Лк. 7, 36-50  

 

Лк. 7: «36 Просив його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом. 37 Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що він був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову, повну пахощів, плящинку 38 і ставши, вся у сльозах, коло ніг Ісуса ззаду, почала обмивати слізьми йому ноги, потім волоссям своєї голови обтирати, та й цілувати ноги й мастити пахощами. 39 Побачивши те фарисей, що покликав його, міркував собі, кажучи: Якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це ж грішниця! 40 Тоді Ісус заговорив до нього: “Симоне, маю тобі щось сказати.” Той відповів: “Кажи, Учителю”.41 “Два довжники були в одного позикодавця; один був винен п'ятсот динаріїв, а другий п'ятдесят. 42 А що вони не мали звідки віддати, обидвом він простив. Котрий, отже, з них більше буде його любити?” 43 Озвався Симон і каже: “Гадаю, той, якому подарував більше.” Ісус сказав до нього: “Ти судив добре.” 44 І, обернувшися до жінки, промовив до Симона: “Ти бачиш оцю жінку? Прибув я у твій дім, і ти не дав води мені на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям. 45 Поцілунку ти мені не дав; вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги. 46 Оливою не намастив ти голови моєї; вона ж миром пахучим намастила мені ноги. 47 Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить.” 48 Потім сказав до жінки: “Прощаються тобі гріхи.” 49 І почали ті, що з ним за столом сиділи, говорити між собою: “Хто це такий, що й гріхи відпускає? 50 До жінки ж він промовив: “Віра твоя спасла тебе; іди в мирі.”» 

 

Динаміка духовних вправ св. Ігнатія Лойоли 

 

Один із елементів ігнатіянської медитації – ототожнення себе з різними біблійними персонажами на різних рівнях. Починаємо від зовнішнього, видимого, матеріального рівня, і спускаємося глибше, трансформуючи конкретну біблійну особу чи ситуацію у символ, алегорію тощо. 

Зосередьмося на особі Симона і постараймося поставити себе на його місце й прожити-промедитувати цю ситуацію до тої глибини, до якої ми спроможні дійти. 

Уявімо себе в ролі організатора, який повинен щось організувати – будь-що, малу чи велику гостину для малої чи великої кількості людей, якусь прощу, конференцію тощо. Якщо знайдемо в своєму житті якусь подібну ситуацію, в якій ми грали роль організатора, то зупинімося на ній. 

Ситуацію треба пережити внутрішньо і обміркувати зовнішньо. Взірцем для нас буде Марія – ікона Церкви, ікона молитви, ікона медитації. Перед тим, як увійти в образ Симона, перенісши його в своє життя, прочитаймо кілька разів це коротке речення з Євангелія і молімося до Марії, щоб була нашою вчителькою медитації – глибокої християнської молитви як серцем, так і розумом, щоб дала нам благодать зрозуміти і вміти розважати серцем або у серці. 

Лк. 2, 19: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм»;  

розважаючи – у сучасному грецькому перекладі διαλογιζομένη (від διαλογισμός – думка, роздум, медитація), отож медитуючи

у грецькій мові Нового Завіту συμβάλλουσα (від συμβάλλω – буквально кидаю докупи; з’єдную), отож з’єднуючи, збираючи різні фрагменти в одну картину, шукаючи в цьому всьому єдності, інтегральності, глибшого розуміння, сенсу

Від συμβάλλω походить «символ». Символ – знак, який позначає щось інше, щось більше і глибше, що стоїть за ним. Біблійні символи – це біблійні події та слова, які є дверима в духовний світ, ключем, який відкриває ці двері, якщо навчимося ним користуватися. 

Марія – взірець молитви, взірець послуху. Для неї найважливіше – у подіях та словах розшифрувати Боже слово, Божу волю. Молитва – це пошуки Бога, намагання зрозуміти Боже слово і Божу волю в своєму житті через призму Святого Письма. Наступний важливий елемент такої молитви-медитації – духовне розпізнавання. Допомогою будуть правила духовного розпізнавання св. Ігнатія Лойоли. І тому, щоби ввійти в глибшу молитву, спочатку слід позбутися стереотипного розуміння молитви як жебрання в Бога щастя та здоров’я для себе і близьких людей. 

