Виникнення самаритян як етнічної групи  

В 931 році до н.е. після мерті царя Соломона, за панування його сина Ровоама відбувся розподіл єдиного ізраїльского царства на Південне царство (Юда) зі столицею в Єрусалимі і Північне царство (Ізраїль) зі столицею в Самарії. 10 з 12 поколінь Ізраїля залишилися в Північному царстві.  Ще за часів царя Давида мешканці Півночі були незадоволені домінацією Єрусалима, тому що мали свої власні святі місця (Сихем, Вефіль і Дан) і свою власну релігійну традицію, хоча це була така сама релігія, яку практиковали всі ізраїльтяни[1] .  

Виникнення самаритян як етнічної групи тісно повязане з депортацією Саргона II, царя Асирії (722 – 705 роки до н.е.)[2]. Ця подія була частиною процесу підкорення Асирією інших земель, котре відбувалося в декілька етапів. Першим кроком було підкорення Дамаску під час сиро-ефраїмської війни в 732 році до н.е.[3] Тиглат-пілісером III (745 – 727 до н.е.)[4] . Він забив царя Дамаску Реціна , a Сирія, котра перед цім платила данину асирійцям, стала провінцією Асирії. Ізраїль після цієї війни втратив Гілеад. Тиглат-пілісер III підкорив частину Північного царства, забрав до неволі 13520 осіб, і переселив їх до Асирії [5]. Про це інформують асирійські написи[6]. Ці перші депортовані ізраїльтяни могли стати початком ізраїльської діаспори в Асирії[7].  

Депортації були характерною ознакою політики Асирії по відношенню до підкорених народів – вони не ставили собі на меті знищення людей, тому що людей тоді було мало, а вони становили вартість як робоча сила. В другій половині VIII століття до н.е. ассирійці здійснили 150 депортацій на підкорених ними землях Близького Сходу. Вони переселяли головне еліту: заможних і знатних людей, котрі могли бути корисними для їх держави. Кількість депортованих, яких знаходимо в документах, скоріше не відповідає правді (є набагато перебільшеною). Перебільшення були ознакою історичних документів того часу, тому що історія цїєї імперії в значній мірі залежала від ідеологічних і політичних тенденцій [8] .  

Збитки Самарії тоді не були дужими, тому що її неподлеглість реально вже не існувала. Новий цар Ізраїля Осія, який панував в 732-723 до н.е. став наступним васалом Асирії . Після смерті Тиглат-піліесера III Осія вийшов з повіновіння - розпочав контакти з Єгиптом. Відповіддю на це стала наступна військова експедиція асирійців. Син Тіглата-пілесера III, Сальманасар V (727 – 722 роки до н.е.)[9] за цю зраду посадив Осію за грати. Це був початок облоги Самарії , котра тривала більше двох років  (723- 722 до н.е.)[10]

Сальманасар V розпочав облогу, але закінчив цю справу його наступник Саргон  II (722 – 705 до н.е.) – про це розповідають ассирійські хроніки. Але це не відповідає правді, тому що Саргон II приписав собі здобуття Самарії в ідеологічних цілях[11]. Самарія була збудована в IX столітті до н.е. настільки добре, що її подвійний захисний мур робив місто неможливим до здобуття. Але Сальманасар здобув місто в 722 році до н.е. дякуючи тільки довгій облозі, коли його спільником став голод[12] . Подробиці важко відтворити, тому що описи істориків різняться між собою[13] . Столиця Північного царства, котра в ассирійських хроніках називається Самеріна[14] , була повністю зруйнована, але майже одразу (після 722 року до н.е.)[15] відродилася в новій якості як столиця новоствореної асирійської провінції і як місто типово асирійське[16] . Цю подію можна вважати другим етапом підкорення Самарії і закінченням історії Північного царства.  

Саргон II зробив другу депортацію населення Самарії. Старий Заповіт вважає цю подію національною катастрофою (2 Цар 17, 18), і стверджує, що в Ізраїлі взагалі не залишилося населення, і в Палестині залишилося тільки покоління Юди. Статистика з ассирійських джерел свідчить, що насправді ситуація була інша біблійний текст, котрий виник пізніше, трактує цю подію в релігійному, а не історичному значенні[17] .  Ассирійські хроніки свідчать, що депортованих з Ізраїлю було 27 280[18] . Також ассирійські джерела інформують, що Ізраїль в двух депортаціях втратив біля 40 тисяч людей[19] . Більшість з них (якщо не всі) належали до еліти і заможної верхівкі суспільства[20] . Самарітянські хроніки інформують, що депортованим був первосвященик ізраїльтян Акавія з покоління Єфрема i половина покоління Манасії. Старий Заповіт говорить (2 Цар 17, 6), що вони були поселені у місті Халах біля ріки Хавор і в містах Мідії. Депортації позбавили Ізраїль релігійних і політичних лідерів.  

