5  

 

Роз­глянь­мо пер­шу спо­ку­су Ісу­са Хри­ста в світ­лі пси­хо­ло­гії. Зиг­мунт Фрейд, бать­ко пси­хо­ана­лі­зу, спо­чат­ку твер­див, що при­чи­ною люд­ських нев­ро­зів є по­дав­лен­ня ста­те­во­го ін­стинк­ту (лі­бі­до) – го­лов­но­го люд­сь­ко­го ін­стинк­ту. Піз­ні­ше по­нят­тя лі­бі­до він роз­ши­рив до по­нят­тя Ерос – ін­стинкт жит­тя, з яко­го ви­пли­ва­ють усі на­ші під­сві­до­мі праг­нен­ня і ба­жан­ня. Лю­ди­ною ке­рує не­ус­ві­дом­ле­не праг­нен­ня за­зна­ва­ти при­єм­ність – це ос­нов­на за­са­да жит­тя. 

Бт. 25, 29-34: „29 І зва­рив був Ісак їжу, а з по­ля при­був Ісав, і зму­че­ний був. 30 І ска­зав Ісав до Яко­ва: На­го­дуй ме­не отим чер­во­ним, чер­во­ним отим, бо зму­че­ний я. То­му то на­зва­ли ймен­ня йо­му: Едом. 31 А Яків ска­зав: Про­дай же ни­ні ме­ні своє пер­во­рід­ст­во. 32 І про­мо­вив Ісав: Ось я уми­раю, то на­що ж ме­ні оте пер­во­рід­ст­во? 33 А Яків ска­зав: При­сяг­ни ж ме­ні ни­ні. І той при­сяг­нув йо­му, і про­дав пер­во­рід­ст­во своє Яко­ву. 34 І Яків дав Іса­во­ві хлі­ба й со­че­вич­но­го ва­ри­ва. А той з'їв, і ви­пив, і встав та й пі­шов. І зне­хту­вав Ісав пер­во­рід­ст­во своє

Ісав – це лю­ди­на, яка ке­ру­є­ть­ся ви­ключ­но пот­ре­ба­ми ті­ла, ін­стинк­та­ми, при­стра­стя­ми, лю­ди­на, яка лег­ко впа­дає у гнів, яка спо­чат­ку реа­гує на зов­ніш­ній чи внут­ріш­ній под­раз­ни­ки, а вже по­тім ду­має, ана­лі­зує. Фі­зич­ні пот­ре­би в ньо­го на пер­шо­му міс­ці, отож пер­шій спо­ку­сі Ісу­са Хри­ста – спо­ку­сі хлі­бом він би під­дав­ся від­ра­зу. 

У цій медитації стараймося глибше увійти в своє життя та зрозуміти його під оглядом першої спокуси та основної засади життя за Фрейдом. 

 

Довго я не хотіла коритись весні, 

Не хотіла її вислухати, 

Тії речі лагідні, знадні, чарівні 

Я боялась до серця приймати. 

 

«Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, – 

Не чаруй і не ваб надаремне. 

Що мені по красі тій веселій, ясній? 

В мене серце і смутне, і темне». 

 

А весна гомоніла: «Послухай мене! 

Все кориться міцній моїй владі: 

Темний гай вже забув зимування сумне 

І красує в зеленім наряді; 

 

Темна хмара озвалася громом гучним, 

Освітилась огнем блискавиці; 

Вкрилась темна земля зіллям-рястям дрібним; 

Все кориться мені, мов цариці; 

 

«Хай же й темнеє серце твоє оживе 

І на спів мій веселий озветься, 

Бо на нього озвалося все, що живе, 

В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!» 

 

Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!» 

Та даремна вже та осторога, – 

Вже прокинулись мрії і співи в мені... 

Весно, весно, – твоя перемога! 

(Леся Українка