Лк. 2, 19: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм». Звернімо тепер увагу на у серці своїм. Хоча молитва розпочинається з голови, з мислення, але, щоб бути автентичною молитвою, повинна спуститися в серце. Серце любить і страждає, серце реагує на події та слова, породжує як позитивні, так і негативні емоції та почуття. Події та слова, які переживала та чула Марія, стосуються не лише інтелекту – не могла зрозуміти, стосуються також і серця, і може в першу чергу серця – страждала. Що таке страждання – серце розривається на частини. Страждаю – розкидаю своє серце на частини, грецькою мовою διαβάλλω, це протилежність συμβάλλω; від διαβάλλω походить диявол, цей термін також означає обдурюю, звинувачую. Глибоке значення терміну страждати – не бачити, не розуміти, не відчувати Бога в своєму житті, і навіть звинувачувати Бога. Глибоке й велике страждання – це досвід богозалишення, це досвід пекла у першому тижні ігнатіянських реколекцій. Від досвіду διαβάλλω слід переходити до досвіду συμβάλλω – марійного розважання – збирати розбите серце докупи. 

Якщо це перевести на мову ігнатіянської духовності, то διαβάλλω і συμβάλλω – це стани духовного спустошення і духовної втіхи, які ми переживаємо в медитації. 

Лк. 2, 19: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм»; 

зберігала – συνετήρει (від συντηρέω – пам’ятаю, зберігаю, тримаю близько біля себе). 

Лк. 2, 51: «А мати Його зберігала оці всі слова в своїм серці»; 

зберігала διετήρει (від διατηρέω – уважно спостерігаю, пильную). 

Два різні терміни – συνετήρει і διετήρει переведені одним словом – зберігала. У них спільний корінь: τηρός – сторож, а префікси різні, і позначають навіть протилежні дії: διασυμ\συν

Постараймося у цьому побачити глибшу символіку. Сторож пильнує усю територію як цілість, так і кожний об’єкт чи елемент цієї території. Це ніби як загальне і часткове. Коли надмірно прив’язуємося до часткового, до конкретних фактів та подій у своєму житті, піддаючись емоціям, можемо втратити бачення цілого – свій життєвий шлях з огляду на головну мету – Боже Царство. І навпаки: загальне без конкретного – це суха теорія, розум без серця, знання без досвіду, богослов без Бога. 

В іншому аспекті це ніби синтез і аналіз. Ніби протилежні дії, але мета в них одна – глибше розуміння. 

Ще по-іншому – це ніби протиріччя, протилежні полюси магніту. 

Зберігала – поєднувала загальне з частковим, синтез з аналізом, протилежності та суперечності.  

Згадаймо coincidentia oppositorum – співпадіння протилежностей, яке добре відоме з філософії Миколи Кузанського. Відомий психолог Карл Юнг під впливом Фауста Гете ввів coincidentia oppositorum у психологію. Теологія також знайома з цим принципом. У Духовних Вправах св. Ігнатія Лойоли coincidentia oppositorum – це досвід гріха і благодаті, пекла і раю, осудження і виправдання. В ігнатіянській духовності завершенням цього процесу поєднання, який відбувається постійно на різних етапах реколекцій, є остання молитва, яка завершує чотири тижні реколекцій: Споглядання для здобуття любові. Іншими словами – знайти Бога в усьому. Плодом цього досвіду є відповідь людини Богові: « Візьми, Господи, і прийми всю мою свободу, мою пам’ять, мій розум, і всю мою волю – усе, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо». Це постійний fiat Марії, плід її «зберігала, розважаючи, у серці своїм». 

Ще іншими словами сoincidentia oppositorum, поєднання протилежностей відбувається тоді, коли виходимо поза раціональне мислення і осягаємо стан повного спокою, миру, безмовності. Зберігала , розважаючи, у серці своїм – можливо також, що це постійний стан безмовності Марії. 

