<< Previous    [1]  2    Next >>

(1) [313] 1 ПРАВИЛА, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ВІДЧУВАТИ І РОЗУМІТИ (2), ПРИНАЙМНІ ДО ПЕВНОЇ МІРИ, РІЗНІ ПОРУХИ (3), ВИКЛИКАНІ (4) В ДУШІ (5): 2 ДОБРІ, ЩОБ ЇХ ПРИЙНЯТИ, І ПОГАНІ, ЩОБ ЇХ ВІДКИНУТИ; НАЙБІЛЬШ ПРИДАТНІ ДЛЯ ПЕРШОГО ТИЖНЯ (6)   

 

(1) Цей короткий заголовок, якого нема в Ігнатієвому тексті А, додано згодом; саме під ним правила стали широко відомі упродовж своєї історії і набули неабиякої впливовості. Такий заголовок з'являвся у багатьох виданнях з огляду на громіздкість та незграбність назви, що її поставив над цими правилами сам автор. 

Наш короткий заголовок, доданий до Ігнатієвого тексту, є дещо скороченим перекладом того (який, можливо, належить самому Ігнатію) у першій латинській версії, Р1: "Деякі правила для розпізнавання різних духів, що хвилюють душу" (animam agitantes). Однак у цьому заголовку пропущено чимало важливих нюансів, що містяться у лаконічному, проте водночас і довгому заголовку, який Ігнатій подає в Автографі. Вони потребують ретельного вивчення. 

Передусім, важливо точно розуміти Ігнатієву термінологію. Для нього розпізнавати означає ретельно розглядати, щоби пізнати та розділити; інакше кажучи, ідентифікувати та відокремити добрих духів від поганих. Іспанське discernir (від латинського discernere, discrevi, discretum - "розділяти", "розрізняти", "розпізнавати") означає "знати", "судити", "збагнути", "розрізняти" чи "роздіялти". Як похідний імееник від discernir, Ігнатій вживає discrecion (пп. 176, 325) у значенні discernimiento (DalmMan, c. 194), тобто "розпізнавання", "розрізнення". "Гострота проникливості" (keenness of insight) і "вміння розпізнавати чи розрізняти" (skill in discerning or discriminating) (Webster's Seventh New Collegiate Dictionary [Merriam-Webster, 1967]) - таким є значення англійського discernment, яке найточніше передає суть Ігнатієвої думки і, зазвичай, вживається в англійських перекладах. Див. Toner, Commentary, cc. 18-19.  

Історія розпізнавання духів триває від біблійних часів досі (див. DSpir3: c. 1222-1291; trans. by Innocentia Richards, in Discernment of Spirits [Collegeville, 1970]. Проте добре знані правила Ігнатія базуються головно на його власних переживаннях та роздумах про ці переживання, про що свідчить примітка Камари до Автобіографії, 7-9, а також власне Автобіографії, 20-22, 25-26, 99-101. У щойно згаданих 352-сторінках "Коментарів" Тонера подано ґрунтовний і ретельний аналіз цих правил. Коротшим, але всебічним і так само ґрунтовним є аналіз, наведений у Coathalem, Ignatian Insights, cc. 243-278. Ще одна добра стаття, автор якої зосереджується в основному на структурі Ігнатієвих правил, - це Michael J. Buckley, "Rules for the Discernment of Spirits", The Way, додаток 20 (осінь 1973): 19-37; передрук у The Way of  Ignatius Loyola: Contemporary Approaches to the Spiritual Exercises, ed. Philip Sheldrake (London and St. Louis, 1991), cc. 219-237. Добірку корисних статей на тему розпізнавання і духовного проводу вміщено у Notes on the Spiritual Exercises. The Best of the Review [for Religious], ed. David L. Fleming (St. Louis, 1983). Листи Ігнатія від 18-го червня і 11-го вересня 1536 року до сестри Терези Режадел (LettersIgn, cc. 18-24, 24-25) показують, як він застосовува свої принципи на практиці, їх також вважають коментарем до цих правил. У листах до св. Франциска Борджії, датованих 29-им вересня 1548 року і липнем 1549 року (там само, сс. 179-182, 195-211), йдеться про застосування цих правил відповідно у духовному проводі й у судженнях про справи, які, на здогад, пов'язані з містикою.

