання Отців Пустелі: Авва, скажи слово, або коанів дзен-буддизму, де важливим є сам духовний досвід, а опис чи пояснення досвіду може інших людей тільки заохотити до такої молитви, але не навчити. Окрім того практика показує, що дуже часто опис досвіду не допомагає, а вводить іншого в оману, бо сприйняття і розуміння чужого досвіду дуже суб’єктивне. 

 

2) Уявляю себе маленькою краплиною води, дощу, яка падає в океан і розчиняється у ньому. Які в мене з’являються почуття, що я переживаю – позитивні чи негативні відчуття, радість чи страх? 

Чи я не боюся злитися з океаном і втратити себе самого? 

Така молитва і такі символи можуть викликати негативні асоціації, пов’язані з буддійською релігією. Християни критикують буддійську доктрину безособового Бога або відсутність будь-якого Бога, критикують концепцію нірвани, в якій людська душа розчиняється, втрачає своє особове «Я» і перестає існувати. Для християн – це абсолютна смерть душі. 

Теоретичне знання доктрини і досвід доктрини – це різні й часом протилежні реальності. Коли ми говоримо про людину як особу, то в значення «особи» вкладаємо своє розуміння. І тільки внутрішній досвід відхиляє дійсність і показує її такою, якою вона є насправді або наскільки ми здатні її збагнути. 

Досвід себе самого як «особи» ми часто плутаємо з досвідом свого індивідуального «Я». Що таке досвід себе як «особи»? На це запитання мені важко відповісти, бо мій особистий досвід цієї реальності частковий, фрагментарний і дуже особистісний. Що таке досвід свого індивідуального «Я»? Цей досвід я отримав під час першого тижня духовних вправ святого Ігнатія. Чим виразнішим ставало відчуття власного індивідуального «Я», тим більшим ставало відчуття відокремлення та ізоляції від довколишньої дійсності. Найглибше відчуття свого «Я» – це відчуття, що поза моїм «Я» нічого в світі не існує. На рівні почуттів – це пережиття страху, болю, розпачу та смерті. А це досвід пекла. Індійський містик Шрі Авробіндо описує подібний досвід свого життя. 

Досвід втрати свого «Я» – це остання контемпляція четвертого тижня духовних вправ: «Споглядання для здобуття любові», вінцем якої є молитва: “Візьми, Господи, і прийми всю мою свободу, мою пам’ять, мій розум, і всю мою волю – усе, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо”

І другий аспект молитви океану – відчути себе краплиною, яка розчиняється і зникає у водах океану, зректися себе самого, свого «Я», осягнути внутрішній стан душі, розуму й відчуттів, який апостол описує так: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Про це легко балакати на інтелектуальному рівні, але якщо хтось попробує увійти в цей досвід, то відчуття самозречення буде сприйматися як процес вмирання, самознищення себе як «особи». І тому практично більшість людей, тільки легко торкнувшись цього досвіду, відразу втікають від нього, як від чорта.