Стою задивлений у безконечний світ – 

Твою любов збагнути я не вмію. 

Душа тужливо квилить і болить – 

Без Тебе серце чим ще обігрію? 

Без Тебе, Боже, вічний і святий, 

Без Тебе, так близький і так незнаний, 

Сумління мого докоре німий, 

Цілителю на мої болі, рани. 

Тебе у муках довго я шукав, 

І довго прагнув, і у далеч рвався, 

Усе життя і плакав, і страждав, 

А Ти у серці близько так ховався. 

Великий Боже, в мій убогий світ, 

Де розпачливо дотлівали мрії 

Й на тілі виступав кривавий піт, 

Ти спокій вніс і радість, і надії. 

І серце закричало, як колись, 

Коли хлоп'ям робив я перші кроки, 

Та голос тихо: «Сни твої збулись, 

Але до мене йти ще довгі роки. 

Тепер пізнаєш, що то справжній біль, 

Тепер пізнаєш, що то справжні муки, 

Як сипати на рани будуть сіль 

І до Голгофи прибивати руки. 

Тепер піднімеш всі свої хрести, 

Які ти залишив десь на дорозі, 

Вінки тернові в серденьку нести, 

Цілунки Юди – це життя у Бозі». 

Тепер ми маємо якесь зелене поняття медитації, і можемо до неї приступати. 

Тепер, нарешті, входимо в образ Симона. Я, як організатор чогось, маю в своїй голові план – як усе має відбуватися. Якщо все йде згідно з планом, то я задоволений, якщо щось починає відбуватися не так, то я не задоволений, починаю реагувати, втручатися, щоби виправити ситуацію, тобто спрямувати її в заплановане русло. Згадаймо або створімо уявну ситуацію, де все йде не так, як мало бути. До прикладу, театральна вистава. Актори починають змінювати тексти своїх ролей, балакати що хочуть, вистава перетворюється на балаган. Як себе почуває режисер або люди, які відповідають за виставу? Або концерт, де музиканти починають додавати щось до своїх партитур. Як себе почуватиме диригент у такій ситуації? 

Це початок медитації, застосування пам’яті, уяви, фантазії, розуму. Дуже виразно, яскраво згадати щось подібне в своєму житті або створити штучно. Потім пережити це емоційно. Тепер можна входити послідовно у деталі. В залежності від мого характеру, темпераменту, виховання, впливу довколишнього середовища, етично-моральних переконань я буду реагувати м’яко або гостро. Але приходить момент, коли все вийшло з-під контролю, зовнішньо перестаю реагувати, тобто повна зовнішня пасивність, але всередині все бурлить і кипить: нарікання, гнів, осудження тощо. 

У євангельській сцені першою винною, яка спричинила замішання, була грішниця, потім Ісус, який вів себе не так, як годиться пророкові. Можливо, що Симон нарікав також і на себе – щось недогледів, щось пропустив тощо. 

У першому тижні Духовних Вправ, коли починаємо входити в пізнання свого гріха, згадуючи і переживаючи своє минуле, то, якщо динаміка Вправ відбувається добре, ми послідовно проходимо через такі етапи: спочатку шукаємо винних у своїх бідах, звинувачуємо та осуджуємо їх; у якийсь момент звинувачення інших людей припиняється, переводимо стрілки на себе, звинувачуємо лише себе. Глибоке відчуття своєї гріховності (а це вже набагато більше, ніж суто психологічне самопізнання, це вже дар благодаті, а духовний вимір ми можемо описувати лише психологічними поняттями, тобто редукуючи його до психологічного рівня) автоматично породжує прагнення Божого прощення та милосердя, це вже рівень автентичної молитви – Боже, милостивий будь мені грішному! Це вже дійсний контакт з Богом. Але частина людей у цій динаміці від звинувачення себе переходить ще до звинувачення Бога, і вже після цього до Боже, милостивий будь мені грішному! І цього етапу не треба боятися і втікати від нього – що часто роблять реколектанти під час реколекцій. 