(2) Які допомагають відчувати і потім розуміти (sentir y conocer): У цих словах відображено Ігнатієві власні пережиття, пов'язані з розпізнаванням духів. З Автобіографії 7-8 дізнаємося про початкове пережиття, на основі якого поступово розвинулася його обізнаність із розпізнаванням духів та відповідне вміння. По-перше, Ігнатій зауважив, що на його душу впливають духи. По-друге, мало-помалу завдяки роздумам над цими досвідченнями він почав їх розуміти. Деякі духи були добрими і спонукали його до добра, інші натомість були поганими. За роки практики це пережиття вилилося у витончене мистецтво, Ігнатій добре знав, що для того, аби оволодіти вмінням розпізнавати духи, потрібні роки. Тут він головно допомагає керівникам, даючи поради стосовно того, чого слід остерігатися і що говорити, спілкуючись з реколектантами. Утім через керівників він також під час Першого тижня знайомить реколектантів із складним мистецтвом тлумачення їхніх внутрішніх пережиттів. Такі реколектанти можуть сподівати лишень на часткове (en alguna manera) розуміння цих "порухів". Їм варто й далі зветатися по допомогу до керівника. 

(3) Mociones, "порухи". В Ігнтаія це слово, зазвичай, має технічне значення; йдеться про внутрішні переживання в душі. Порухи можуть бути актами розуму (наприклад, думками, судженнями, уявлянням тощо), волі (приміром, любов'ю, ненавистю, бажанням, страхом тощо) чи почуттів, імпульсів, схильностей або спонук (як-от: спокоєм, теплом, холодом, втіхою, спустошенням тощо). Їх породжують, по-перше, ми самі під певним контролем нашої вільної волі (п. 32); по-друге, добрий дух (Бог чи ангел); по-третє, злий дух. Див. п. 6 з пр. 6 і п. 182 з пр. 100. 

(4) "Викликані": тобто добрими або злими духами. Існують також інші порухи, які спонтанно породжуються нами під певним контролем нашої вільної волі (п. 32), але безпосередньо про них тут не йдеться. Натомість Ігнатій прямо говорить тільки про останні дві категорії, щойно згадані у пр. 142: порухи, викликані добрими або поганими духами з відповідною метою. Непрямо, одначе, перша категорія - порухи, породжені нами самими (п. 32), - може також підпадати під правила, позаяк добрі і злі духи можуть використовувати згадані почуття з відповідною метою. Див. Toner, Commentary, cc. 37-38. 

Ігнатій вірив в існування ангелів і демонів; для нього духи, чи то добрі, чи злі, завжди є особами, розумними істотами. Деякі автори стверджують, що слово "духи" можна замінити на "порухи" (див. Coathalem, c. 244). Іноді така думка постає внаслідок поширених у наш час сумнівів щодо існування демонів чи ангелів. Див. Toner, Commentary, cc. 34-37, 260-270; такожPaul Quay, "Angels and Demons: The Teaching of IV Lateran", Theological Studies, 42 (March 1981): 20-45. 

(5) Anima, "душа": тобто, людина. "Душа" вживається тут як синекдоха для означення людини (див. пр. 19 до п. 23). Зважаючи на те, що Ігнатієве студіювання схоластичної філософії відображено в його творах і допомагає їх тлумачити, ми визнали за доцільне залишити тут слово "душа", яке, на наше переконання, краще послужить розумінню думки автора, що міститься у цій тонкій матерії. 

(6) "Більш придатні для Першого тижня": себто, ситуації, у яких потрібно застосовувати ці правила, виникають головно під час Першого тижня, хоч можуть виникати і в інші періоди. Правила для Першого тижня стосуються передусім досвідчення духовного спустошення і способів, що дозволяють йому зарадити, не відхиляючись, таким чином, від руху до мети - спасіння. Особливо ці правила підходять для "шляху" очищення. Нижче подано стислий опис правил для Першого тижня, що базується на Toner, Commentary , cc. VI-VII: 

I. Основоположні засади для розпізнавання духів: протилежні дії добрих і злих духів стосовно християн, які регресують і прогресують (правила 1-2); 

А. Духовна втіха і спустошення (правила 3-14); 

1. Їхня природа (правила 3-4); 

Б. Відповідь Святому Духові через спустошення (правила 5-6); 

1. Сприйняття спустошення як випробування (правило 7); 

2. Контрнаступ через терпеливість (правило 8); 

3. Вивчення причин (правило 9); 

4. Підготовка до спустошення під час втіхи (правила 10-11); 

5. Підхід і стратегія диявола (правила 12-14).

Правила розпізнавання духів > Перший тиждень > Правила 

 

[314] 1 Правило перше. Тим, хто йде від одного смертного гріха до іншого, ворог зазвичай підкидає гадані приємності, змушуючи їх уявляти собі різні чуттєві насолоди та розкоші, 

2 щоб надовше затримати і ще глибше втопити їх у гріхах та вадах. 

3 Добрий же дух у таких людях діє протилежним чином, викликаючи в них докори сумління та жаль і даючи їм відчути свідчення розуму (7). 

 

(7) Porelsynderese: Synderesis- це природна здатність людини до правильного судження в царині моралі (DalmMan, с. 167). Див. також ST, 1, 79, 12; також 1-2, 94, 1, дод. 2.  