Можливо ще біля 20 тисяч жителів Північного царства емігрували до Єрусалиму[21] . Про це свідчить дужий зріст будівництва в Єрусалимі і інших містах Юди, a також раптовий потрійний зріст чисельності жителів Єрусалиму. Можна домислитися, що це також були заможні і впливові люди, котрі прибули на нове місце не з пустими руками[22] . Дата і обставини цієї еміграції залишилися невідомими.  

Ситуція тих, хто залишився в Самарії була дуже важкою – вони гинули від нових наїздів, хвороб і бідності, хоча не всі вони були бідняками[23] . Тоді загинуло біля 600 людей[24] . Але тоді після 722 року до н.е. в Північному царстві залишилася значна кількість людей (біля 100 тис.)[25] . В 720 році до н.е. залишок населення спробував  повернути непідлеглість через угоду з єгипетським фараоном Со, але Саргон розбив єгипетське військо на чолі з Сібе під Рафією.  

Впроваджуючи нову адміністративну систему ассирійці розмістили в спустошеній Самарії людність з Вавилону, з міста Кути, котре знаходилося між Вавилоном і рікою Тигр[26] , міст Авви, Хамату та Сефарваїму[27] , котрі були представниками туземних народів Месопотамії. Саргон II часто робив депортації в двох напрямках. Він депортував з Вавилону до Західної Азії 90 580 арамеїв і халдеїв[28] . Але вже за сто літ до цього населення Ізраїля вже було етнічне змішаним. Всупереч традиційного погляду вважаємо, що етнічне багатство не впливало на чистоту культу. Після 722 року до н.е. до повстання синкретизму релігійнего допровадила відсутність політичних і релігійних лідерів, а також важка економічна і духова ситуація. Релігійний синкретизм став виразом хаосу, котрий тоді панував в Північному царстві.  

Багата духова традиція Ізраїля не була знищена, а збереглася  у трьох осередках, де жили його мешканці: в ассирійській діаспорі, в Єрусалимі  i  серед тих, хто залишився на своїй землі. Утікачі до Єрусалиму стали причиною релігійної реформи Юдеї під час правління царя Єзекії. Їх присутність заграла велику ролю в справі заховання святої традиції Ізраїля[29] . В найтруднішій ситуації опинилися ізраїльтяне, позосталі в Північному царстві. Переселенці з Еламу, Вавілону і Північної Сирії принесли разом з собою своїх богів Адамілку і Нергала[30] . Вони збудували на нових теренах капища своїх богів. Новоприбулі водночас поклонялися їм і Яхве, що привело до виникнення синкретичного  культу. Через декотрий час переселенці змішалися з місцевим населенням. Ця мішанка стала початком самаритян[31]

Трагічні події загибелі держави назавжди залишили свій слід у памяті мешканців Самарії. Цім слідом було загублення власною ідентичності, почуття відірваності від вибраного народу, можливо, вони також сприймали ці події яко кару за гріх, що завжди було присутнє в бідах і нещастях Ізраїля. Але національна трагедія стала джерелом відродження. Міцні впливи ассирійських вірувань не змогли знищити чистоти релігії Ізраїля. Можна стверджувати, що традиція заховалася, тому що не маємо свідчень про докорінні зміни в релігійному житті самаритян[32] . Вже в IV столітті до н.е. самаритянська релігія позбулася синкретизму i почала створювати власний культ. Але цій культ вже не був такий чистий, як раніше – синкретизм назавжди залишив свій слід у релігії мешканців Північного царства.  

Загибель Самарії породила політично-релігійний розлам між Північчю і Півднем, боротьбу між старим культом Північного і новим культом Південного царства. Але процес дезінтеграції тривав довго і мав більше політичний характер[33] . Були також спроби поєднання. Однією з них було запрошення населення міст Єфрема і Манассії на спільне святкування Пасхи в Єрусалимі в719 році до н.е. Багато людей відповіли на це запрошення, але частина взагалі не прийшла, а інші брали участь у святкуванні неочищеними.   

Вороже ставлення євреїв до самаритян, та етнічна відокремленість останніх,  розпочалися від ассирійської депортації, але “дозріли” лише після вавілонського полону. В 538 році до н.е. перський цар Кир(550 – 529 роки до н.е.) проголошує едикт, котрий дозволяв євреям повернутися на батьківщину і відновити святиню. Колишнє Південне царство тоді увійшло до провінції Самарія.  