Євангельський Симон – це образ праведника, який звинувачує інших. І це образ типового християнина, для якого власний гріх – це теоретична доктрина в голові, яка не дійшла до душі й серця. Через ототожнення себе з Симоном постараймося в молитві ввійти в глибину свого єства, щоб плодом такої медитації стала молитва Боже, милостивий будь мені грішному!, але щоб вона виходила не з прочитаних побожних книжок, а з глибини серця. 

Після медитації – рефлексія, інтелектуальне осмислення свого досвіду. Чим глибший досвід, тим глибше осмислення. Духовний досвід – це змінений стан свідомості, якщо пробуватимемо пояснити це зрозумілою мовою. Це ширше і глибше бачення і розуміння як самого себе, так і свого християнського світогляду. Глибше усвідомлення і відчуття свого гріха – це також розплющення очей і бачення своїх інтелектуальних обмежень, свого суб’єктивного розуміння християнської доктрини. Якщо перший духовний досвід був дуже глибоким, то в голові відбувається ніби великий зсув, світ розвалюється, тобто розвалюється моя картинка світу, яка до цього моменту була неправильною, на її місце стає нова картинка – правильна. І цей процес супроводжується великими стражданнями – емоційними, психічними, інтелектуальними. Але коли процес закінчився, все приходить в норму, то це можна передати євангельською мовою: «Стара людина вмерла, народилася нова». Тепер я все бачу й розумію правильно, я справді духовна людина. Але це лише до наступного духовного досвіду, який розвалює актуальну картинку світу й моєї праведності. 

Досвід глибини свого гріха, хоча суб’єктивний і відносний, позначається на інтелектуальному усвідомленні та ширшому розумінні як християнської доктрини взагалі, так і своєї особистої віри чи розуміння християнства. До цього моменту гріх для мене був порушенням етично-моральних норм, Божих та церковних заповідей, до того ж не всіх, а лише тих, на які я мав вплив, тобто міг їх контролювати зусиллями своєї волі. Те, на що я не мав впливу, а це найсуттєвіше – любов і прощення, я сприймав дуже поверхнево, зводив до рівня етики та моралі – не чинити ближньому зла, ніколи в це глибше не вникав, не поєднував із своїм внутрішнім світом – думками, емоціями, почуттями. Говорячи образно – я як айсберг, який жив лише видимим, поверхневим, мало задумуючись над тим, що під водою. 

Досвід гріха – це самопізнання у світлі Божого слова; я пірнув у воду, доплив до глибини, до якої був здатний, усвідомив існування цієї глибини, перелякався, виплив і почав волати: Боже, милостивий будь мені грішному! Відкриття своєї глибини пересуває поверхню на другий план. Внутрішній світ, який був знаний лише як теоретичні знання з прочитаних книжок по психології, а життя котилося по поверхні, стає тепер моїм основним світом. 

Це один із аспектів першого тижня Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли. Кожний реколектант, який добре виконав перший тиждень, має подібний досвід – тільки в різних формах та модифікаціях. 

У повторних медитаціях над цим євангельським текстом постараймося через призму ментальності Симона побачити глибше себе, свою ментальність. 

У євангельській сцені замішання і осудження викликає спочатку грішниця, а потім Ісус. Зовнішня поведінка грішниці та Ісуса, яка проявляється у жестах, а Ісуса – ще й у словах, це символ – видимий знак невидимої дійсності. У даному випадку невидима дійсність – це те, що відбувається між Ісусом та грішницею на рівні думок, почуттів, спілкування душ і сердець. 

Але символ не однозначний, символ сам по собі ще не відхиляє, не показує і не пояснює те, що означає. Сам символ багатозначний, за ним знаходиться багато дверей, і від реципієнта символу залежить, на які двері йому вкаже символ або як він прочитає цей символ, який знак побачить серед багатьох знаків і значень, які містить у собі цей символ. 

Симон сприймає та інтерпретує символ згідно зі своєю ментальністю, освітою, релігією, традицією тощо. Він перебуває у своїй системі релігійних, суспільних координат та орієнтирів. У своїй голові він має свій образ правильного світу, правильної релігії, правильного пророка, правильних людських взаємин. І дана ситуація, даний символ відкриває двері й показує йому одне значення: «Якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це ж грішниця!» 