 

[315] 1 Правило друге. У тих, хто старанно очищається від гріхів і в служінні Господу Богу чинить поступ від доброго до ще кращого, добрий і злий духи діють у спосіб, протилежний описаному у першому правилі. 

2 Злому духові у цьому випадку властиво гризти, засмучувати і встановлювати перешкоди, примушуючи людину непокоїтися через фальшиві причини і спонукаючи відтак зректися поступу. 

3 Натомість доброму духові притаманно навіювати таким людям відвагу і силу, втіху, сльози, натхнення і спокій, усе полегшуючи й усуваючи перепони, щоб людина могла чинити поступ у творенні добра. 

[316] 1 Правило третє. Про духовну втіху (8). Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов'ю (9) до свого Творця і Господа; 

2 унаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. 

3 Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її - чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов'язані зі служінням Йому та Його прославою, - до любови до свого Господа. 

4 Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі. 

(8) "Духовна втіха": Уживаючи у цих првилах термін "втіха", Ігнатій має на увазі духовну втіху і тільки її. Існує також багато досвідчень втіхи, які не є духовними, приміром, припустимі (як-от почуття задоволення, породжене навчанням) і неприпустимі (як-от очікування вдоволення від гріховного вчинку, який збираємося зробити). Тлумачити ці досвідчення як духовну втіху є самообманом. Духовна втіха завше передбачає схильність до примноження милосердної любові. 

Духовна втіха може мати побіжний вплив на емоції і чуття, виливаючись, наприклад, у радість, проте це явище є випадковим; така радість може з'явитися. Повністю чуттєва втіха є неприпустимою. 

Часом Ігнатіїв термін "втіха" розуміють неправильно, і доволі часто це виявляється на практиці, хоч поважні автори, зазвичай, уникають такого неправильного розуміння; суть у тому, що нерідко будь-яке почуття радості, задоволення чи спокою вважають - як правило, надто поспішно - знаком схвалення певного рішення з боку доброго духа, нехтуючи таким чином різницею між духовною і недуховною втіхою, що часто призводить до оманливого розпізнавання, егоїзму або раціоналізації поведінки, яка могла б бути кращою. Див. Toner, Commentary, cc. 283-284.  

(9) Третє правило відіграє неабияку роль в оцінюванні проблем, пов'язаних із натхненим спогляданням. Стосовно цього див. Coathalem, cc. 257-258, 279-283; бібліографію див. у Obrascompl, c. 279.  

 

[317] 1 Правило четверте. Про духовне спустошення (10). Спустошенням називаємо все протилежне втісі, описаній у третьому правилі, 

2 приміром, затьмарення душі, душевне сум'яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; 

3 усе це схиляє до зневіри, браку надії і любові. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа. 

4 Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення. 

(10) Як і у випадку втіхи, спустошення, про яке йдеться у "Вправах", є завжди спустошенням духовним, яке може впливати на емоції і чуття. Тлумачити недуховне спустошення як духовне означає накликати на себе небезпеку помилок, самообману та раціоналізації. 

 

[318] 1 Правило п'яте. Під час спустошення ніколи не слід вдаватися до змін; натомість треба залишатися твердим і непохитним у рішеннях, прийнятих напередодні появи спустошення або тоді, коли попередньо відчували втіху. 

2 Бо якщо під час втіхи нас забезпечує проводом і порадами добрий дух, то у час спустошення це робить злий дух, поради якого ніколи не приведуть нас до хоч би якогось доброго рішення. 

[319] 1 Правило шосте. Хоча під час спустошення ми не повинні змінювати свої рішення, та все ж вельми корисно проводити у собі внутрішні зміни, спрямовані проти такого спустошення, 

2 наприклад, більше уваги приділяючи молитві та розважанням, ретельніше проводячи іспит сумління і старанніше здійснюючи покуту. 

[320] 1 Правило сьоме. Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога; 

2 позаяк можемо так робити з Божою допомогою, якої завше достатньо, хоч і не відчуваємо цього виразно. 

3 Бо й справді, навіть якщо Господь позбавив нас неабиякого запалу, великої любові та всеосяжної благодаті, Він все ж завжди дарує нам благодать, якої достатньо для вічного спасіння. 

[321] 1 Правило восьме. Той, хто відчуває спустошення, має намагатися зберігати терпіння, опираючись у такий спосіб нападові, якого зазнає, 

2 і пам'ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться, якщо у боротьбі зі спустошенням докладатиме зусиль, описаних у шостому правилі. 

[322] 1 Правило дев'яте. Існують три основні причини, що викликають у нас відчуття спустошення. 

