2. Бог говорить у тиші

 

Внутрішній спокій і зовнішнє мовчання являються необхідними умовами молитви і духовного життя взагалі. Молитва – це розмова, до якої ми запрошені, щоб слухати Бога. Отож, в молитві говорить, в першу чергу Бог, а ми запрошені, щоб відкрити себе на Боже слово. Бог говорить у тиші. В Святому Письмі читаємо, що на вулиці Його голосу не почуєш. І саме тому, що Бог говорить в тиші, потрібно зберігати внутрішній спокій і зовнішнє мовчання. “Бог говорить в тиші”, тому що не поневолює людину. Крик є вираженням насилля. І чим він голосніший і частіший, тим більше насилля.

В міжлюдських стосунках часто є багато насилля, зв'язаного зі спробою чинити тиск криком або піднесенням голосу. Пробуємо чинити психічний тиск галасом і хаотичною розмовою. Бог не користується криком.

Ми можемо ввійти в зовнішнє мовчання і у внутрішній спокій лише у внутрішній свободі. Якщо хочемо, щоби мовчання і тишина позитивно на нас впливали, то мусимо прийняти їх добровільно. Неможливо наказати комусь прийняти поставу внутрішнього спокою. Якщо змусимо когось до зовнішнього мовчання, то це мовчання буде поганим, тому що буде позначене певною формою насилля. А насилля породжує бунт. Свобода в зовнішньому мовчанні і у внутрішньому спокої являється особливою умовою молитви. Наша молитва може розвиватися лише в великій свободі. Свобода під час молитви являється необхідним простором людського серця, куди Бог може ввійти. Якщо людина не довірить Богові своєї свободи і волі, то молитва буде неможлива.

 

Галас сучасної цивілізації

 

Звернімо увагу, що сучасна цивілізація характеризується впливом на людину сильними зовнішніми подразниками. Ці подразники видно хоча би в засобах масової інформації. І вони не тільки сильні, але часом дуже брутальні. В телебаченні присутні не тільки крик і галас, а також фізичне насилля: знущання, вбивства, дикий секс тощо.

Чому засоби масової інформації стали такими крикливими? Тому що людина стала невразливою на “щоденні, нормальні збудники”. Спокійна розповідь про людське життя, про людську любов нікого не притягує. Такі збудники вважаються “слабкими”. “Такі програми” вже ніхто не дивиться. Іоан Павло II в Листі до родин говорить, що деякі елементи нашої цивілізації хворі. Хворим в нашій цивілізації являється наявність в засобах масової інформації насилля і крику. Коли ми довший час підлягаємо впливові таких сильних збудників, то втрачаємо вразливість, і неспроможні почути ані самих себе, ані іншу людину. Ми неспроможні слухати.

Нездатність слухати – це хвороба наших часів. Не вміємо себе слухати взаємно, бо носимо в собі якийсь неспокій, що чинить нас невразливими на самих себе і на ближніх. Внутрішній спокій і зовнішнє мовчання в такій ситуації може виявитися досить важким; може бути навіть дуже болючим. Якщо ми звикли до постійного крику і галасу, то це стається нормальним способом життя. І хоча такий спосіб життя нас мучить, але ми не вміємо його позбутися. Він стає наркотиком, який вживаємо кожного дня. Алкоголіка мучить надужиття алкоголю, але без нього не зможе жити. Коли намагається не пити, то відчуває великий алкогольний голод. Для багатьох з нас внутрішній спокій і зовнішнє мовчання може бути дуже важким. Ми дуже часто узалежнені від галасливих звуків і образів аудіовізуальної цивілізації.

В зовнішньому мовчанні і внутрішньому спокої виявляється ким ми є насправді. Виявляється увесь придавлений до цієї пори внутрішній неспокій, загублення, почуття жалю і кривди, велике почуття провини, гнів чи агресія проти інших, комплекс меншої вартості або наші хворі амбіції. Коли входимо в глибокий внутрішній спокій і зовнішнє мовчання, то різні почуття починають нам надокучати як комарі. В спокою виявляється все те, що нам вдається здусити за допомогою крику, галасу, сильні пережиття, спричинені штучними звуками і образами.

Дуже часто нарікаємо на те, що багато працюємо, дуже змучені, не маємо вільного часу. Але ці нарікання уявні. Нам дуже добре бути змученими і багато працювати. Бо коли маємо вільну хвилину, то не знаємо, що з нею робити. Вільний час, який спадає нам часом на голову, часто є проблемою – не знаємо, що з ним робити. Не вміємо відпочивати, не вміємо роздумувати над собою, не вміємо спокійно спілкуватися з іншими, з Богом. Втікаємо в оглядання телебачення, в слухання галасливої музики, в читання дешевої літератури. Нас дуже швидко втомлює розмова з Богом, з людьми, втомлює глибока рефлексія над своїм життям. Для багатьох праця – це добре алібі, щоби не роздумувати над собою і не шукати в собі духовні хвороби.

Ввійти у спокій означає відмовитися від цього алібі, припинити себе обманювати. І саме тому для багатьох людей тиша може бути важким, і навіть болісним пережиттям. Спокій дає нам шанс відкрити правду про своє життя, правду про джерела нашого незадоволення з себе, з інших, правду про причини свого загублення. Отож, спокій і тиша дає нам можливість вийти зі своєї життєвої ситуації.

Бог говорить в тиші. Устами пророка Осії Ягве промовляє: Тому то ось Я намовлю її, і попроваджу її до пустині, і буду говорити до серця її.” (Ос. 2, 16). На початку реколекцій просімо Бога про глибоке прагнення увійти в самотність серця, самотність, яку вимагає молитва. Просімо, щоби ми дозволили Богу вивести нас на пустелю, щоби ми хотіли почути його голос.

Зовнішнє мовчання у спільноті, що робить духовні вправи, є вираженням взаємної поваги до себе, є вираженням братньої любові і свідоцтвом віри.