Я також маю свою систему координат та орієнтирів: релігійних, богословських, філософських, суспільних тощо. І кожну ситуацію, кожний символ сприймаю та інтерпретую в системі своїх координат та орієнтирів. 

Перший аспект ігнатіянської медитації – пережити та продумати євангельську сцену, вкладаючи в неї всі свої сили й здатності: пам’ять, розум, волю, почуття, уяву, фантазію. Потім те саме робити з різними подіями у своєму житті, в яких знайду якісь подібності. Глибша медитація як глибший інсайт у себе – намагатися зрозуміти й усвідомити, з молитвою та Божою допомогою, чому я відкриваю саме ці двері, чому прочитую символ саме так, а не інакше. Тобто пізнавати свою систему та шкалу координат і орієнтирів. Мовою св. Ігнатія Лойоли – «пізнавати й звільнятися від невпорядкованих схильностей». 

Якщо відбувається зсув у світогляді, то я починаю розуміти, що він відносний, автоматично помалу відпускаю прив’язання до нього, набираю дистанції або стаю хоч трошки «безпристрасним». 

Тепер час глибше ввійти у себе. Я маю різні переконання: релігійні, політичні, національні тощо. Усі вони разом складаються на мій світогляд як щось дуже глибинне, тривке і статичне. Це глибинне сприйняття і відчуття світу і Бога поза розумовими установками. Час минає, у моїх переконаннях можуть відбуватися якісь зміни – малі або великі. Але це відбувається в інтелектуальній сфері, воно не позначається на моєму глибинному світогляді. Якщо представити це образно, то я перебуваю ніби в коконі свого світогляду; він еластичний, рухається, прогинається, але міцний і тривкий. Кожна людина перебуває в своєму коконі. Для того, щоб його пробити і насправді змінити свій світогляд, тобто один кокон поміняти на інший, набагато якісніший, потрібний великий внутрішній зсув, який з інтелектуальної сфери переходить у глибину відчуттів. А щоб зміна була радикальною, тобто щоб гусениця перетворилася в метелика, потрібна Божа благодать. 

Симон перебуває в своєму «коконі», у якому його відчуття світу і Бога таке: «Якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це ж грішниця!» Ввійдімо у це судження Симона як у символ, парадигму, взірець, модель будь-якого свого судження чи осуду, і, переглядаючи різні події в своєму минулому, постараймося в образі Симона побачити себе і свої судження та осуди, відчути й усвідомити свій кокон. 

« 44 І, обернувшися до жінки, промовив до Симона: “Ти бачиш оцю жінку? Прибув я у твій дім, і ти не дав води мені на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям. 45 Поцілунку ти мені не дав; вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги. 46 Оливою не намастив ти голови моєї; вона ж миром пахучим намастила мені ноги.» Що означають ці слова Ісуса? Намагання образити Симона (як часом реколектанти сприймають слова духовного керівника) чи вивести його з його «кокону» і ввести в «кокон» грішниці? По-іншому: перевернути шкалу оцінювання навиворіт – у собі намагатися побачити щось погане, а в грішниці щось добре. 

Під час медитації Боже Слова проявляє наш гріх, наші закостенілі стереотипи мислення та судження, наш кокон: 

« Бесіда перша – з Пресвятою Дівою, благаючи її випросити для нас у свого Сина благодать стосовно таких трьох речей: По-перше, щоб ми отримали здатність до внутрішнього пізнання своїх гріхів і відчули відразу до них; По-друге, щоб ми відчули безладність своїх вчинків і, прикро вражені ними, змінилися й виправилися; По-третє, щоб ми пізнали світ і, відчувши відразу до нього, відкинули все світське та суєтне. Потім промовляємо “Богородице Діво”. Бесіда друга– з Сином Божим, прохаючи Його здобути для нас зазначені вище три речі у Бога Отця. Закінчуємо молитвою “Душе Христова”. Бесіда третя– з Богом Отцем, прохаючи Його самого зіслати нам ті ж три дари. Насамкінець промовляємо “Отче наш”» (ДВ 63). 