Правителем провінції був призначений Шешбацар(Eз 1, 8). Юдеї тоді не дозволили самаритянам разом з ними відстроювати святиню на підставі оскарження, що самаритяни не є чистими ізраїльтянами, хоча вони також  дали кошти на її відбудову[34] . Хоча  заборона змішаних шлюбів для простих ізраїльтян (Неєм 13,23) ще не торкалась шлюбів с самаритянками, але священики вже не могли женитися на цих жінках (Не 13,28)[35] . Знов суперечки між юдеями і самаритянами більше торкалися  політики, а не релігії[36] .  

На ворожість самаритяни відповіли ворожістю підкупили чиновників Кира і праці над відбудовою були заборонені (див. Eз 4, 21 – 24). Будова була закінчена вже тільки за Зоровавеля під час панування царя Дарія (521 - 486 роки до н.е.)[37] . Опір мешканців Самарії проти юдеїв не закінчився, тому Дарій зробив ще одну депортацію самаритян. Не зважаючи на то, що ворожість мешканців Самарії до юдеїв проявилася тільки в цьому епізоді, але саме він став причиною довготривалої обопільної ненависті,[38] котра з часом все більше зростала.   

Самаритяни були вилучені з національної спільноти[39] ще й тому, що не змогли доказати свою приналежність до конкретних ізраїльських родів, бо не мали у себе племінно-етнічної структури як євреї. На підставі цього самаритяни були позбавлені не тільки місця культу, але і можливості брати участь в житті суспільства. Єдиним шансом повернути свої права був шлюб з євреями, але такі шлюби були заборонені в юдаїзмі. Зростала культурна і політична монополія Єрусалима. Євреї, котрі повернулися після вавилонського полону, стали вважати себе  “справжнім Ізраїлем”[40], а мешканців Самарії зневажливо називали Кіттім[41]

Втративши своє історичне імя Ізраїль, мешканці колишнього Північного царства відчули потребу нової назви, нової самоідентифікації, тому що назва Самарія вже почала бути власністю перських колоністів. Нове місто Сихем було побудоване на місці біблійного о тій самій назві, і стала столицею самаритянської держави. Тому самаритяни почали називати себе сидонці Сихему[42] .  

Від часів Гомера в грецькій культурі сидонцями називали фінікійців, котрих Старий заповіт називає хананеями, тому що найстарший син Ханаана називався Сидон (див. Бут 10,15). Це прийняла самарянська традиція. Мешканці Самарії стали називати себе сидонцями і хананеями, підкреслюючи, що Мельхиседек належав до народу Сидону і Ханаану і був священиком на горі Гарізім[43] . Саме тому їх місце культу є давнішим, тому має більше прав, ніж гора Сіон в Єрусалимі[44]

Тому наступним етапом поділу між самаритянами і євреями була будова святині на горі Гарізім. Археологічні знахідки свідчать про її невеликі розміри[45] . Вплив цієї святині розповсюджувався тільки на малу теріторію: тільки 7 км на північний захід од Сихему, а вже через 12 км на південь люди в своїх молитвах зверталися в сторону Єрусалимського храму[46] . Будові святині на горі Гаризім дуже сприяла політична ситуація після перемоги Олександра Великого над персами в 333 році до н.е. біля Ісос[47] , тому що перси не дозволяли самаритянам будувати власне місце культу[48] .  

Святиня була побудована в 330 році до н.е. Дозвіл на будову Олександр Великий дав Санбаллатові, котрий був остатнім перським правителем Самарії[49] . (Конфлікт з євреями загострився ще й тому, що Санбаллат за панування царя Дарія контролював Єрусалим[50] ). Він збудував святиню для свого зятя Манассію, сина первосвященика Йояди  (Неєм 13,28)[51] . Відправляти культ було доручено позбавленим прав і вигнаним з Єрусалима священникам[52] . Але ці священики були справжніми і походили з покоління Левія. У них позбавлення прав і вигнання викликало нелюбов до культу Єрусалимської святині[53] . Самаритянська традиція переказує, що Манассія приніс до Сихему Тору, котра одночасно була знаком єдності з євреями і відокремлення від них[54]

Самаритянська Тора виникла в V столітті до н.е., але до наших часів заховалися тільки копії з XI століття н.е.[55]. Копії завжди було небагато, бо самаритян було мало. Найстаріший фрагмент (від Чис 35 до Втор 34) зі свитка Аліши, датований X-XI століттям н.е. сьогодні переховується в місті Наблус[56]. Напевно сакральне тексти використовувалися під час літургії в новій святині, хоча канон виник набагато пізніше – наприкінці I столітті н.е. – разом з окресленням єврейського канону Святого Письма[57]. Мова Самаритянської Тори – це діалект єврейскої[58]. Пізніше з’явилася вокалізація подібна до вавилонської системи[59]. Її орфографія відрізняється від єврейської абетки. Взагалі, цій текст є звиклою транслітерацією єврейського Святого Письма на іншу абетку[60]. Європа відкрила Самаритянську Тору в 1616 році[61] , водночас з відкриттям кодексів Септуагінти[62] .  

