2. Християнське сумління  

 

Сумління є основою нашого життя. Воно – як говорить св. Фома – є актом практичного розуму діючої особи. Сумління є рішенням розуму, який перед вчинком оцінює ситуацію і керує дією, а після вчинку видає судження про те, чи дія була властивою. Сумління передовсім належить до пізнавальної сфери. Емоційне почуття провини або добре самопочуття є другорядними і допоміжними щодо судження розуму. Емоційна реакція є допоміжною при умові, що вона співдіє з судженням розуму. Якщо вона випереджує судження розуму, що часом трапляється, то замінює сумління і є перешкодою в набутті внутрішньої свободи. 

Вердикт сумління як акт практичного розуму є остаточною нормою поведінки. Розум розпізнає і разом з волею вирішує про вибір конкретної дії. Сумління бере до уваги внутрішню інтуїцію прасумління, яке спрямовує до добра; потім сумління формується зовнішнім світлом морального права; в випадку християнського сумління беруться до уваги розпізнані в вірі натхнення Святого Духа. Окрім того сумління бере до уваги специфічні й неповторювальні обставини дії, і в цьому світлі видає судження, яке є обов’язковим для волі. Сумління не переказує лише зовнішню норму морального права. Воно творче, адаптується до конкретної ситуації і мобілізує до дії, яку право не створює, але яка виростає з творчої автономної чесноти. Зріле сумління бачить дилеми, роздумує над ними і схиляє до дії. Воно не є пасивним, не реагує лише на зовнішні збудники, але само розпочинає ініціативу. Щоб властиво і відважно діяти, необхідно довіряти судженням свого сумління. Зовнішнє духовне керівництво не може зневолювати керованого, а спрямовувати його, щоб він сам, спираючись на свій практичний розум, відчинений на інтуїції Святого Духа, приймав сміливі і творчі рішення, що його будуть зобов’язувати. Треба довіряти судженням свого сумління, яке повинно бути здатним до автономного і відчиненого на порухи Божої любові чину. Остаточно людина є відповідальною щодо свого сумління, яке є остаточною внутрішньою нормою. Але також кожний є відповідальним за своє сумління – щоб воно було властиво сформованим, сміливим і відкритим на живого Бога, на натхнення Святого Духа. 

В міру того, як Бог веде людину і змінює її, вона щораз більше збагачується благодаттю внутрішньо. Не тільки молитва стає більш містичною, контемплятивною, але й її діяльність стає надприродною. Чим більше людина віддається Богові, тим більше Бог проникає своєю благодаттю всю особовість, всі здатності, в тому числі і сумління, і любов Бога ще більше охоплює всю людину і всю її діяльність. Бог поступово очищає через різноманітні випробовування – щоб людина визнала першість Бога і Його благодаті в усьому. Це дуже важливо в апостольстві, коли приходять труднощі, народжується почуття неможливості, що є нормальним в духовному розвитку. Тоді треба покладатись передусім на Бога, щоб апостолят міг бути більш містичним, плідним самим Богом. Якщо бракує відкритості на живого Бога, то людина зачиняється перед труднощами, стає замкнутою, агресивною або впадає в порожній активізм. Якщо душа відкрита на Бога, спілкується з таїною, то практичний розум стає вразливішим, інтуїтивним, здатним до дієвої, жертовної любові, відразу реагує на сугестії Святого Духа. 

Духовне керівництво повинно асистувати на шляху розвитку сумління, щоб практичний розум щораз більше відчинявся на світло Святого Духа, щоб створювалась внутрішня свобода і готовність до радісної відповіді на поклик Божої любові. Це означає постійну присутність і підтримку духовного керівника, особливо в хвилинах емоційного потрясіння, коли відбувається очищення чуттів і духа. Людина тоді спокушається зачинитись у собі, відмовитись від пошуків Бога, від любові, від внутрішньої молитви. Якщо ж сумління щораз більше відчиняється на Боже світло і відповідає жертовною свободою, тоді Святий Духа починає діяти. Необхідно, щоб сумління, яке є актом практичного розуму, вийшло за межі свого раціоналізму і допустило таїну, прийняту вірою, до керівної ролі. Дар Святого Духа – дар розуму має здатність розвалити раціональні мури і дати себе вести Святому Духові. Коли людина погоджується на Божі несподіванки, на ведення Богом, навіть через пустелю, і хоче тепер, зараз почути Його голос, то її серце не затвердіє, а стане чуйним, інтуїтивним, і буде любити сміливо (Пс 95, 7-9). 

І тому той, хто претендує бути духовним керівником, повинен мати орієнтацію, яка йде далі поза рівень психічного звільнення практичного розуму – щоб розум міг вільно вибирати. Ця орієнтація повинна сягати теологічної трансформації всіх людських здатностей через освячуючу дію Святого Духа. Часами трапляється, що керований в духовному плані знаходиться вище, ніж керівник, і має право отримати від керівника вказівки щодо етапів духовного життя, до яких керівник сам ще не доріс. Духовний керівник повинен звернутись до праць святих, які описують вищі етапи надприродного збагачення чинами і молитвою, щоб самому спершу орієнтуватись в законах розвитку благодаті в вибраних душах.