Вийти з «кокону» Симона й увійти в «кокон» грішниці – це вийти зі своєї праведності й увійти в свою гріховність. Але мій «кокон» – це мій впорядкований світ, простір, в якому я почуваюся захищеним і в безпеці. Мій «кокон» – це моя зброя, мій щит, мій панцир, мій захист від небезпек, від незнаного. Я впускаю у мій світ те, що вважаю добрим і правильним, усе інше відбивається від щита і залишається назовні. 

Уявімо собі якийсь фантастичний фільм, щось на зразок «Чужого». У космосі, на якійсь далекій планеті, побудована база, яка має кільканадцять систем захисту від зовнішнього проникнення. І цю базу починають штурмувати хижі космічні тваринки. Вони послідовно нищать системи захисту і проникають усе глибше всередину бази, а люди всередині намагаються робити все можливе, аби відновити захист. Чим більше знищення, тим більший страх у людей. Така картинка образно показує те, що відбувається з людиною, коли вона виходить із «кокону» Симона і входить в «кокон» грішниці. 

Входження у свою гріховність – це відчуття чогось страшного, хижих тваринок, які проникають у мою душу. У мені відразу спрацьовують різні захисні механізми, бунт, спротив. Я роблю все можливе, щоб відновити захист, не дати злу проникнути в мою душу, не відчути себе грішником. І це динаміка першого тижня духовних вправ св. Ігнатія Лойоли. Пройти цю динаміку – це подолати себе самого, свій спротив, знищити всі захисні механізми, усвідомити, що в мене проникає не зло, не гріх, а Боже Слово, яке лише розплющує мої очі на зло і гріх, в якому я перебуваю постійно. Аналогія із фільмом лише часткова, бо її можна сприйняти й зрозуміти навиворіт, що також не рідкість із різноманітними символами та алегоріями, за допомогою яких пробують описати те, що перебуває за межами розумових концептів і конструкцій. 

Ще інший образ – це ніби пройти портал між двома світами, перед яким треба роздягнутися повністю, стати нагим, убогим, бездуховним, безідейним, ніким і нічим. Лише так можна пройти через цей портал повністю – або повністю, а не частково пройти динаміку першого тижня. 

У духовній літературі часом можна прочитати, що той, хто побачив свій гріх, чужого гріха вже не бачить. Само по собі таке твердження незрозуміле, бо ми сприймаємо його в інтелектуальній площині, так само як бачення гріха сприймаємо також в інтелектуальній площині. Але це твердження стосується не інтелектуального сприйняття, а глибшого – емоційного, чуттєвого, духовного. Це треба пережити. 

Уявімо собі таку ситуацію. Я – здорова й успішна людина у всіх аспектах. Якогось дня в мене щось заболіло. Пішов до лікаря, після ретельного обстеження діагноз – смертельна хвороба, жити залишилося від сили кілька тижнів. Яка моя реакція? Це помилка, цього не може бути, лікар помилився, треба ще раз зробити аналізи, піти до іншого лікаря. Повторний діагноз такий самий. Що роблю? Йду до третього лікаря – це саме. В мені виникає бунт – усі лікарі дурні. Починаю проходити послідовно етапи Кюблер-Росс: заперечення, гнів, компроміс, депресія. Нарешті доходжу до останнього – прийняття. Тобто, нарешті, зрозумів, що вмираю. Який мій внутрішній стан? Мені погано, я вмираю, я майже труп. Я зосереджений на собі, на своєму вмиранні, зовнішній світ мене вже не цікавить, бо мене в ньому вже немає. Я переживаю свою біду так глибоко, що, в порівнянні з нею, біди всього світу ніщо. Труп не реагує на зовнішні подразники, я не реагую на довколишні події і на гріхи інших людей, вони мене не торкають і не викликають жодних негативних реакцій. 

Саме це є глибоким досвідом свого гріха: хто побачив свій гріх, чужого гріха вже не бачить. 