Тора самаритян, не зважаючи, що її текст відрізняється від традиційного тексту Пятикнижжя[63], не є схизматичним текстом[64] . Вона є унікальним свідченням існування іншої, ніж Єврейська Біблія, традиції тексту Старого Заповіту, наближеної до Септуагінти[65] i рукописів з Кумран. Схожість Самаритянської Тори з Септуагінтою і Вульгатою ще  XVII столітті зауважив Й. Морен, католицький видавець тексту[66] . Відкриття в Кумран підтвердили існування трьох типів тексту Пятикнижжя (TаHах, Септуагінта i Самаритянська Тора)[67] .  

Але повернемося до історичного періоду, в котрим самаритянській народ отримав власну святиню і Тору. Це були часи правління Олександра Великого[68], і вони також не були легкими для самаритян. Олександр поселив в Самаріі македонців, що знову привело до змішаних шлюбів, і це знову викликало ненависть євреїв[69] .  

Незважаючи на то, що права місцевої еліти були зміншені[70] , Олександр на початку тішився прихільністю жителів Самарії[71] . Це скінчилося коли він зробив Андромаха, македонського префекта Сирії, їх правителем. Це був дуже непопулярний чин, тому що Андромах не походив з Самарії. Самаритяне обурилися, і використовуючи перебування Олександра в Єгипті, спалили його живцем. Олександр жорстоко помстився за смерть свого намісника – спалив місто Самарію, а на її теріторії заклав обоз македонських військ. Також македонці знищили біля  300 утікачів, котрі схоронилися від них в печерах. Інші утікачі схоронилися в Сихемі[72]

Після смерті Олександра Великого в 323 році до н.е.[73] , в Самарії почалася інтенсивна елінізація. Цей процес продовжувався як за царювання Птоломеїв, так і за царювання Селевкидів в Палестині. Весь цей час практикувалися мішані шлюби[74] , що знову викликало ненависть євреїв. Тоді багато самаритян емігрували до Єгипту, де зявилася самаритянська діаспора. Про це свідчать папіруси з Фаюму з III століття до н.е.[75] Геленізація стала другою історичною подією, котра залишила тривалий слід у ментальності самаритян.  

Під час терору Антіоха IVЄпіфана(панував в 175 – 163 роках до н.е.) самаритяни були переслідувані так само, як і євреї, що було ще одним свідченням  заховання спільної віри[76] . Але в обличчі загрози смерті за прктикування віри отців самаритяни поділилися на дві групи: тих, хто підтримував повстання Макавеїв i тих, котрі просили присвятити їх святиню Зевсу Ксеніосу[77] альбо Зевсу Елленіосу[78]. Після перемоги Макавеїв цей факт не був забутий, що знову допровадили до посилення ворожісті між євреями і самаритянами.  

Кульмінаційний пункт ворожості прийшовся на часи правління Іоана Гіркана (134 - 104 роки до н.е.) з династії Хасмонеїв. Під час його правління відродилася ідея, що вся Палестина повинна належати до євреїв, немає в ній місця для чужинців і відступників від істинної віри. В свої кривавих завоюваннях Гіркан наслідував Ісуса Навіна нищив цілі міста (наприклад, пограбував і спалив грецьке місто Скіфополіс, котре знаходилося в Палестині)[79] .  

В 128 році до н.е. після здобуття Мадаби, Лідди і Ідумеї Гіркан прийшов до Сихему, котрий здобув у кількох наїздах. 21-го кислева цього року він знищив святиню самаритян на горі Гарізім[80] . Невідомо, що сталося зі священниками і літургічною службою цієї святині. Місто Сихем було знищене пізніше - в 107 році до н.е.[81] , тому що фактично було греко-сирійською колонією[82] . Неєврейське населення Палестини було винищене через примусове навернення, фізичне знищення і вигнання. Ці війни знищили всю повагу до євреїв, їх почали вважати релігійними фанатиками, ненависть до них зростала[83] . Але самаритяни знову витримали переслідування

Після захвату Палестини римлянами в 63 році до н.е. почалося наступне відродження Самарії вже як елліністичного міста. На горі Гарізім тоді містився обоз римських військ. В 57 або 55 році до н.е., коли Габінус був проконсулом Сирії (Самарія тоді була частиною цієї римської провінції) місто Самарія було відбудоване і самаряни повернулися во своєї батьківщини.  