По-перше, буваємо байдужими, лінивими чи недбалими у тому, що стосується духовних вправ; відтак духовна втіха залишає нас із нашої ж вини. 

2 По-друге, спустошення є випробуванням: чого ми варті і як далеко можемо просунутися у служінні Богові та Його прославі, позбавлені щедрих утіх і великих ласк. 

3 По-третє, спустошення допомагає нам набути істинного пізнання і розуміння, а також внутрішнє усвідомлення того, що не можемо самі осягнути чи зберегти велику побожність, сильну любов, сльози або будь-яку іншу духовну втіху, бо все це - дар і ласка від Господа Бога; 

4 і щоб ми не вили собі гніздо в оселі іншого, вивищуючись розумом і відтак сягаючи гордості чи марнославства та приписуючи собі побожність чи інші наслідки духовної втіхи. 

[323] Правило десяте. Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення, і накопичувати нові сили на цей час. 

[324] 1 Правило одинадцяте. Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи. 

2 Навпаки, переживаючи спустошення, слід думати про те, що тієї благодаті, яку маємо, достатньо, щоби протистояти всім ворогам, звернувшись по допомогу до свого Творця і Господа. 

[325] 1 Правило дванадцяте. Своєю поведінкою ворог нагадує жінку; він виявляє слабкість, коли наштовхується на опір, і силу, коли дозволяємо йому діяти (11). 

2 Коли жінка свариться з чоловіком, який рішуче опирається, то, зазвичай, занепадає духом і тікає; 

3 якщо ж, навпаки, у чоловіка не вистачає духу, і він починає поступатися, то гнів, мстивість і злість жінки стають майже безмежні. 

4 Так і ворог, як правило, слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами, 

5 коли той, хто займається духовними вправами, рішуче протистоїть його спокусам, чинячи прямо протилежне. 

6 Якщо ж, навпаки, зіткнувшись віч-на-віч зі спокусами, починаємо боятися і занепадати духом, 

7 то не знайдеться на землі жорстокішого звіра, ніж ворог роду людського, коли з незмірною підступністю заходиться здійснювати свої прокляті наміри. 

(11) De grado тут вжито у значенні ante la condescencia (Calveras, Vocabulario, c. 203); тобто, віч-на-віч із тим, хто нам покірний. Можливі й інші варіанти перекладу цього вельми стислого вислову, який навіть у давніх латинських версіях перекладається чи перефразовується по-різному. Ігнатій пояснює його у контексті сказаного нижче. Диявол впливає на нашу волю не безпосередньо, а лишень опосередковано, спокушаючи нас через нашу уяву чи чуття. Якщо чинимо опір, він слабне і відступає. Якщо ж виявляємо слабкість, він стає міцним та несамовитим. Зроблений на основі наведеного Ігнатієм порівняння висновок щодо недооцінки з його боку жінок загалом виходить за межі його тексту і є історично помилковим. 352 сторінки Ігнатієвої переписки з жінками, зібраної у праці Гуґо Ранера (Hugo Rahner, St. Ignatius Loyola: Letters to Women (New York, 1960), свідчать про те, що він високо цінував жінок і був для них ревним, розважливим і чуйним духовним наставником, користуючись у їхньому середовищі незмінною повагою. 

 

[326] 1 Правило тринадцяте. Поза тим, ворог діє як спокусник, потай, роблячи все, щоби його не виявили. 

2 І справді, негідник, намагаючись лукавими словами звабити доньку щановного батька або дружину доброго чоловіка, прагне, аби його слова та намовляння залишалися в таємниці. 

3 Навпаки, він страшенно невдоволений, коли донька батькові чи дружина чоловікові розкриває його оманливі слова й облудні наміри, бо ж добре бачить, що йому вже не вдасться довести справу до кінця. 

4 Так само й ворог людського роду, наражаючи праведну людину на свої хитрощі та намовляння, хоче, щоби вона приймала і зберігала їх у таємниці. 

5 Проте коли людина відкриває їх перед досвідченим сповідником чи іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю, то це аж ніяк не припадає йому до вподоби, 

6 бо ж він одразу бачить, що не зможу успішно звершити свій підступний намір, оскільки його хитрощі виявлено. 

[327] 1 Правило чотирнадцяте. Можна скористатися ще іншим порівнянням: ворог поводиться як полководець, котрий хоче захопити і пограбувати якесь місто. 

2 Як воєначальник, розклавши табір та з'ясувавши силу і план фортеці, атакує її з найслабшого боку, 

3 так і ворог людського роду кружляє довкола людини, вивідучи звідусіль всі наші богословські, головні та моральні чесноти, а тоді нападає і намагається захопити нас там, де знаходить найслабше місце, яке найбільше потребує засобів для того, аби сягнути вічного спасіння. 

 
<< Previous    [1]  2    Next >>