Ми вилізли з «кокону» Симона і ввійшли в «кокон» грішниці або митаря у храмі. Але ми пройшли лише половину дороги першого тижня духовних вправ. Якщо затримаємося на цьому етапі, то досвід і пережиття гріха буде подібним до досвіду Юди – пішов і повішався, а для когось це буде станом депресії: ввійшов у тунель, пройшов половину дороги, світла ще не видно – ззаду і спереду темрява, застряв, сиджу і плачу. Світло в кінці тунелю, треба рухатися далі. 

Духовність і теологія Ганса фон Бальтазара стоять на трьох стовпах: ігнатіянська духовність, мала дорога св. Терези з Лізьє, приватні об’явлення Адріанни фон Шпаєр. Апокатастаза – щасливий кінець для всіх – у Бальтазара виражається так: навіть коли людина повністю відкине Бога і йде до пекла, то Ісус не залишить її й у пеклі, йде за нею до пекла і терпить там разом із нею. Це не доктрина, а надія, в основі якої стоїть досвід Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли і агонія малої Терези. 

Поглиблення досвіду своєї гріховності, кульмінаційний момент якого – медитація про пекло, це щораз більше усвідомлення того, що пекло – це те місце, на яке я заслуговую, де я повинен бути. І це також досвід духовного вмирання, темрява стає щораз темнішою, чорнішою, ніби космічною чорною дірою, яка засмоктує мене всередину. Моя молитва, волання до Бога – це ніби остання активність глибини мого єства, вона не вербальна, не концептуальна. Я стаю ніби оголений нерв, пам’ять, розум, воля, думки, почуття – все це зливається разом і стає однією цілістю, всеохоплюючим мене стражданням. І в той момент, коли здається, що це вже кінець усього, у темряві з’являється промінь світла, який помалу освітлює темряву моєї душі, очищає, лікує та зцілює. Світло перетворюється в любов, а любов повертає сенс усьому сущому як у мені, так і поза мною. 

Грішниця дійшла до дна своєї душі, до глибини пекла, і там побачила світло – Ісуса, і пішла на це світло. І її зустріч з Ісусом, зовнішні жести й усе, що вона робить у хаті Симона, – це вихід з тунелю, те, що неможливо зрозуміти, але можливо пережити. 

Віра домагається зрозуміння, духовний досвід намагаємося осмислити розумом і оформити в зрозумілі поняття, твердження, образи. Коли говоримо про духовне самопізнання, про пізнання Бога, то вже користуємося термінами психології, філософії та інших галузей людських знань. Термін «пізнання» вже добре освоївся у психології. У філософії пізнанням займається теорія пізнання. І духовне пізнання можемо у якійсь мірі порівнювати з науковим чи філософським пізнанням, шукати подібності та відмінності, робити якісь висновки, щоб глибше усвідомити свій досвід. 

У науковому чи філософському, і навіть у теоретичному богословському пізнанні суб’єкт пізнання (той, хто пізнає), завжди відділений від об’єкта пізнання (те, що пізнається). Людина може бути захоплена своєю роботою, присвятити їй все своє життя, бути її фанатиком. Улюблена робота може дійсно змінити життя людини, надати йому глибокого сенсу, запалювати розум і серце, змінювати світогляд, переконання, навіть релігійні. Але робота (як об’єкт пізнання) чи щось інше – як об’єкт пізнання – завжди відділене від суб’єкта пізнання. 

У духовному пізнанні інакше. Суб’єкт пізнання – Бог, євангельський текст, євангельська правда проникають в серце й душу – на ту глибину, до якої я дозволяю їм, щось мені передають із свого єства, із своєї суті, хоч трошки змінюють мене і уподібнюють до себе. 

47 Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. 