В 47 році до н.е. син  губернатора Юдеї Фазаїла Ірод,  відомий нам як Ірод Великий(панував від 37 року до н.е. до 4 року н.е), став намісником Самарії, пізніше кесар Антоній призначив його тетрархом Галілеї і Самарії. В 27 році до н.е. Ірод після смерті цариці Клеопатри отримує від кесаря Августа в дар місто Самарію, котра в 25 році до н.е. на честь римського імператора отримує нову назву – Себасте (“найвища” – грецький одповідник римського “Август”). Ірод розбудувава це місто, прикрасив його, зробив своє резиденцією і поселив там шість тисяч римських ветеранів[84] разом з германськими, гальскими і трацькими найманцями[85] . Після смерті Ірода його син Архелай, матірю якого була самарянка Мальтаке[86] , став правителем міста і країни (4-6 роки н.е.). Після нього над Самарією с 41 року н.е. запанував Ірод Агрипа I (4-39 роки н.е.). 

Відродження Самарії як елліністичного місті і посилення грецьких впливов в цьому регіоні знову стало причиною зростання ворожісті поміж самаритянами і євреями. Самаритяне, лояльні і відкриті на різні впливи, вважали євреїв за фальшиво побожних і штучно відокремлених від інших народів. Також вони вважали свій знищений Гірканом культ на горі Гарізім  більш старим і більш  правдивим, ніж культ єрусалимської святині. Ці погляди втілились в чин, коли самаритяне під час святкування Пасхи порозкидали на подвірї єрусалимського храму кості, що зробили святиню нечистою в культовому сенсі. Ця подія відбулася в 6-8 році н.е. під час правління римського прокуратора Копонія. Крім того, самаряни заатакували галілеян, котрі йшли до Єрусалима на свято, і вбили декілька з них. За це євреї спалили декілька самарянських селищ. Тому пізніше паломники, котрі йшли з Галілеї до Єрусалиму, оминали Самарію і шли через Перею[87] .  

Ненависть євреїв до самарян була настільки міцною, що виникло прислівя: той, хто є хліб самаритян прірівнюється до того, хто є свиніну[88] . Слід цього знаходимо в Старому Заповіті в книзі Сираха (50, 25 – 26)[89] . Самаряне відповідали тим самим. Але не зважаючи на все це, радикальне зірвання відношень наступило лише в другій половині I століття н.е. 

Важко сказати, коли докладно наступив цій кінцеве розділення. В історії самаритянсько-єврейських відношень це був процес, дуже розтягнутий у часі,  складений з багатьох великих і малих конфліктів, котрі провадили до взаїмної ненависті. Сумним фактором цього процесу було те, що причиною виникнення самаритян як окремої етнічної групи було результатом національної катастрофи Ізраїля і дискримінації з боку своїх братів у вірі.  

На протязі всієї свої історії самаритяни страждали. В їх національному характері з одного боку були присутні лояльність і терпливість до інших культур і народів, також і до чужоземної влади, а з другого боку важка історія довела їх до втрати своєї народової ідентифікації. Цікаво, що доля двох ворогуючих народів була дуже подібною: в I ст. н.е. і самаритяне, і євреї лишилися свої держави і неподлеглості, хоча ситуація самаритян була гіршою з того поводу, що вони були позбавлені свого місця культу і вважалися схизматиками.  



[1]J. P. Meier, The Historical Jesus and the Historical Samaritans: What can be Said? Biblica” 81 (2000) c.209. 

[2] История Древнего Востока, ред. В. Кузищев, Москва 1979, с. 156.  

[3]W. Chrostowski, „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy” (2 Krl 17, 18b) – czy naprawdę? Zagłada Samarii i Królestwa Izraela oraz jej skutki, “ Collectanea Theologica” 68 (1998) nr 1, с.8. 

[4] История Древнего Востока ,с.155.  

[5] W. Chrostowski, там само, с.8. 

[6]G. Galil, A New Look at the Inscriptions of Tiglath-pieleser III, “Biblica” 81 (2000), с.515. Ось зміст цієї інскрипції на англійській мові: 

Slab A (Layard, MS, fol.115-116). Inscriptions 23 (col.I). The battle against Aram. The siege of Damascus. The submission of Aramean cities amongst which are the home of the dynasty of Rezin. The submission of 591 cities of teh kongdom of Damascus. The Shamshi Episode. Inscription 23 (col.II). [The continuation of Shamshi Episode] [The conquest of the kongdom of Izrael]. Slab B (Layard, MS, fol. 69) [The battle against Aram] [The siege of Damascus][ The submission of Aramean cities amongst which are the home of e dynasty of Rezin] [The submission of 591 cities of teh kongdom of Damascus] [The continuation of Shamshi Episode] [The completion of Aram - Damascus conquest of the fall of Damascus]. Inscriptions 24.The completion of Aram - Damascus conquest and the fall of Damascus. The episode of the kong of Ashkelon [The appoinment of Idibi’ilu over the Egiptian Border]. Inscriptions 18. The conquest of the kongdom of Izrael. The episode of the kong of Ashkelon. The appoinment of Idibi’ilu over the Egiptian Border.  

[7]W. Chrostowski, тамсамо

[8] Там само

[9] История Древнего Востока, с.156. 

[10]W. Chrostowski, тамсамо, с.870. 

[11]Див. J. H. Hayes, J. K. Kuan, The Final Years of Samaria (730-720 BC), Biblica” 72 (1991), с.159; N. Na’aman, The Historical Background to the Conquest of Samaria (720 BC), Biblica” 71 (1990), с. 206. 208.218; S. Vogt , Samaria et anno 722 et anno 720 ab Assyriis capta est, Biblica” 39 (1958), с.538. 

[12] E. Бикерман, Евреи в эпоху эллинизма (пер. Т. Менская), Москва 2000, с.13. 

[13] W. Chrostowski, там само, с.9. 

[14] Там само

[15] W. Chrostowski, там само, с.14. 

[16]Там само

[17]J. Warzecha, Samarytanie: perspektywa polityczna i religijna, w: Słowo Twoje jest Prawdą. Księga pamiątkowa dla Księdza Profesora Stanisława Mędali CM, Warszawa 2000, с. 332. 

[18] Що становило біля 1/5 населення Північного царства (7300 км2, 225 тис. мешканців). Для порівняння Південне царство (Юдея) у ці часи налічувало 5000 km2 i 110 тис. мешканців. В. Авдиев, История Древнего Востока, Москва 1953, с.405, 447. 

[19] J. Warzecha, там само, с. 332. 

[20]W. Chrostowski, тамсамо. 

[21]W. Chrostowski, Zbiór pieczęci z czasów proroka Jeremiasza, „Ruch Biblijny i Liturgiczny” 40 (1987), с.193. 

[22]W. Chrostowski, „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy”, с.12 – 13. 

[23]W. Chrostowski, тамсамо, с.13. 

[24]J. Warzecha, тамсамо

[25]W. Chrostowski, тамсамо

[26] E. Бикерман, там само, с.14. 

[27]J. Warzecha, тамсамо

[28]W. Chrostowski, „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy”, с.20. 

[29]W. Chrostowski, Zbiór pieczęci z czasów proroka Jeremiasza, с.198: „Częstotliwość występowania imion teoforycznych (na hebrajskich pieczęciach z końca VII wieku przed. Chr., znalezionych  w 1978 r. w Ofelu (Jerozolima) wskazuje, że religijne odstępstwa z czasów króla Manassesa (699 – 643 przed. Chr) i Amona (643-641 przed Chr.), dotyczyły głównie dworu i otoczenia krółewskiego lub miały być może szerszy zakres, ale skutecznie uporano się z nimi podczas rozpoczętej w r. 622 przed Chr. reformy  Jozjasza. Skoro na pieczęciach z końca VII w. przed Chr. stwierzamy tak duży procent izraelskich imion teoforycznych przemawia to za czystością wyznawanej podówczas wiary”.     

[30] Нергал був покровителем чуми і покровителем місті Кути, але був шанований також і в Сидоні. Пoр. E. Бикерман, там само, с.14. 

[31] J. P. Meier, там само, с.205. В. Хростовський вважає, що хоча релігія цієї людності була змішанаою, але вона заховала монотеїстичний характер. Пор. W. Chrostowski, „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy”, с.20. 

[32]W. Chrostowski, „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy”, с.22. 

[33]J. Warzecha, тамсамо, с.335. 

[34]J. Warzecha, тамсамо, с.335. 

[35]M. Cogan, For me, like you, Worship yuor God: Three Biblical Portrayals of Samaritan Origins, “Vetus Testamentum” 38 (1988), с.288, 291 

[36]J. Warzecha, тамсамо, с.341. 

[37]E. Zawiszewski, Instytucje biblijne, Pelplin 2001, с..97: «Swiątynia Zorobabela była ukończona w 515 r. pzed Chr. Skromny jej wygłąd wywołał płacz ludu. Z tej okazji propok Aggeusz wypowiedział się o przyszłej chwale tej świątyni (Ag 2,9). Miejsce najświętesze było puste, na miejscu Arki – niski kamień. W roku 166 przed Chr. została splądrowana i zbieszczeszczona przez Antiocha IV Epifanesa, co dało początek wojnom machabejskim. W roku 164 przed Chr. Juda Machabeusz przywrócił w niej kult Jachwe. Pompeusz w roku 63 przed Chr. uszanował jej, ale w roku 37 przed Chr. większa część jej uległa zniszczeniu podczas zdobywania Jerozolimy przez Heroda Wielkiego. Ostatnią ofiarę całopalną złożono w świątyni 10 czerwca 70 r. po Chr.»    

[38] E. Zawiszewski, там само

[39] Там само

[40]W. Chrostowski, , „Nic nie zostało, jak tylko samo pokolenie Judy”, с.19. 