Бо багато полюбила . Любов до Бога і до ближнього – це те, що поза релігійними переконаннями, поза етикою, поза розумовими та вольовими зусиллями людини. Хоча в Божих заповідях міститься любов, але назвати це заповіддю можна лише по аналогії до інших заповідей, які можна виконувати розумовими та вольовими зусиллями. Я сам у собі не народжу й не створю любові. Я можу любити лише любов’ю, яку отримав від Бога. Отож, щоби багато полюбити , треба спочатку багато отримати любові. І справжнє навернення людини не стосується зміни інтелектуальних переконань – атеїзму в релігію, грішного життя в праведне тощо, це все лише наслідки, а в більшості випадків – це зміна ідеології, тобто суто інтелектуальні процеси, які до живого Бога не мають жодного відношення, тобто не змінюють людину глибоко, це лише зміна макіяжу. Справжнє навернення – це відкрити своє серце і дозволити Богові любити себе, отримати любов як безкорисливий дар – що і вчинила грішниця. А це дуже й дуже важко, бо, якщо говорити філософською мовою, об’єкт пізнання захоплює суб’єкт пізнання і змінює його. Це зміна людської тотожності, людського «я» у різних аспектах. А на рівні досвіду – це процес страждання, болю і вмирання: інтелектуального, психічного, духовного. Вогонь Божої любові пече й спалює моє «я», щоб замінити його іншим. 

Погляньмо на цей текст:  

47 Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить. 

У першому реченні спочатку любов, а потім прощення – як наслідок любові. У другому реченні спочатку прощення, а потім любов – як наслідок прощення. Тобто, у першому реченні спочатку людська дія, а потім Божа. У другому – навпаки. Одне ніби суперечить іншому. Друге речення, за логікою, мало би виглядати так: Тому мало прощається, хто мало любить , або: Хто мало любить, тому мало прощається , тобто хронологічно прощення повинно йти після любові – як у першому реченні. Це можна списати на мовні ляпи і не звертати уваги або сприйняти так як є – це думка автора, яку не розумію, і намагатимуся зрозуміти. 

Погляньмо на цей текст Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли: «… вправами духовними зветься будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі ». Тут усе виглядає як людська дія, людська активність, Божої дії ніби немає. Але це зовні. Якщо проаналізуємо цей текст трошки глибше, то він виглядатиме так: Спочатку людська дія – позбутися невпорядкованих схильностей, а потім Божа дія – Бог об’являє свою волю, і потім знову людська дія – виконання Божої волі. Тільки справа в тому, що тексти, які пробують описати і пояснити духовний досвід, завжди обмежені нормами людської мови, граматикою. І тому потребують наступних пояснень і доповнень. Позбутися невпорядкованих схильностей на рівні досвіду – це не лише дія людини, це дія Бога, і це основна дія в цьому процесі. Але знову ж таки – моє пояснення обмежене, нічого не говорить про механізми людської і Божої дії, вимагає наступних пояснень. І так може бути без кінця, якщо хочемо це опанувати суто інтелектуальними міркуваннями. 

Це саме і з євангельським текстом, намагання зрозуміти його розумом будемо зводити до такого вигляду: Що було спочатку – курка чи яйце? А досвід прощення і любові – це не рівень інтелекту, це щось інше, набагато глибше, де поняття хронології і часу просто не існують, бо там немає інтелектуального виміру, інтелектуального осмислення, яке з’являється після досвіду. У досвіді часу немає, час з’являється пізніше в розумі. А опис досвіду – це вже інтелектуальне осмислення, яке мусить мати якусь послідовність, тобто час. 

Звернімо увагу на цей текст: 

50 До жінки ж він промовив: “Віра твоя спасла тебе; іди в мирі.” 

До понять прощення і любові Ісус додає ще поняття віри. Можна знову до безконечності дискутувати про роль віри та її зв’язок чи поєднання з любов’ю – віра народжує любов чи любов народжує віру тощо. Тільки всі ці міркування нічого нам не скажуть про досвід віри грішниці, бо наше розуміння віри сучасне – це переважно катехизмові визначення плюс особистий досвід християнства. Тільки те, що ми сьогодні вважаємо і називаємо вірою, має якесь відношення до євангельської грішниці? Досвід її віри для нас таїна, яку зрозуміти неможливо, але можливо хоч частково пережити, якщо Бог дасть нам благодать глибшого входження в Євангеліє.