[41] J. P. Meier, там само, с.214. 

[42]L. Pirot, Dictionnaire de la Bible, v.3, Paris 1936, с..548. 

[43]  Гарізім – гора в центрі Самарії на території, котра належала до покоління Єфрема (Втор 9,29). Була місцем кожнорочного читання Закону, визначене Моісеем. Тут був збудований жертовник з 10 каменів, на котрих був записаний Декалог. На горі Гарізім 6 з 12 поколінь Ізраїля (Симеон, Левій, Юда, Ісахар, Йосип та Веніамін) проголошували благославіння для тих, хто заховува Закон, а на горі Гевал 6 інших поколінь Ізраїля (Рувім, Гад, Асир, Завулон, Дан і Нефалім) проголошували прокляття на тих, котрі не заховують Закон. Керувава цією церемонією Ісус Навін. Ковчег Заповіту тоді знаходився між двома горами в долині. В цій долині було збудовано місто Сихем (див. Втор 17, 2-8). L. Pirot, Dictionnaire de la Bible, v.3, с. 536 – 537: “Le mont Garizim, aujourdhui djebel et-Tôr, appartient au systéme montagneux  de Samarie qui est séparé du massif galiléen par la plaine d’Ezdrelon et qui se rattache au Sud á selui de Judee. La petite chaîne de „la montagne d’Éphraïm” s’abaisse vers le l’Ouest. Le Garizim en constitue l’un des points culminants, avec 868 m. d’altitude. Il domine vers le Sude la ville de Naplouse tandis qu’au Nord se dresse l’Ébal biblique (djebel el-Slémiyé) avec 938 m. A l’Est, le Garizim tombe presque verticalement sur la plaine d’el-Maknah, oú passe la route de Jérusalem à Naplouse, et son sommet se prolonge vers le Nord-Ouest  par un aseez vaste plateau qiu s’abasse progressivement. A l’Ouest une étroite vallée, l’ouâdy Râs el-Aïn, possede seule quelque végétation; l’ensamble de la montagne, formé géologiquement de calcaire nummulitique, est pierreux et désertique.   

            Le mot gerizim n’a pas une étymologie certaine.(…) La desinence du pluriel semble en effet indiquer un nom de population, sans doute celui de la tribu habitant sur ses pentes ou dans ses environs. Le mot gerizi, singulier, aurait d’ailleurs un sens convenant à l’habitat de la montagne, „celui qui habite une terre deserte”: racine garaz, „couper”, „separer” (arabe djaraz). Cela laisserait supposer que la tribu en question était nomade et n’avait pas accès á l’oasis de Naplouse. Il n’y a pas lieu de rapprocher du mot gerizim celui de I Sam 27,8 (lęcon du qetib) hagerizi, hapax valeur très douteuse corrige par nom actuel djebel el -Tur, ce n’est guere en arabe qu’un nom commun, le mot Tur signifiant simplement „montagne”.          

[44] E. Бикерман, там само, с.17. 

[45] J. Warzecha, там само, с.341. 

[46] Там само, с.18.  

[47]P. Johnson, Cywilizacje Ziemi Świętej  (пер. с англ.), Krakів 1995, с.98. 

[48]J. Warzecha, тамсамо

[49]E. Бикерман, тамсамо, с.16; A. Tronina, Najstarsze tłumaczenia Pięcioksięgu, “Collectanea Theologica” 69 (1999) nr 1, с.49. 

[50]J. Warzecha, тамсамо, с.341. 

[51]L. Pirot, тамсамо, с.545 – 546; J. Warzecha, тамсамо, с.342; E. Zawiszewski, тамсамо, с.82. Детальніше о ти пише Йосип Флавій. Читами у нього: „у єврейського первосвященика Йадуа був брат Манасія, котрий женився на Нікасо, дочці правителя Самарії Санбалата. Старішини Єрусалима поставили відступнику ультіматум: або він віддаліть жінку, або втратить священство. Манасія пішов до свого тестя Санбалата і сказав йому, що гаряче кохає його дочку Нікасо, але не хоче з її поводу втратити священства, котре у його народі є найвищим становиськом (…) Тоді Санбалат пообіцяв йому, що не тільки заховає його священство, але і да владу і становисько первосвященика на всій підвладній Санбалатові теріторії, аби тільки Манасія не кидав його дочки; заявив также, що збудує на горі Гарізім (…) святиню подібну до єрусалимської, на що отримав дозвіл царя Дарія” (Ant, XI, 302-325). Згідно Йосипа Флавія ця подія відбулася біля. 330 року до н.е. Але в цьому випадку маємо легенду, створену в дусі єврейської ідеології – реальні історія була трохи інша: самарянські папіруси, знайдені в 1962/63 році в Ваді Далійх не говорят про шлюби між самарянами і представниками вищого духовенства з Юдеї в цій час. Також в списку самарянських первосвящеників є відсутнє ім’я Манасії. Див. R. J. Coggins, Samaritans and Jews. The Origins of Samaritanism Reconsidered (Growing Points in Theology), Oxford 1975, с.96,107.    

[52]M. Rosik, Judaizm u początków ery chrześcijańskiej, Wrocław 2003, с.131; J. Warzecha, тамсамо, с.342. 

[53] J. P. Meier, там само, с.205. 

[54] J. Warzecha, там само,с.342. 

[55] Там само, с.79. 

[56] A. Tronina, там само, с.49. 

[57] A. Tronina, там само

[58] Там само

[59] A. Tronina, там само;  J. Warzecha, там само

[60] A. Tronina, там само, c.49. 

[61] Библейская энциклопедия архимандрита Никифора, Москва 1991, c.618. 

[62] A. Tronina, там само

[63] Існує близко 6 тисяч розбіжностей між самарянським і єврейськіи текстами Тори, котрі, головним чином, є гармонізаціями. Можна зустріти заміну слів (наприклад, в Бут 48,16). Абсолютний монотеїзм самарянського тексту виразився в заміні Елохім на Ель. Другий різновид гармонізації – це додавання підробиць, відомих читачеві, але відсутніх в тексті. Також зустрічаються заміни старих слів з протосамарянських джерел  (4QpaleoaeExod) на нові. Є додаток про наказ відправлення культу на горі Гарізім (пор. Вих 20,14 i Втор 5,18). Цей наказ був утворений на підставі текстів про важливу роль культу в Сихемі (Втор 11,29n; 27,2b.3a.4 –7; 11,30). Слово „Гарізім” з’явилося на місті слова „Гевал” у Втор 27,4. В .XIX столітті В. Гезеніус  дослідив весь тест Самарянської Тори, і зобачив в ньому 8 категорій варіантів (граматичні поправки, текстові глоси, кон’юнктури, гармонізація паралельних місць, хронологічні гармонізації, діалектні варіанти слів, варіанти, котрі виникли з теології і культу самарян. Більшість варіантів з’явилося досить пізно. Див. A. Tronina, там само, с.50. 

[64] Це замітив в XX ст. A. Гейгер. A. Tronina, там само

[65] E. Zawiszewski, там само, с.133: „ 1900 варіантів Самарянської Тори ідентичні тексту Септуагінти”. 

[66] A. Tronina, там само, с.49. 

[67]Там само, с.50. 

[68]Dictionary of the Bible, ed. W. Mills, Macon 1990, с.789: “Alexander (d.323) overran Samaria in 332, briefy making Samaria a territory of his empire, and then for a hundred years a pawn and battlefield for the Macedonians (Antigonus), Ptolomeis, and Seleucids”.   

[69] E. Бикерман, там само, с.15. M. Rosik, там само, с.131.  

[70] E. Бикерман, там само

[71] J. Warzecha, там само, с.341. 

[72] Там само

[73] Всемирная история, с.777. 

[74]Dictionary of the Bible, s.789;  M. Rosik, тамсамо, с.131.  

[75] Dictionary, там само

[76] J. Warzecha, там само, с.339. 

[77] Зевс Ксеніос приймав просителів і гостей, опікувався ними в чужому домі, приймаючи їх біля домашнього жертовника, але водночас заховував границі між ними і родиною, котра приймала гостей. Див. J. Vernant, Mit i religia w Grecji starożytnej (пер. з франц.), Warszawa 1998, с. 43. 

[78] P. Johnson, там само, с.97. 

[79] P. Johnson, там само, с.105.  

[80] M. Rosik, там само, с.131. 

[81] J. Warzecha, там само, с. 339. 

[82] P. Johnson, там само

[83] Там само

[84] M. Sartr, Wschód rzymski.Prowincje i spoleczeństwa prowincjonalne we wschodniej części basenu Morza Śródziemnego w okresie od Augusta do Sewerów (31 r.p.n.e.-235 r.n.e.), пер. с франц., Wrocław 1991, с.402. 

[85] M. Sartr, там само, с.394. 

[86] E. Zawiszewski, там само, с.131. 

[87] E. Zawiszewski, там само, с.82. 

[88] M. Rosik, там само, с.132. 

[89]Див. На цю тему J. P. Meier, тамсамо, с.213: „In Sir 50,25 – 26, we read, according to the Hebrew text preserved in manuscript B, a couplet in the form of a numerical proverb: „ My soul lothes two nations [goyim], and  the thierd is not [even] a people [am]: those dwell in Seir [=Edom] and Philistia, and the foolisch nation [goy nabal] that lives in Shechem”.